Міжнародне право пережило Гітлера – переживе й Путіна – Задорожній

Кримський парламент навіть не виніс на референдум запитання про збереження чинного статусу Криму. До того ж, згідно із нормами міжнародного права, плебісцит про самовизначення певної території має відбуватися за умов демілітаризації, а не в умовах окупації. Про ці та інші міжнародно-правові аспекти ситуації на півострові розповів завідувач кафедри міжнародного права Київського інституту міжнародних відносин та президент Української асоціації міжнародного права Олександр Задорожній.

– Міжнародним правом якось регулюється ситуація, коли на тій підставі, що в одній країні внутрішньополітична криза, інша країна вводить на її територію війська, окуповує якусь частину і проводить там референдум? Такі ситуації взагалі передбачені міжнародним правом, якось регулюються?

– На жаль, таких ситуацій уже було досить. І зрозуміло, що аншлюс Австрії і ті події, які відбувались у Європі, залишили криваву пляму. Я хочу наголосити на безпідставності сумнівів, які зараз у когось виникають щодо ефективності міжнародного права. Міжнародне право пережило Гітлера, міжнародне право переживе Путіна.

Зараз порушується ціла низка угод, порушується міжнародний правопорядок у цілому. Я хотів звернути увагу, що така оцінка дана всім світовим співтовариством. До речі, тільки дві держави на сьогодні – Росія і Сирія ( щодо Сирії не все ще зрозуміло) – дотримуються іншої позиції.

– А ці заяви передбачають якусь реакцію міжнародної спільноти? До чогось зобов’язують міжнародну спільноту? Дії Росії в Криму – це окупація, агресія чи як їх тлумачити?

– Перше, що відбувається сьогодні з точки зору «позитивного міжнародного права» – того міжнародного права, яке фіксує, – відбувається агресія. Справа в тому, що в 2010 році до Статуту міжнародного кримінального суду на конференції в Кампалі були внесені зміни, які визначають агресивну війну, не тільки як безпосередні дії, а й самі акти планування агресії як такі. З цієї точки зору виходячи, організація, планування, здійснення агресії – це відбувається вже агресивна війна.

Другий момент: порушені основні угоди, які існують і регулювали наші непрості стосунки з Російською Федерацією. Це Великий договір 1994 року, ратифікований у 1997-1998 роках, договір про базування Чорноморського флоту продовжений до 2042 року в Харкові.

Порушення дуже прості. Перше: російські війська повинні перебувати у місцях дислокації, і тільки за згодою з компетентною владою України можуть пересуватися. Друге: встановлені квоти чисельності теж перебільшені.

На сьогодні позиції уряду і президента Російської Федерації одна: вони не визнають уряд України, вважають, що він прийшов до влади неконституційним шляхом. У зв’язку з цим виникає табула раса, тобто чиста дошка: немає жодних зобов’язань! Ідіотичність цієї ситуації очевидна всім. Не можна, з одного боку, заявляти про революцію і говорити, що створилася нова держава, але вимагати виконання якихось домовленостей, зокрема щодо поставки енергоносіїв. Зрозуміло, що ця позиція виглядає неприйнятною. Але вона виглядає неприйнятною не тільки і не стільки для України, але весь світ визнає, що порушуються основні принципи міжнародного права, статут ООН порушується. А Росія каже: «Ні, ми ігноруємо це». Ну, принаймні це дивно.

– Зараз кримськотатарський Меджліс звернувся з ініціативою, щоб миротворчі війська були введені на півострів. Що стримує Київ від такого звернення?

– Ви знаєте, позиція Києва щодо кримськотатарського народу була якась ублюдочна. З одного боку, ми визнавали право кримських татар повернутися після страшенних цих депортацій, з іншого – якось боялися, мабуть, кожен хотів собі хатинку у Криму отримати і шматочок землі, то щоб татари це не забрали. Треба відновити історичну справедливість. Кримськотатарський народ є корінним народом у Криму. Україна повинна приєднатися до декларації корінних народів, яка голосувалася в ООН у 2006 році. Ублюдочна позиція тоді була і в уряду Ющенка – з одного боку, загравали з кримськими татарами, з іншого – приєдналися до постколоніальних країн, які не надали своїм корінним народам цього права.

– Ну, очевидно, можна припустити, що це було зроблено, щоб не було ескалації напруги у відносинах з Росією, але ескалація відбулася.

– Справа в тому, що Росія цинічно порушує права всіх корінних народів, і має в цьому плані агресивну і таку шахрайську позицію. Усі природні ресурси Росії, так званої Росії, вони є на території, де проживають корінні народи, які ніякого стосунку до росіян не мають.

– Однак ці території стали…

– Частиною імперії…

– Частиною імперії в дуже давні часи…

– Але є юридичний шлях – дуже простий. Верховна Рада терміново робить заяву про приєднання до Декларації корінних народів, Верховна Рада терміново звертається до кримськотатарського народу про відновлення корінних прав.

– А що дає Декларація корінних народів у цій ситуації?

– Морально ми їх повинні підтримати. Якщо ми з ними, то вони з нами. Знаєте, є дуже простий такий принцип.

– Тож, якщо кримські татари закликали миротворчі сили у Крим, то що стримує Київ від такого кроку? Це щось може дати Україні?

– Я думаю, що ця позиція зміниться не найближчим часом. Але миротворчі сили ООН задіюються за рішенням Ради безпеки ООН, а там можливе вето Росії.

Думаю, що уряду треба чітко визначитися по ситуації щодо прав кримськотатарського народу, а звідси підтримувати законні вимоги цього народу. Ось і все. Знаєте, іноді в житті треба бути принциповим. Тож давайте визнавати до кінця права тих, хто має історичні права на цю землю.

– Референдум у Криму спочатку мав відбутися 25 травня, потім його перенесли на 30 березня, і раптом – на 16 березня. Чи в міжнародному праві подібні прецеденти вже були, коли є іноземні війська на території, де відбувається такий референдум. У міжнародному праві якось прописані такі речі?

– Прописані. Міжнародне право досить часто задіювали для вирішення питань національного самовизначення окремих територій. Давайте згадаємо Східний Тимор, де у 2000 році під контролем ООН( а це була контрольована Індонезією територія) провели плебісцит. При цьому задіяли три принципи: демократизація, заборона дії екстремістських рухів і демілітаризація – виведення всіх військ із території, на якій проводиться це опитування. У нас дуже часто плутають референдум, який є інститутом конституційного права з плебісцитом, який є інститутом міжнародного права. А щодо проголошеного референдуму, то в Конституції України – в редакції 1996-го і в редакції 2004 року – є стаття 73-тя: «Виключно Всеукраїнським референдумом вирішується питання про зміну території України».

– У даному випадку вже не апелюють до Конституції України..

– Навіть відповідно до Конституції Криму (пункт 7, частина 1, стаття 18-та і пункт 3, частина 2, статті 26-ї) записано, що референдум Верховна Рада Автономної республіки Крим може проводити відповідно до компетенції до тих питань, які у її віданні. Ці питання не в її виданні. У Конституції, яка затверджувалася Верховною Радою України, такого питання немає!

До речі, прочитаю питання, які винесені на референдум. Перше питання: «Ви за з’єднання Криму з Росією на правах суб’єкту Російської Федерації?». Друге питання: «Ви за поновлення дії Конституції Республіки Крим 1992 року і за статус Криму як частини України?». Чекайте, а де трете питання? Може, є ті, хто хоче зберегти статус-кво?..

І до речі, колеги, ви спочатку добийтеся незалежності, а потім приєднуйтеся, чому одразу кудись приєднуватися? Ні, все дуже просто.

– Здається, на пострадянському просторі не було прецедентів, щоб частина однієї держави від’єднувалася і приєднувалася одразу до іншої. Були завжди такі перехідні форми.

– Так, перехідні форми: якась там збільшена автономія, незалежність. І, до речі, це ж суперечить самій практиці Російської Федерації. Південна Осетія не приєдналася ж до Росії. Здається, тут не вистачає розуму тим, хто планує цю операцію.

– Переходячи від ситуації кримської до загальноукраїнської, чи можна в умовах, коли над частиною території України втрачений контроль, провести легітимні президентські вибори? Вибори 25 травня, за умов, якщо вони не будуть проведені в Криму, наскільки вони будуть легітимні?

– Це питання має вирішувати Верховна Рада. Так чи інакше, за всієї поваги до жителів Криму, це все ж таки не така вже й велика частина держави.

– 46 мільйонів в Україні, в Криму – два мільйони приблизно…

– Я не думаю, що це дуже суттєво впливає. Але тут є ще один момент: ми всі так болісно переживаємо це приниження, що можливий вплив цієї ситуації на перебіг передвиборної кампанії. Тож, можна було б взагалі подумати над зміною модусу поведінки. Можливо, варто проголосувати про зміну закону про вибори президента. Наприклад, провести вибори президента у Верховній Раді, скоротивши його повноваження. Змінити Конституцію – і провести вибори. Зрозуміло, що знову будуть поставати питання. Але я не хотів би, щоб подальша невизначеність щодо глави держави існувала. Тут треба діяти чітко: ми приймаємо рішення, що вибори в Криму неможливі, вибори проводяться в усіх територіальних одиницях, а у нас 27 регіонів – мінус Крим, мінус Севастополь – залишиться 25.

– Але тоді ж цей президент буде нелегітимний для Криму, де скажуть «Ми цього президента не обирали». А що гірше, з огляду на міжнародне право?..

– Гірше – зволікати з виборами. Оскільки так чи інакше глава держави має бути.

– Але ж обраний у легітимний спосіб.

– Так, обраний легітимно, це повинно бути. Я нагадаю, що, відповідно до статті 112 Конституції, є низка повноважень, які в. о. президента не може виконувати. Деякі з них не дуже важливі, наприклад, державні нагороди, але є і серйозні функції, які пов’язані з ветуванням законів, з призначенням дипломатичних представників. Нагадаю, що у нас сьогодні залишаються в. о. міністрів, там, де передбачено право президента, бо в.о. президента не може це робити. Так чи інакше цій невизначеності має бути покладений край, і для цього вибори президента дуже важливі.