(Рубрика «Точка зору»)
Витоки
Ще 1917 року Михайло Грушевський написав працю «Хто такі українці і чого вони хочуть». У ній він намагався пояснити прагнення українського народу до створення власної держави. Це повинні були уяснити не тільки вороги і друзі України за межами держави, але і самі українці, для яких прагнення до волі і державності завжди було бажанням, але далеко не усвідомленням почуття Держави.
Це завдання було актуальним у 1991 році – українцям потрібно було зрозуміти, хто вони як нація і до чого ця нація прагне. Не менш актуальною вона є і в наш час, коли на вагу історії поставлено подальше майбутнє України як унітарної держави та існування українців як цілісної великої нації.
Афоризм діяча італійського національного об’єднавчого руху другої половини XIX століття Массімо д’Ансельму «Ми створили Італію – час створювати італійців» цілком актуальний і для України нашого часу. Дійсно, в 1991 році ми відродили Українську державу, але чи сформували ми велику Українську націю, яка може цю державу відстояти і показати всьому світу, що Українці дійсно великий народ. Врешті-решт, можна стверджувати, що квазі-радянська Україна, яка сформувалася після 1991 року на радянському економічному фундаменті і пострадянській номенклатурі, яка сформувала сучасну олігархократію і привласнила більше ніж 80% національного багатства себе вичерпала.
Перезавантаження мало відбутися рано чи пізно, тому що і радянський базис тріщить по «всіх швах» і надбудова, як би її не латали і не прикрашували черговими змінами до Конституції, себе вже пережили. Можливо, Україна одна із небагатьох пострадянських країн, яка прагнула змін, при тому нічого не змінюючи. Це мало призвести до очікуваного вибуху. Залишалось визначити тільки дату і місце. Дата з’явилась – день формальної відмови від підписання договору про асоціацію та ЗВТ із Європейським союзом. Місце – Євромайдан. Насправді місце сьогоднішнього історичного злому може стати не тільки Україною і Євромайданом, це може бути нова реальність співвідносин між Заходом і Сходом і нова геополітична реальність на євроазійському просторі. Чи усвідомлюють врешті-решт теперішні вожді при владі і опозиції історичність форми Майдану і справжню історичну місію подій, що мають сформувати новітню українську реальність? Думаю, що ні.
Томас Джефферсон (1743-1826, третій президент США, один із авторів Декларації незалежності) якось сказав: «Кожного разу, коли я згадую, що Господь справедливий, я тремчу за свою країну». Це є особливо актуальним для України, яка навіть на 22-му році незалежності все ще перебуває тільки в «дитячому віці» «лівизни формування нового ладу».
Жодна з країн, що більш, ніж 20 років тому позбулися тоталітаризму, не змогла уникнути двох явищ, характерних для посткомунізму: корупції разом з деморалізацією і втрати почуття етики. У державах, які в минулому стикалися з тягарем комунізму, населення загрузло в розчаруванні та апатії. У свій час Вацлав Гавел назвав це явище «посткомуністична депресія» або «мафіянський капіталізм». Колишній в’язень Гавел порівнював цю ситуацію з конкретним психічно неврівноваженим в’язнем, випущеним на свободу після багатьох років відсидки у маленькій камері у в’язниці з жорсткою дисципліною, який виходить на волю і гризе все, що потрапляє на шляху. Ми дійсно вийшли «голодними» з СРСР – і кинулися «жерти» в залежності від свої апетитів і можливостей. Врешті-решт – сформували квазідержаву і квазіекономіку, яку реально охарактеризувати неможливо, з якої б сторони не підійти. Ми маємо депресію, яка розтягнулася майже на 23 роки… Чи не задовго?
А справді, що ми сформували за ці роки? Найжахливіше, що ми сформували – це олігархократія, яка зрослася з усіма сферами державного управління. Помаранчеву революцію, яка була мрією мільйонів про зміни і надією для виходу з посткомуністичної депресії, перетворилась на боротьбу мільйонерів з мільярдерами. Сформували люмпен, який тільки і прагне видовищ, що йому час від часу демонструють всі уряди у вигляді різних шоу. Врешті-решт – сформували країну – «моя хата скраю» і сформувавши українця типу «а що, і без мене все зроблять».
Чи розуміють люди, які в певний період перебувають при керівництві країни, що вони є просто гвинтиками, механізмами в руках олігархократії, яка може розпорядитися ними на свій розсуд: ми вас породили – ми вас і вб’ємо, як говорив один відомий літературний персонаж. Доки ми не поборемо олігархократію, «мафіянський капіталізм», не сформуємо середній клас, доти ми просто будемо «доганяючою» економікою, що рухається у фарватері олігархічних потреб.
Майдан
Як і в 2004 році, так і зараз НАРОД України дає українській владі, якого б кольору вона не була, шанс змінити країну. У 2004-2010 роках сформовано основи демократії, але шанс змін втрачено. Чи стане Майдан наших днів опорою змін? Чи не повториться доля 2004 року, коли тодішні керманичі, які прийшли до владних вершин на народних плечах, нічого суттєвого для цього народу не зробили?
Я дуже боюсь, щоб Майдан, який стартував як порив народного прагнення, що мав сформувати фундамент європеїзації України, не перетворився на невдалу форму буржуазно-демократичного реваншу.
Первинні вимоги Майдану щодо європейського майбутнього України і підписання договору про асоціацію з ЄС можна було тільки вітати і захоплюватися мужністю молодих людей, які вишли на Майдан. Однак сьогодні – Майдан, сам цього не помічаючи, став знаряддям у боротьбі за владу між олігархократією різного типу і політичним рупором окремих парламентських структур. На жаль, до цього часу Майдан не виніс на поверхню ні нового лідера, ні нової стратегії суспільного поступу.
Країні вкрай необхідне перезавантаження базису розвитку. Однак я не впевнений, що при такій структурі сучасної економічної складової базису країни можлива якась якісна її зміна. Все, що сьогодні відбувається, може призвести тільки до зміни прізвищ олігархів. В Україні має місце формальний розвиток демократії, при якому свобода слова обертається повною безвідповідальністю за сказане, а формально проголошені права людини – відсутністю реальної можливості їх реалізації.
Логічне запитання: чи стоїть середній клас на Майдані? Чому він ще не висловив свого чіткого відношення до подій, що відбуваються в Україні?
Зміни в країні потрібні. До того ж – якісні зміни. І носієм цієї ідеології може бути тільки середній клас. Майдан має стати формою суспільної зрілості та змін, а не місцем для маятникової міграції на майдані Незалежності.
Західна демократія спирається на середній клас, який становить більшість населення, має партії, що представляють його інтереси і формують владу. Кого сьогодні представляють «Батьківщина», УДАР чи Партія регіонів? Однозначно – люмпенізоване середовище та олігархократію. В умовах відсутності якісного вибору та апатії народу – вибираємо те, що є, а потім – за давньою українською традицією жаліємося, що нема нами кому керувати. В Україні частка середнього класу не перевищує 15% населення. Він не є більшістю, не має чітких структурованих уявлень про свої власні інтереси і політичних партій, що адекватно їх представляють. У цих умовах до влади приходять кланово-олігархічні групи, які ведуть постійну боротьбу за приватизацію держави і використання державної машини для вирішення своїх кланових інтересів, прикриваючись загальними фразами про турботу про долю народу. Верховна Рада не ухвалила жодного закону, а уряд не здійснив жодних заходів, які б суттєво зачіпали інтереси олігархічних кланів.
Зараз є реальна загроза не якісної зміни країни, а просто забезпечення більшого доступу для перерозподілу національного продукту через бюджет для окремих політичних структур та діячів. В даний час на діючому економічному і соціальному підґрунті не може сформуватися дійсно демократичне суспільство. В Україні група осіб привласнила значну частину суспільного багатства, а більшість змушена працювати за мізерну заробітну плату, яка не забезпечує нормальний процес відтворення робочої сили, а значить, і не зацікавлює в результатах праці. Потрібне повне перезавантаження.
Час дій
Ми повинні обрати єдиний правильний шлях розвитку, що визначить долю України. Змінити економічний базис і знищити олігархократію. По суті ми маємо змінити економічну модель розвитку та перейти від експорто- та імпортозалежної, рентоорієнтованої моделі до моделі національної економіки з розвинутим внутрішнім ринком, високотехнологічним експортом та сприятливим середовищем для залучення внутрішніх та зовнішніх інвестицій.
Україна постала перед необхідністю термінового здійснення низки глибоких структурних реформ, які мають докорінно змінити не лише відношення до України зовнішніх партнерів та інвесторів, але й насамперед самих українців, які мають стати головними інвесторами своєї країни.
Богдан Данилишин, Європейський інститут економічних і політичних досліджень (Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода