«Місто змінюється саме по собі» – Ірина Бондаренко

Київ – Координатор Тижня мобільності та Асоціації велосипедистів Києва Ірина Бондаренко в ефірі «Молодь Плюс» пояснює, що таке «місто для людей» і як боротись за нього. Активістка розповідає, як домогтися співпраці зі владою і що насправді не все так погано, як видається спочатку.

– Чого в місті найбільше бракує в місті вам?

– Особисто мені дуже бракує вільних тротуарів. Я довго цього не помічала. Навіть звикла – дуже швидко можна звикнути до поганого, як і до хорошого. А потім я почала над цим замислюватись і усвідомила, як це складно – просто пройти в місті по тротуару. Ти постійно маєш якось пролазити, обходити, в деяких випадках виходити на дорогу, перелазити через якісь калюжі. Це дуже складно – просто прогулятися в місті. І тобі не хочеться гуляти – хочеться сидіти вдома або добігти до кав’ярні і сидіти там.

Мені особисто бракує того, щоб просто гуляти містом і відчувати, що це моє місто, я в ньому живу, я насолоджуюсь цим, а не просто перебігати по вулиці з дому на роботу – і швидко назад.

– Хто повинен змінювати місто: влада, якісь громадські активісти?

– Місто змінюється саме по собі. Ми можемо змінити тільки деякі деталі того, яким ми хочемо його бачити.

Більшість людей відповіли б, що це має робити влада. Насправді всі можуть це робити. У влади просто є більше повноважень для цього, але так само у них є і більше обмежень. Може, навіть мешканці можуть робити більше і змінювати місто краще.

– Але хто має ініціювати зміни? Хто має брати на себе відповідальність за цей «стартовий імпульс»?

– Я не знаю.

– Але ви як громадські активісти пропонуєте низку ініціатив щодо зміни міста. Ви ж розумієте, що ви берете відповідальність і, фактично, вирішуєте за інших?

– Так. Але насправді ми досліджуємо громадську думку, потім досліджуємо, як це відбувається в інших країнах, і потім розуміємо, як треба йти.

Є гарний приклад. Перед тим, як продавати, здається, iPhone , зробили опитування, чи подобається така система. Всі люди сказали: «Це дуже погано. Таке робити не можна. Ми це купувати ніколи не будемо». Потім це назвали інакше і випустили на ринок. Це все купили.

Тому я не можу сказати, що люди однозначно знають, як буде краще. Вони можуть відчувати, але треба зробити й перевірити.

– У чому Ви вбачаєте основну проблему того, що міста із «радянських» і «пострадянських» так повільно перетворюються у такі, якими б хотіли їх бачити городяни?

– Загалом я б не сказала, що вони перетворюються повільніше за міста, які не були радянськими. Я бачу, що ми доволі швидко розвиваємося. І так само, як міста Німеччини чи Нідерландів, будемо розвивати велосипедну, пішохідну інфраструктуру й інше. Просто вони почали 60 років тому. Ми почали зараз. І в цьому різниця. Ми через 60 років теж будемо класними. Просто ми живемо в цьому часі і хотілося б, щоб у нас зараз було все добре.

– Ініціативи на зразок «Тижня мобільності» покликані на прикладі чітко окресленої зони показати, як зробити місто комфортнішим. У дискусії щодо мобільності часто використовують термін «комфорт», але він неоднозначний – це може бути як особистий, так і комфорт людей, які довкола тебе. І часто доводиться поступатись власним комфортом заради інших. Чи готові до цього українці?

– Мене неправильно про це питати, бо я мешкаю в абсолютно іншому світі. Всі люди, які довкола мене, думають те саме, що і я. У моєму світі люди, з якими я спілкуюся, також вважають, що автомобілецентризм розвитку міста – це погано. У мене немає якихось радикальних супротивників у цих питаннях.

– Чи реальна співпраця громадськості зі владою?

– Звісно, реальна. За той час, поки наша організація співпрацює зі владою, ми побачили, що влада інертна, але вона змінюється, якщо нормально все пояснити. Дуже багато людей адекватних у владі, і вони готові змінити свою думку, якщо їм пояснити, чому це важливо і потрібно. Я не можу сказати, що вся влада нічого не робить – вони роблять, просто, можливо, вони не знають правильної позиції.

Головне – не зупинятися, а продовжувати, продовжувати й продовжувати. І навіть коли здається, що все закінчилося і більше нічого статися не може, треба все одно рухатись далі.

– Чи погоджуєтесь ви із тезою, що окремими акціями не можна досягти якихось ґрунтовних змін у місті, а потрібна стратегія? І чи є у Києві оце «стратегічне мислення»?

– А ці тези не суперечать одна одній. Можна мати стратегічне мислення і робити окремі акції. У нас, наприклад, є певна стратегія розвитку для міста, але вона дуже гнучка, тому що постійно ситуація змінюється. Кожного разу ми збираємося разом, як треба зробити в кожному з випадків, бо ситуація змінилася.

Можливо, дійсно наша діяльність збоку виглядає досить хаотично. Але ми маємо чітке бачення, як за допомогою кожної акції ми до чогось дійдемо. І взагалі, не можна судити про це ззовні.

– Чи можуть стати каталізатором якихось перетворень у місті саме мистецькі акції?

– Залежно від того, якого перетворення. Якщо вони хочуть мистецькими акціями досягти звільнення тротуарів від автомобілів, то я уявляю, як це можна зробити.

Мистецтво, мабуть, усе може подолати.

– Як Ви ставитесь до російського руху «Стоп Хам», який досить рішучими методами бореться за дотримання правил дорожнього руху? Це не занадто?

– Я просто не люблю агресивні акції. Зрештою, всі ми люди. Дуже важливо з повагою ставитися один до одного. Коли до тебе як до активіста ставляться негативно і погано, це не означає, що ти маєш принизитись до такого рівня. Я б не організовувала акції в дусі «Стоп Хам». Я б намагалась це робити в позитивному ключі.

– У рамках програми «Тижня мобільності» почнуть реорганізацію транспортну інфраструктури Дарницького району столиці. Як воно виглядає, зрештою, це ваше «місто для людей»?

– Коли ми обговорювали велосипедну інфраструктуру, ми не говорили про реорганізацію всієї транспортної інфраструктури району. Ми говорили про інтеграцію велосипедної інфраструктури в існуючу пішохідну та автомобільну. Але про те, як вони розвивалися всі разом, ми навіть не думали. Але вони там не заважають одна одній.

– Ви домоглися обіцянки реконструювати інфраструктуру в Дарницькому районі. Суму озвучили значну 35-55 мільйонів гривень. Як це вдалося?

– Це для нас, можливо, 55 мільйонів виглядають дуже страшно. Але подивіться, скільки коштувала Поштова площа або цей Подільсько-Воскресенський міст. Та він коштує разів у 10 дорожче уже зараз, ніж уся інфраструктура в одному районі. А він ще недобудований. А він буде добудовуватись і ще буде більше грошей.

Ці 55 мільйонів – просто смішні гроші, порівняно з тим, скільки можна «вгрохати» в один транспортний об’єкт. Це в 10 разів дешевше, ніж одна Поштова площа.

– Ну, якщо абстрагуватися від цього всього «почни із себе, прибери у своєму під’їзді». Всі почали з себе, перестали кидати сміття під ноги. Але чи можна буде вирішити так глобальні проблеми міста?

– Завжди маємо пам’ятати про те, що «всіх» ніколи не буде – хтось поприбирає під’їзд, а хтось прийде і все зіпсує. Це завжди так буде, і ми маємо бути до цього готові і просто не засмучуватись через це. Ми приберемо, ми зробимо добре, ми зробимо якнайкраще. Треба дивитись тільки на себе. Все одно хтось прийде і скаже, що все погано і можна було зробити набагато краще. Краще завжди дивитись на себе і покращуватись. А на інших ми не можемо зважати.