Без нормального статевого виховання буде багато нещасних людей – соціопсихолог

Київ – Соціопсихолог Віктор Пушкар в ефірі «Молодь Плюс» розповів про те, навіщо країні потрібна адекватна система статевого виховання і чим загрожує її відсутність.

– Як ви оцінюєте «адекватність» українського суспільства у аспекті статевого виховання?

– Я думаю, українське суспільство стало адекватнішим у цьому сенсі, ніж воно було у часи УРСР. Тоді була одна крайність – практично повне замовчування питань статі, діти і підлітки про це дізнавалися з випадкових джерел. Зараз є небезпека, що буде інша крайність – мало не викладання основ квір-теорії у дитячому садку… Або ще одна крайність – релігійний фундаменталізм і знову повне замовчування питань статі. Між цими крайнощами треба якось балансувати.

– Але багато українців живуть цінностями тієї епохи. Чи готові українці відкрито обговорювати питання статевих стосунків?

– Я думаю, готові. Навіть за пізнього Радянського Союзу, коли почалася перебудова, з’явились дослідження Ігоря Кона, якісь переклади з американських джерел, той же Кінсі. І все це можна було вільно купити і вільно обговорювати.

– Багато у кого виникають сумніви, чи не зарано говорити про це зі школярами.

– Може трапитись і так, що говорити з дитиною про це стане запізно. Виховання в першу чергу є вихованням особистості, і вже потім – вихованням якогось сферичного конструкту гендеру у вакуумі. Людська сексуальність є індивідуальною. А батьки і школа мають виховувати особистість, якщо у них є така змога.

– Уникання таких тем у родинах – це більше проблема української системи освіти чи це проблема інституту сім’ї? Чи дійсно треба проводити роботу із батьками?

– Я думаю, що батьки, все-таки, мають почати з себе, бо перші питання, які стосуються статі, діти ставлять у дуже ранньому віці, і їм не треба брехати. Тобто є правда, яку краще не знати у п’ять років, і з цією правдою і деяким дорослим не дуже комфортно, але пояснювати те, що можна пояснити варто, а що не можна – якось відкласти на потім.

– Українські батьки свідомо уникають цих тем чи вони просто не мали можливості самим отримувати таку освіту?

– Є консервативні родини, є родини модернові і навіть постмодернові. Батьки не можуть привити дитині ті цінності, яких не мають самі. З цього треба починати.

– Тобто існує проблема некомпетентності батьків?

– Так, не всі батьки на цьому розуміються.

– В Україні сьогодні складно не враховувати релігійний фактор. Чи коректним є введення уроків сексуального виховання, це ж може образити релігійні почуття вірян (не тільки християн)?

– У нас є державна загальноосвітня школа, у якій є державні програми, ті самі основи здоров’я, я вважаю, що це правильний предмет. Основи здоров’я вивчає мій син, і нічому поганому там не вчать. Якщо є сильно релігійні люди, вони можуть об’єднатися і відкрити свою власну релігійну школу, і хай там цьому не вчать, це їхнє право.

– У церкви, як свідчать дані соціологів, в Україні рівень довіри найвищий. Чи могла б церква взятися за статеве виховання українців? В Україні священики деяких конфесій вже пробують говорити з прихожанами про секс…

– Деякі конфесії практикують. А деякі деструктивні культи використовують людську сексуальність як «наживку», на яку вони ловлять людей, що страждають на невігластво у цій царині. Можна згадати практики конфесії Сандея Аделаджи, куди збирали не зовсім статево вдоволених людей і роздавали їм брошури зі статевого виховання. До речі, не такі вже й погані брошури…

– А чи були якісь позитивні приклади, коли церква про це говорила?

– Почнімо з того, що ми живемо у світській державі, і якщо до якоїсь конфесії у нас належить більше людей, а до якоїсь менше, то це навряд чи означає, що держава має стати на бік якоїсь однієї з конфесій. У православних тут одна точка зору, у католиків – інша, а в мусульман та іудеїв – ще інша.

– Українські вчителі кажуть, що питання гомосексуальності не висвітлюється в навчальній програмі. Чи готове українське суспільство говорити про це?

– Говорити про це треба. У кожній популяції дійсно близько 5% гомосексуалів. Це не залежить від пропаганди, не залежить від освіти. Тобто як їх було % у Радянській Україні, так їх є і зараз. І чи маємо ми право робити цих людей примусово нещасними? Але варто пам’ятати, що у нас є сексуальні меншини, і є, так би мовити, «сексуальна більшість», люди гетеросексуальної орієнтації, із просвітою яких також не все гаразд.

Якщо це кожен двадцятий, то за статистикою, у кожному класі може бути гомосексуал, який, можливо, навіть ще не усвідомив, що він чи вона є не таким чи не такою, як інші. До інформації треба підходити обережно. На те є педагоги, щоб вони зважали на те, що саме розповідають дітям. Але говорити про це дійсно потрібно.

– Противники цього стверджують, що розмови про секс і гендер сприяють відмові від так званої традиційної сім’ї. Чи це так?

– А в якому обсязі у нас збереглася традиційна сім’я? Якщо є сім’ї, які дотримуються певної релігійної традиції. Вони можуть писати заяву про відмову від цих уроків, це також частина свободи совісті та релігійних переконань.

– Людям, що відстоюють обов’язкове сексуальне виховання у школі, закидають, що насильство і асоціальна поведінка якось пов’язані із обговоренням таких тем?

– Приблизно півроку тому я проводив дослідження в установах виконання покарань на замовлення Харківської правозахисної групи, і власне, я трохи спілкувався із підлітками, які відбувають покарання. Надміру освіти я у них не помітив, скоріше – нестачу.

Якщо дитина випадає із типового виховного процесу, батьки цією дитиною не займаються, вчителі теж не знають що робити після цих недоліків домашнього виховання, то, звичайно, ризик якогось криміналу підвищується. Власне, невігластво якраз частіше спричиняє злочини на статевому ґрунті, зокрема, зґвалтування.

– Тобто зґвалтування – це недолік системи освіти? Чи компетентними є українські педагоги, щоб такому запобігати?

– Це питання. Я теж вчився у радянській школі, у нашому підручнику з біології статі взагалі був присвячений аж один урок, і вчителька сказала: якось подивіться самі. Мені пощастило, що у мого батька була перекладена з англійської книга про секс, і я десь у тринадцять років цю книгу прочитав. Це ж не означає, що я одразу почав експериментувати з дівчатами і випробовувати усі тридцять позицій, які були там описані. Сьогодні є більш компетентні педагоги, є менш компетентні, і потрібно це якось відстежувати і коригувати.

Потрібно, щоб охочі могли отримати цю інформацію із якихось надійних джерел.

– Чим загрожує відсутність системи статевого виховання на шкільному чи сімейному рівні для суспільства загалом? Які наслідки це може мати?

– У нас буде багато нещасних людей, які не зможуть створити собі нормальні сім’ї. І це призведе до подальшого розпаду інституту сім’ї навіть у тому вигляді, у якому він зараз у нас представлений.

– А чи є загроза, що статевому вихованню приділятиметься забагато уваги?

– Яка загроза? Діти знатимуть, що таке біологічна стать, що таке гендер, що таке індивідуальна сексуальність. Єдине, що не потрібно це давати їм надто рано, до того, як діти самі почали цим цікавитись. У період статевого дозрівання підліток починає помічати, як змінюється його тіло. Тоді треба пояснити, заспокоїти…

Курс «Основи здоров’я» починають викладати у п’ятому класі, але не все розповідають у п’ятому класі, дещо – у дев’ятому. Я вважаю, це – нормально. Я думаю, батьки, яких це цікавить, можуть взяти підручник і прочитати, що там написано. Я читав підручник із основ здоров’я і якихось особливих зауважень до нього не маю.

– Як ви думаєте, правильно вивчати сексуальне виховання у рамках ОБЖ чи біології чи потрібен окремий якийсь урок?

– Ні, не думаю, що окремий урок потрібен.