(Рубрика «Точка зору»)
Ще одна річниця Незалежності, 22-а, залишає змішані почуття. Звісно, добре, що незалежна Українська держава проіснувала вже 22 роки – майже стільки ж, скільки держави Балтії у першій половині минулого століття. Однак, окрім кількісного виміру, є ще й якісний. За такий самий історичний період у Балтії було сформовано повноцінні національні держави, подолано негативну імперську спадщину, і це дало потужний імпульс розвиткові балтійських націй, незважаючи на всі історичні перешкоди у національному відродженні. Цього імпульсу вистачило і на період після розпаду радянської імперії, тому що естонці, латиші і литовці навіть під владою Кремля не забували назагал успішний досвід національно-державної розбудови. Цей досвід надихав на боротьбу за відновлення державності в 1988–1991 роках.
Чи варто нагадувати, що досвід України за 22 роки значно менш успішний? Проте великий і радісний подив викликає те, що, незважаючи на недолуге керівництво, на хижі й необмежені інстинкти олігархів, на шалені антиукраїнські зусилля деяких «братніх» країн, contra omnes, усупереч усьому Українська держава збереглася.
Можна тільки фантазувати, якою б сьогодні виглядала Україна за кваліфікованого і патріотичного керівництва, за приборкання ненажерливого олігархату, за нейтралізації «п’ятої колони» тощо. Але головне – незалежна Україна існує. А це значить – є надія, є майбутнє. Оскільки за Шевченком «у своїй хаті своя правда, і сила, і воля», українці зберігають шанс змінити ситуацію на краще. Втрата власної держави означатиме зникнення будь-яких шансів.
У дуже важких умовах українці таки встояли, витримали тиск об’єктивних і суб’єктивних чинників, що сприяє виправданому оптимізмові, хоча ж не бракує і вельми песимістичних оцінок.
Справді, 22 роки – це величезний термін для окремої людської особистості, але життя нації, суспільства вимірюється іншими одиницями часу, століттями і тисячоліттями. Поза сумнівом, кожній людині хочеться побачити реалізацію ідеалів тут і тепер, ще за свого життя, що й підживлює песимізм у реаліях нинішньої України.
Втрачені можливості
На початку 90-х років ХХ століття Україна обрала найважчий шлях – тривалої еволюції партійно-радянської номенклатури, «посиленої» кримінальними елементами, що не могло не датися взнаки, часто-густо відтворюючи не лише комуно-імперські, а навіть феодальні архетипи соціального буття. Відсутність правового суспільства, небажання влади підпорядковуватися спільним для всіх законам (за тотального словоблуддя про цінність права з усіх владних трибун) призвели до того, що саме сила стала в Україні правом, сила грошей і сила влади, а незрідка – брутальна фізична сила всіляких бандформувань на службі в олігархів та місцевих «авторитетів». І все це освячується підкупними судами, без участі яких в Україні навряд чи було б можливим таке ганебне явище, як рейдерство.
Все це породило абсолютне безправ’я простої людини, і навіть не дуже простої, якщо вона не належить до панівного в державі клану. Тому не дивно, що у мільйонів українців з’явилося відчуття цілковитого соціального безсилля. За останніми соціологічними даними, 41% українців вважають, що вони ніяк не можуть вплинути на діяльність уряду. Ця пасивність і апатія є значною мірою наслідком діяльності «помаранчевих» псевдореволюціонерів і націонал-симулянтів, які в 2004–2010 роках намарно використали, перетворили на холостий постріл величезну енергію мас.
Це був другий випадок в історії незалежної України, коли ентузіазм народу злочинно змарнували. Перший був у 1991–92 роках, коли державницький ентузіазм, бажання розбудовувати нову Україну охопило абсолютну більшість населення, в тому числі й російськомовного (а чим ще можна пояснити, що, приміром, у Севастополі, де лише 22% етнічних українців, 57% проголосували на референдумі 1 грудня 1991 року за самостійну Україну?). Однак ентузіазм зійшов нанівець, коли побачили до болю знайому партократичну владу під синьо-жовтим прапором, стурбовану насамперед особистим збагаченням і збереженням власного панівного становища.
З іншого боку, у 1991 році український народ ще не був готовий зробити свій вибір на користь націонал-демократа Чорновола, а не партократа Кравчука. Власне, тому й наступний розвиток України так виразно відрізняється від розвитку польського, чеського і балтійських суспільств.
Шанси, що ще зберігаються
За роки незалежності в Україні сформовано антинаціональну еліту, яку правильніше було б назвати антиелітою, що не виконує функцій всякої нормальної верхівки в демократичній країні – працювати насамперед на інтереси суспільства. Антиеліта України працює виключно на себе.
В Україні сформовано державні інститути, однак їхня діяльність не є ефективною – це радше самодостатні бюрократичні структури, користь яких для нації є мінімальною. Всі ці вади в останні три роки за панування Партії регіонів набули характеру гротеску і страшенно посилилися перед усім за рахунок специфічної кадрової політики, що змушує згадати притаманну найвідсталішим африканським країнам систему трайбалізму (від слова tribe – плем’я), коли на керівні посади призначаються переважно вихідці з одного племені чи одного регіону (краяни першої особи держави).
Ситуація дійшла до такого стану, що реформування окремих галузей, зміна окремих осіб при владі вже нічого реально покращити не зможуть. Необхідне докорінне реформування держави і суспільства, що й передбачено проектом «Третьої республіки», речником якого виступає колишній міністр внутрішніх справ і колишній політв’язень Юрій Луценко. Сьогодні понад усе потрібна концентрація всіх наявних інтелектуальних ресурсів для вироблення реалістичної і ефективної програми глибоких перетворень. Це те, що у 80-х роках минулого століття зробила польська демократична інтелігенція разом із робітничими лідерами «Солідарності», що суттєво полегшило наступний шлях Польщі. Адже чекати такої велетенської інтелектуальної праці від нинішньої української парламентської опозиції не випадає…
Нині українське суспільство дедалі більше розуміє неприйнятність для себе де-факто антидемократичних форм функціонування державного апарату, устрою політичного життя країни, стосунків між верхами й низами в суспільстві. Адже замало проголосити незалежність, треба ще збудувати державу справді для людей, а не для окремих осіб і угруповань.
А поки що Українська держава нагадує літак, захоплений терористами, які зробили пасажирів заручниками, позбавленими права визначати курс літака… А це означає, що українці летять не туди, куди їм треба.
Ігор Лосєв – кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
