Україна могла б отримувати користь від переробки сміття – експерт

Боротися зі сміттям можна лише політикою батога і пряника – шляхом заохочення громадян, просвітницької роботи і суворим покаранням тих, хто забруднює країну. Так вважає Святослав Павлюк, експерт із питань енергетики і самоврядування. Він додає, що зараз немає жодних економічних стимулів для того, щоб українці оберігали довкілля.

– З чого потрібно починати вирішувати проблему сміття: з закону, просвітницької діяльності чи з пошуку грошей на переробку?

– Будь-який новий закон починається зі зміни мислення. Безпосередньо першим кроком має бути зміна розуміння в головах українців. Україна є одним із лідерів викидання кількості сміття на душу населення, на сьогоднішній день в Україні сміття практично не переробляється, більша його частина просто висипається на сміттєзвалища і це те, в чому ми живемо.

– Де ми маємо почати? Хто це має почати? Чи місцева влада, яка має бути найбільш зацікавлена, але не знає, як це робити? Чи місцеве населення, для якого викласти 12 євро за місяць за родину на переробку сміття – це чималі гроші? Чи так, як у Польщі – президент має висловитися з цього питання і просувати його особисто?

– Це питання загалом того, як ми хочемо жити. Держава створює відповідні інструменти для того, щоб проблему вирішувати. Але проблема назріла.

Переважно всі тарифи на вивезення сміття створюються стороною місцевого самоврядування. І тому питання є досить соціально значущим, і тому органи місцевого самоврядування, особливо перед виборами, намагаються не піднімати тарифи.

Якщо тарифи на тепло залежать від центру і можна на них показувати пальцем, що от, мовляв, поганий Київ, підняв вам ціни на тепло, то тариф на сміттєвивезення і сміттєпереробку встановлюються органами місцевого самоврядування. Вони не піднімалися в більшості міст з кінця дев’яностих. За той час і вартість палива, і вартість роботи людей виросла багатократно.

На сьогоднішній день чисто економічна мотивація не спрацює, тому що наші тарифи на вивезення сміття і так є дуже низькими – так само, як дуже низькими є тарифи на воду і водовідведення, так само, як є низькими тарифи на тепло і теплопостачання. Вони і так дотуються з бюджету гігантськими сумами. Минулого року тільки на воду і теплопостачання Мінрегіон видав більше ніж п’ятнадцять мільярдів гривень. Та сама ситуація існує на рівні місцевих адміністрацій, де все сміття дотується містом. Мешканці не відчують якоїсь користі від того, що вони можуть отримувати якісь додаткові знижки, бо вони і так не платять фактично за послуги їхньої реальної вартості.

Зрештою, мусить бути система переробки побудована, мусять бути поставлені контейнери і ці контейнери мусять обслуговуватися адекватно. Вони мусять вивозитися. От у мене особистий досвід, коли я два з половиною роки з дітьми мию кожну пляшку, мию кожен пластик, окремо його складаю, а потім виявляється, що весь цей час приїжджає одна сміттєва машина і згрібає все це разом. Біологічні відходи, скло і пластик скидає це все в один контейнер, то воно гірко виглядає.

Справи з сортуванням сміття кращі, ніж в Україні, не лише в Європейському Союзі, а й у Казахстані, котрий для нас здається далекою Азією. У великих містах сортування сміття поставлено набагато краще, незрівнянно краще переробляється сміття ніж у нас. І ми ризикуємо стати не лише задвірками Європи, провінцією Європи, а ми вже навіть з Азією не можемо порівнюватися. Ми вважаємо, що ми є дуже передовими, а насправді ми відстали навіть від азійських країн.

Для того, щоб Ви розуміли, наскільки є сектор занедбаний: от в Києві на масиві Троєщина стоїть величезний сміттєспалювальний завод. Цей сміттєспалювальний завод і спалює багато сміття, і використовує газ для підпалу, досить багато газу. А тепло, котре виробляється при цьому, скидається в озеро. Тобто цей завод не під’єднаний до теплотрас міста, він не проектувався таким чином. Тому це тепло просто викидається в озеро, а за сто метрів стоїть житловий масив, котрий міг би обігріватися цим теплом.

– А що потрібно для того, щоб їх під’єднати одне до одного?

– Перш за все, потрібно бажання. Ми звикли жити, як ми живемо. Раніше того сміття було набагато менше і пересічне господарство багато відходів не мало. Усі біологічні відходи компостувалися, перероблялися, перегній викидався на поле, метал перероблявся, його було небагато. Пластику як такого не було. Пластик є фактично чумою двадцятого століття.

– Пане Павлюк, в Україні є лише один сміттєпереробний завод, хоча в Європі вважають, що майбутнє за тим, щоби кожен населений пункт мав свій сміттєпереробний завод. Так само, як і від кожного населеного пункту, що має понад 2000 жителів, зараз у Європі вимагається мати власну водоочисну систему. Як зробити так, щоби інвестори почали вкладати гроші у цей вигідний бізнес?

– Якщо говорити про переробку, всі ті інвестиції, котрі можуть в Україну прийти, впираються, на мою думку, в криміналізованість цього середовища. Оскільки вся переробка металобрухту, макулатури, пластмаси, фактично вся базується на безхатьках, на тих, кого називають бомжами. Це люди, котрі з огляду на свої мізерні доходи цим займаються. Західні інвестори переважно бояться працювати з нелегальними працівниками, тому вони сюди, в це середовище, поки воно не буде нормалізовано, не прийдуть.

– Тепер Україна готується до підписання угоди про асоціацію. Відомо, що частина цієї угоди пов’язана з екологією. Так само у Польщі, скажімо, можливо ці зміни не наступили б, якби Польща не зобов’язалася в межах ЄС переробляти це сміття, досягти певних стандартів, які існують в Європейському Союзі. Наскільки важливим поштовхом може бути ось такий зовнішній, власне кажучи, тиск?

– Коли вступала в ЄС Польща, то в тій «білій книзі» (напрямки політики і рекомендації ЄС – ред.), котра була виписана, перелік завдань, котрі мав здійснити польський уряд для вступу в ЄС, питання екології займали найбільшу кількість бюджету. Там оцінювалося, що протягом десяти років Польща повинна витратити на екологічні проблеми десь біля 45 мільярдів євро на той момент.

Занедбаність цього сектору в Україні говорить про те, що це також буде коштувати не менше, ніж це коштувало в Польщі. Якщо гірські села нарікають на те, що в них починає бути багато сміття, то слід говорити про те, що в селах Карпат практично не налагоджено збору і вивезення переробки сміття. Сміття викидається, як вони це називають, «в берег». Тобто, грубо кажучи, коли йде дощ, вода це все змиває, і воно ніби все чисто. Хоча старі банки лишаються, а пляшки пливуть. Тому без загальноосвітньої кампанії, без культури поводження зі сміттям ми нічого не змінимо.

В тій же Польщі була дуже подібна ситуація і служби, відповідальні за збір сміття, ставили автономні камери в місцях, де люди стихійно висипали сміття. За відеозйомками потім ідентифіковували місцевих мешканців і виписували їм гігантські штрафи. Тобто тільки власне негативна мотивація змусила місцевих мешканців перестати викидати сміття.

Тут є властиво така дилема, якщо вивезення сміття за дуже низьким тарифом економічно не окуповується, якщо за високим, місцеве населення почне викидати де попало, щоб не платити за вивезення. Фактично лише гігантські штрафи в сільських місцевостях Польщі змусили населення акуратніше поводитися зі сміттям.

– Пане Павлюк, але в Європі є і приклади позитивної мотивації, коли люди розуміють, що сміття – це не лише їхні витрати на те, щоби його переробляти, але це є і джерело енергії, яке потім може повернутися до їхнього міста, в їхні оселі. Ви займаєтеся енергетикою міст, наскільки це є перспективна справа для України?

– Значна частина міст у країнах-членах Європейського Союзу використовує сміття для опалювальних потреб. Той же ж Амстердам на третину опалюється спаленим сміттям, Швеція завозить сміття, біологічні відходи, котре потім спалюється в їхніх сміттєспалювальних заводах і це тепло використовується для опалювання міст. Ми це сміття викидаємо і насправді марнуємо його. А його можна було би переробляти і отримувати з цього користь.