Роль журналістики в українському суспільстві недооцінена – Юлія Банкова

Київ –У рейтингу Freedom House Україна за рівнем свободи за минулий рік поділила 131–133-є місця із Замбією й Південним Суданом серед 197 досліджених країн і територій і ледве втрималася в категорії «частково вільних». Співавторка проекту «Дорогі депутати», колишня журналістка «ТВі» Юля Банкова розповідає, що в такій ситуації потрібно українській журналістиці і журналістам.

– Чи відчула ти погіршення ситуації з правами журналістів за останній час?

– За останні три роки я двічі звільнялася. І двічі це було через цензуру. Тому я вважаю, що в нас все якось «дуже туго»…

– Які ще права журналістів порушуються найчастіше?

– Цензура у нас доволі специфічна. На щастя, це не грубий тиск. На телеканалі чи в газеті до тебе просто приходить редактор і каже: «Це краще не писати. А туди ми не поїдемо, бо немає ресурсу. Це ми так не будемо висвітлювати. А це давай краще так. А ця особа не дуже «медійна», візьмімо якусь іншу». На державному телебаченні є якісь вказівки від органів державної влади.

Як наслідок, якусь критичну інформацію ми бачимо лише в інтернеті, на кількох інтернет-ресурсах, які, на щастя, ми поки ще маємо. Рука цензури ще не настільки глибоко запустилася в інтернет.

А все інше – це така собі суха інформація, розважальні шоу, розважальна інформація. Приблизно так виглядає інформаційний простір. І це дуже погано.

– Як ти оцінюєш реакцію журналістського середовища на побиття журналістів Олі Сніцарчук та Влада Соделя 18 травня? Це було достатньо різко?

– Я думаю, що це один із тих випадків, коли ми солідаризувалися трохи. Перший такий радісний для мене випадок, коли ми протестували проти кримінальної відповідальності за наклеп. Тоді всі основні видання виходили з білими шпальтами, а телеканали пускали темний рядок.

Я вважаю, що доволі багато журналістів, які не є дуже активними на акціях (зокрема, акціях руху «Стоп цензурі»), вийшли і висловили свою позицію. Зокрема, ті 10, які долучилися і повернулися спинами, не були журналістами, які постійно проти чогось протестують. Вони працюють в інформагенціях, на телеканалах, але вони просто виконують свою роботу. І вони зрозуміли, що щось із цим не так, і висловили свою позицію.

Ті, хто прийшов на акцію під Кабінет міністрів… Мені здалося, що більше людей знімали це, фотографували, писали про це. Але це якраз той випадок, коли і їх можна вважати учасниками цієї акції. Зачепили щось таке в нас глибоко… Це вже якась межа, яку не можна було переходити, але яку вже перейшли.

Є люди які кажуть: «Що ви страйкуєте? Протестуєте? Журналіст повинен просто тихо робити свою роботу і боротися методами, які йому доступні». Я зараз не маю можливості інформацією (тим, чим журналіст може) боротися з якоюсь несправедливістю, бо мені обрізали вже все. Я звільнилася з телеканалу «ТВі» через це. І зараз я такий собі «вільний журналіст». Тому це для мене межа, і я свій протест можу висловити тільки таким чином.

Я вважаю, що було досить багато журналістів. Могло бути і значно більше, тому що ситуація немислима (у голові не вкладається). Але маємо те, що маємо. Добре, що хоч стільки, що люди розуміють.

– Але депутат від Партії регіонів Інна Богословська взагалі Ольгу Сніцарчук звинуватила у тому, що вона пише у Facebook щось фашистське… І попросила це врахувати при розслідуванні.

– Я вже який день намагаюсь пригадати цей фашистський допис Олі Сніцарчук у Facebook і не можу цього зробити. Я знаю Олю вже досить давно. І я знаю Олю як одну з найспокійніших, найадекватніших, найоб’єктивніших журналістів, яка ніколи в житті ні в які провокації не влазить. Але чомусь на Олю постійно сиплються такі конфліктні люди. І зараз вона попала під ноги і кулаки цих людей.

Є різні журналісти. Є журналісти, які люблять провокативно працювати. Але Оля абсолютно не та людина.

Про бейджик пані Богословська теж казала. У жодному законі у нас не записано, що на журналістах повинен висіти якийсь бейдж.

– Та й взагалі дискусія не зовсім логічна. Хіба можна бити людей (навіть якби вони і були необ’єктивними)?

– Так. Про що ми взагалі говоримо? Давайте ще поговоримо про колір синців, які на ній є, чи про кількість крові. Є відео, на якому людину просто валять на землю, б’ють. І це журналіст. І поряд стоїть міліція, яка ніяк на це не реагує.

Тут немає про що говорити. Є два факти, які треба розслідувати і карати за це.

– «Фізичні напади на журналістів майже завжди залишаються безкарними в Україні. Ця безкарність стимулює загрозливе зростання насильства стосовно журналістів», – мовиться у заяві «Репортерів без кордонів». Чи віриш ти в те, що винних у побитті Сніцарчук і Соделя покарають?

– Я не впевнена. Там ситуація дуже складна, оскільки в цього Вадима Тітушка вже є умовна судимість. Його не засудять умовно ще раз. Лишається два варіанти: або з ним взагалі нічого не роблять, або його саджають.

Звісно, вигідніше було б дати йому умовно. І ця б історія так «розплилася». А тут крайнощі: якщо з ним нічого не зроблять, то буде дуже сильний протест (я сподіваюсь), а якщо його посадять, то це зупинить тих, хто пропагує вседозволеність. Але в мене немає якихось оптимістичних передбачень стосовно цього.

Прикро, що справу Лазебника (фотожурналіста, побитого у парку «Перемога» в Києві – ред.), можливо, недогледіли журналісти. І там не порушена справа за 171-ю статтею (перешкоджання журналістській діяльності – ред.).

У справі Олі Сніцарчук і Влада Соделя теж спочатку порушували справу за 125-ю статтею – це звичайна «хуліганка». Але після того, як журналісти прийшли під МВС і під Головне управління міліції у Києві (ми стояли там до 9–10 вечора), перекваліфікували статтю. Був вплив там і від політиків, і від журналістів – зараз там 171.

У Віталіка (Лазебника – ред.) трохи вийшла інша ситуація. Дуже шкода. Можливо, не солідаризувалися журналісти, як потрібно. Можливо, якби ми трохи більше натисли… Тепер будемо вже якось тримати це на контролі.

Олі справу дуже важливо «дотиснути», і щоб журналісти далі протестували, вимагали зустрічей, якомога активніше все це висвітлювали.

– Яка зараз ситуація на «ТВі»?

– Якщо чесно, для мене це, звичайно, кілька років був дуже рідний телеканал. Я віддавала купу свого вільного часу, все своє життя я віддавала туди. Це були і друзі, це була комфортна атмосфера, хороші люди, і дуже мені боляче і прикро, що так сталося. Але я вважаю, що ми ухвалили правильне рішення частиною колективу, 35 людей звільнилися.

Що відбувається зараз з каналом, мене не цікавить. Якщо чесно, я хочу рухатися далі і хочу робити щось нове, дізнаватися, прогресувати, заповнювати ту нішу, яка в Україні не заповнена. Якщо буде на каналі щось покращуватися, вдосконалюватися, нехай. Я буду тільки рада, але мене абсолютно не цікавить, хто туди приходить, хто там працює.

Це дуже виснажує, ми занадто багато про це говорили, занадто багато нам про це говорять, запитують. Це страшенно втомлює, повірте. Ми зіткнулися з такою несправедливістю і з такою кількістю бруду, з яким я ніколи в житті не стикалася. Це все було дуже важко. Зараз канал розвивається чи не розвивається… Всі по-різному кажуть. Ми розвиваємося паралельно, є ідеї, ми всі будемо працювати далі, і все буде добре. А те, що залишилося позаду, нехай буде позаду

– А що буде з твоїм проектом?

– У нас спільний проект з громадянською мережею «Опора», де ми з Андрієм Сайчуком є співавторами. Авторські права в нас, ми шукаємо можливості продовжити цей проект. Можливо, на якійсь іншій платформі. Сподіваюся, ми дуже скоро повернемося до глядачів, бо інформації на тему парламентаризму і всього, що відбувається, дуже багато, і ми готові її розповідати.

– Чого в Україні бракує, щоб журналісти були захищені?

– Професійної солідарності бракує. А щодо суспільства, я взагалі вважаю, що роль журналістики в українському суспільстві недооцінена. Ніхто не розуміє, наскільки важливо, щоб у країні були вільні журналісти, які б розповідали збалансовану, коректну, правдиву інформацію, яка б була корисною суспільству. Багато людей знає, як воно жити в замкненому суспільстві, де тобі ніхто ні про що не говорить. Але люди наші, напевно, не відчули ще, як живеться зі свободою слова в країні.

Я вважаю, що підтримки суспільства у нас взагалі ніякої немає. Люди не розуміють, наскільки важливо, щоб журналісти мали право висловлюватися вільно, без усякої цензури.

Коли ми з чимось боремося, я постійно повторюю, що потрібно йти до людей і пояснювати, чому ми важливі, чому нам важлива їхня підтримка.