Луцьк – За десятиріччя з часу відкриття меморіального комплексу загиблим у міжетнічних конфліктах полякам у волинському селі Павлівка, у підходах до Волинської трагедії з боку Польщі мало що змінилося, вважають волиняни. Але українська сторона послідовно виконує свої зобов’язання щодо вшанування загиблих із обох боків, констатують вони. Чому ж укотре виринув конфлікт пам’яті і як його втихомирити?
Марія Лагодзінська приходить пішки до волинського Крилова раз на рік – коли з її люблінського Кречова через Західний Буг на один день прокладають понтонний міст. Про трагедію Волині й Холмщини вона знає з історії власної родини. «Сагринь тут недалеко – то був український куток. Дошка там є, скільки загинуло українців. А поляків в сусідньому селі так мордували – страшні були речі», – розповідає жінка.
Вона вважає, що спалена холмська Сагринь була відплатою за польські жертви на Волині. Але спогади вертають і до інших часів – довоєнних, коли міст через Буг був справжнім. Марія ходила до школи з українськими дітьми. Приятелювали тутешні католицькі й православні священики. Каже, все змінилося, коли на Холмщині почали горіти дерев’яні церкви. «Ксьондз тоді сказав: «Не маємо добрих людей при владі»… Так воно й було. І незабаром сталося так, що від українців ми втікали», – зауважує Марія Лагодзінська.
А ось уродженець волинського села Малинівка Віктор Антонюк пригадує трагедію свого дитинства. У грудні 43-го тут провела операцію польська боївка. Тоді він врятувався, бо переповз по льоду через ріку Стохід. «Коли під вечір ця бійня стихла – нас послали: «Ідіть, побачите, що там робиться». Вбили людей, свиней – вся дорога була червона в крові… Кого не застрелили – замучили. Я як очевидець стверджую – так чинити могли тільки бандити».
Було б дивним, якби родичі жертв думали інакше, каже нащадок холмщаків Петро Куделя. «Те, що було в історії – важке й болюче, але коли суспільство пам’ятає про те, що було в минулому – є велика ймовірність того, що це більше не повториться», – каже він.
Кесарю кесарево
Щодо оцінок Волинської трагедії, то, як зазначає почесний президент Українського історичного товариства, відомий американський історіограф Любомир Винар, цю справу потрібно лишити історикам, які на основі перевірених джерел і матеріалів висвітлять цю трагедію. Не треба її політизувати, роз’ятрювати емоції з боку поляків і українців, вважає науковець. Це минуло, і тепер має стати полем дослідження для істориків.
«Взагалі Другу світову війну, і діяльність поляків, українців, росіян і інших – це треба переосмислити, поставитися об’єктивно, без жодних емоцій. Від правди ніколи голова не болить. Але якщо фальшується правда – це проблема для нас усіх», – каже Любомир Винар.
Рівненський історик Андрій Жив’юк пригадує приклад саме такого пересмикування фактів, який навів у своїй монографії «Армія крайова і УПА» визнаний польськими колами український дослідник Ігор Ільюшин. Йдеться про випадок фізичного знищення близько десятка агентів польських спецслужб у Ковельському повіті у 39-му році, описаний у відомому мартиролозі Єви й Адама Семашків. Автори покладають вину за злочин на Організацію українських націоналістів. Натомість Ігор Ілюшин віднаходить записку про цей випадок тодішнього наркома внутрішніх справ Української РСР до Лаврентія Берії.
«Дійсно, подібне мало місце, – каже Ігор Ілюшин. – Але в одному з сіл зібралися колишні члени КПЗУ, які відкрили архів польської поліції, котрий не встигли забрати, і там були імена конфідентів, а серед них були й поляки, й українці, і євреї – різні люди. І вирішили влаштувати над ними суд. І вони тих людей зібрали, й винесли над ними вирок – за те, що вони були конфідентами польської поліції. Члени КПЗУ – підкреслюю – це зробили. Їх там убили й закопали. Потім, коли вже НКВД розслідували цю справу, то вони дійшли до суті. Резюме було таке, що, в принципі, притягати до відповідальності їх не варто, бо це дійсно були конфіденти, тож це акт справедливої помсти. І на цьому поставили крапку. Така доповідна Сєрова Берії. То куди ми маємо записати цих людей, на чиє конто маємо записати – НКВД, яке схвалило ці дії членів КПЗУ, чи на націоналістів, як це зробили Семашки?»
По розбіжності – велосипедом
Разом з тим, Ігор Ільюшин покладає значну частку вини за Волинську трагедію на українську сторону, що не подобається багатьом українцям. А ось волинський краєзнавець Ярослав Царук об’їздив на велосипеді 97 сіл, які згадують у своєму мартиролозі Семашки. Дані, котрі зібрав Царук, суттєво відрізняються від поданих у польському мартиролозі. Дослідник встановив прізвища більше ніж 1200 загиблих у «волинській різанині» українців проти поданої Семашками цифри – 80, а також з’ясував, що на території Володимир-Волинського району до відплатних акцій українців спонукали напади на українські села з боку польсько-німецької поліції. Тим часом цифра загиблих поляків у цьому районі, за Семашками, перевищує 1900, а за даними Царука – це 430 людей.
Професор Київського університету Володимир Сергійчук категорично відкидає спроби перекласти всю вину за трагедію на українську сторону.
А стосовно причини 10-річної затримки відкриття пам’ятника загиблим українцям Сагрині він зауважив: «Вони не хочуть напису, що поляки там знищували українців. А в той же час, як відкривають щось своє, то обов’язково там має бути, що українці винні – «бандьори, людобойці» й тому подібне. В останні роки до Польщі мені ніяких запрошень на конференції не дають, бо у зв’язку з волинськими подіями я виявився для них неприйнятною фігурою. А я чітко ставив питання – ось у мене є документи, і я від них не відступлюсь. Вони не можуть зрозуміти одного (може, й розуміють, але не хочуть визнати) – права корінного народу бути господарем на своїй землі, а на Волині таким корінним господарем були завжди українці. От у зв’язку з цим у нас і є проблеми».
«Державними мужами, а не політиканами»
Рівненський історик Андрій Жив’юк переконаний, що примирити ветеранів Армії крайової й УПА не вдасться, та й, власне, не потрібно. Інша справа – спільні підходи до оцінки спільних трагедій. Тут політики не мають права диктувати історикам, швидше – навпаки, вважає Андрій Жив’юк. Вони мають дійсно бути державними мужами, а не політиканами, зазначає дослідник. Тобто, не спекулювати на тому, на чому спекулювати не можна й не варто ні за яких обставин.
«Чи польська сторона, чи українська, якщо вона далі намагатиметься прийняти якісь політичні маніфести з цього приводу, – це нічого не додасть до порозуміння між двома країнами. Це треба вивчати – дуже обережно, ретельно, скрупульозно. Не намагатися щось пересмикнути, перебрехати чи приховати, а щось інше взяти. Бо тоді знов буде одна неправда накладатися на іншу неправду, і ми ходитимемо по цьому зачарованому колу постійно», – зауважує Андрій Жив’юк.
Чому дружня Україні Польща, котра першою запропонувала тактику взаємних вибачень за спільні трагедії, раптом звернула на заборонений у післявоєнний час шлях звинувачень? Це запитання ставлять і не знаходять на цього відповіді представники православних, греко-католицької, римо-католицької і протестантських церков в Україні. 24 квітня Волинська рада церков за підписами очільників різних конфесій ухвалила звернення, в якому, зокрема, сказано: «Непримиренність окремих осіб або й груп може роздмухати пригаслі кривди. Не даймо ворогові роду людського знову розсварити наші народи!»
Священнослужителі закликають поляків і українців до взаємопрощення й «переривання ланцюга зла, що тягнувся стільки століть, добрими вчинками». «Добросусідські зв’язки поляків і українців по обидва береги Бугу нехай стають нерукотворним пам’ятником жертвам тієї трагедії», – зазначено у зверненні.
Марія Лагодзінська приходить пішки до волинського Крилова раз на рік – коли з її люблінського Кречова через Західний Буг на один день прокладають понтонний міст. Про трагедію Волині й Холмщини вона знає з історії власної родини. «Сагринь тут недалеко – то був український куток. Дошка там є, скільки загинуло українців. А поляків в сусідньому селі так мордували – страшні були речі», – розповідає жінка.
Вона вважає, що спалена холмська Сагринь була відплатою за польські жертви на Волині. Але спогади вертають і до інших часів – довоєнних, коли міст через Буг був справжнім. Марія ходила до школи з українськими дітьми. Приятелювали тутешні католицькі й православні священики. Каже, все змінилося, коли на Холмщині почали горіти дерев’яні церкви. «Ксьондз тоді сказав: «Не маємо добрих людей при владі»… Так воно й було. І незабаром сталося так, що від українців ми втікали», – зауважує Марія Лагодзінська.
Вбили людей, свиней – вся дорога була червона в крові… Кого не застрелили – замучилиВіктор Антонюк
Було б дивним, якби родичі жертв думали інакше, каже нащадок холмщаків Петро Куделя. «Те, що було в історії – важке й болюче, але коли суспільство пам’ятає про те, що було в минулому – є велика ймовірність того, що це більше не повториться», – каже він.
Кесарю кесарево
Щодо оцінок Волинської трагедії, то, як зазначає почесний президент Українського історичного товариства, відомий американський історіограф Любомир Винар, цю справу потрібно лишити історикам, які на основі перевірених джерел і матеріалів висвітлять цю трагедію. Не треба її політизувати, роз’ятрювати емоції з боку поляків і українців, вважає науковець. Це минуло, і тепер має стати полем дослідження для істориків.
Якщо фальшується правда – це проблема для нас усіхЛюбомир Винар
Рівненський історик Андрій Жив’юк пригадує приклад саме такого пересмикування фактів, який навів у своїй монографії «Армія крайова і УПА» визнаний польськими колами український дослідник Ігор Ільюшин. Йдеться про випадок фізичного знищення близько десятка агентів польських спецслужб у Ковельському повіті у 39-му році, описаний у відомому мартиролозі Єви й Адама Семашків. Автори покладають вину за злочин на Організацію українських націоналістів. Натомість Ігор Ілюшин віднаходить записку про цей випадок тодішнього наркома внутрішніх справ Української РСР до Лаврентія Берії.
«Дійсно, подібне мало місце, – каже Ігор Ілюшин. – Але в одному з сіл зібралися колишні члени КПЗУ, які відкрили архів польської поліції, котрий не встигли забрати, і там були імена конфідентів, а серед них були й поляки, й українці, і євреї – різні люди. І вирішили влаштувати над ними суд. І вони тих людей зібрали, й винесли над ними вирок – за те, що вони були конфідентами польської поліції. Члени КПЗУ – підкреслюю – це зробили. Їх там убили й закопали. Потім, коли вже НКВД розслідували цю справу, то вони дійшли до суті. Резюме було таке, що, в принципі, притягати до відповідальності їх не варто, бо це дійсно були конфіденти, тож це акт справедливої помсти. І на цьому поставили крапку. Така доповідна Сєрова Берії. То куди ми маємо записати цих людей, на чиє конто маємо записати – НКВД, яке схвалило ці дії членів КПЗУ, чи на націоналістів, як це зробили Семашки?»
По розбіжності – велосипедом
Разом з тим, Ігор Ільюшин покладає значну частку вини за Волинську трагедію на українську сторону, що не подобається багатьом українцям. А ось волинський краєзнавець Ярослав Царук об’їздив на велосипеді 97 сіл, які згадують у своєму мартиролозі Семашки. Дані, котрі зібрав Царук, суттєво відрізняються від поданих у польському мартиролозі. Дослідник встановив прізвища більше ніж 1200 загиблих у «волинській різанині» українців проти поданої Семашками цифри – 80, а також з’ясував, що на території Володимир-Волинського району до відплатних акцій українців спонукали напади на українські села з боку польсько-німецької поліції. Тим часом цифра загиблих поляків у цьому районі, за Семашками, перевищує 1900, а за даними Царука – це 430 людей.
Професор Київського університету Володимир Сергійчук категорично відкидає спроби перекласти всю вину за трагедію на українську сторону.
Вони не можуть зрозуміти одного – права корінного народу бути господарем на своїй земліВолодимир Сергійчук
«Державними мужами, а не політиканами»
Рівненський історик Андрій Жив’юк переконаний, що примирити ветеранів Армії крайової й УПА не вдасться, та й, власне, не потрібно. Інша справа – спільні підходи до оцінки спільних трагедій. Тут політики не мають права диктувати історикам, швидше – навпаки, вважає Андрій Жив’юк. Вони мають дійсно бути державними мужами, а не політиканами, зазначає дослідник. Тобто, не спекулювати на тому, на чому спекулювати не можна й не варто ні за яких обставин.
«Чи польська сторона, чи українська, якщо вона далі намагатиметься прийняти якісь політичні маніфести з цього приводу, – це нічого не додасть до порозуміння між двома країнами. Це треба вивчати – дуже обережно, ретельно, скрупульозно. Не намагатися щось пересмикнути, перебрехати чи приховати, а щось інше взяти. Бо тоді знов буде одна неправда накладатися на іншу неправду, і ми ходитимемо по цьому зачарованому колу постійно», – зауважує Андрій Жив’юк.
Чому дружня Україні Польща, котра першою запропонувала тактику взаємних вибачень за спільні трагедії, раптом звернула на заборонений у післявоєнний час шлях звинувачень? Це запитання ставлять і не знаходять на цього відповіді представники православних, греко-католицької, римо-католицької і протестантських церков в Україні. 24 квітня Волинська рада церков за підписами очільників різних конфесій ухвалила звернення, в якому, зокрема, сказано: «Непримиренність окремих осіб або й груп може роздмухати пригаслі кривди. Не даймо ворогові роду людського знову розсварити наші народи!»
Священнослужителі закликають поляків і українців до взаємопрощення й «переривання ланцюга зла, що тягнувся стільки століть, добрими вчинками». «Добросусідські зв’язки поляків і українців по обидва береги Бугу нехай стають нерукотворним пам’ятником жертвам тієї трагедії», – зазначено у зверненні.
