Релігія не належить священикам, релігія належить Вам – релігієзнавець

Київ – Основою церковних громад у містах стають молоді родини, а традиційні церкви знаходять нові форми звернення до українців. Про це в програмі Молодь Плюс розповів релігієзнавець Юрій Чорноморець. За даними Центру Разумкова, 6 з 10 молодих українців вважають себе віруючими.

– Як ви оцінюєте рівень релігійності українського суспільства?

– Треба з певною обережністю ставитись до соціологічних опитувань. Розрізняється загальна соціологія, де опитуються всі, і є так звана «польова», або «розуміюча», соціологія. Коли люди, досконало знаючи предмет, заходять в життя цих громад і дивляться на місце релігії в житті цих громад, на місце релігії в житті молоді і так далі.

Простий приклад. Я з шести років в православній церкві. Я пам’ятаю прекрасно, як 1980 році молоді в храмах практично не було. Це були окремі молоді люди – за ними полювало КДБ, комсомольські добровольці-дружинники. Більшість – це були жінки старшого віку. Коли вони старішали й відходили, то їм на зміну приходили так само жінки старшого віку (в минулому якісь комсомолки). Це було трохи помітно, тому що ці бабусі кидались на всіх і казали з таким комсомольським запалом, що в тебе якась неправильна хустка.

На сьогодні є цікава тенденція: в містах основою приходу вже є сім’ї. Все більш-менш рівномірно за віковою і гендерною категоріями. В Києві вже немає цього жіночо-старечого царства. Навпаки, кістяк громад в Києві (у всіх практично конфесіях) – це сім’ї: сім’ї, які приходять з дітьми, сім’ї більш-менш молоді або молодь, яка скоро стане сім’єю.

Гірше в селах. В селах ще немає тенденції до вирівнювання. Сільська молодь ще не прийшла в храми. Лише в деяких областях, де є традиція з покоління в покоління ходити. Там присутня молодь в храмах, але теж вже є секуляризація. Молоді вже менше в храмах, ніж розраховують священики, але вона є.

– Про що свідчить таке от омолодження вірян (і чи це відбувається в рамках інших релігійних груп)? Що шукають молоді люди у храмах?

– Найбільш активно сьогодні з молоддю працюють православні. У протестантів є проблеми, які були 20 років тому у православних: у них старше покоління не зовсім розуміє молоде. Відбувається протистояння і молодим часто доводиться створювати власні церкви, але не завжди це приводить до гарних результатів (вони занадто слабкі, щоб вижити самостійно).

Молода освічена людина, яка живе в місті, яка добре знає власну релігію, розуміє просту річ: вона є головною в церкві, її сім’я є головною в церкві, священик для неї. Не для обслуговування її релігійних потреб, але для її духовного розвитку, він лише допомагає, він лише провідник.

Релігія не належить священикам, релігія належить Вам, якщо Ви віруючий. Якщо якийсь конкретний священик недостойний, то це нічого не значить.

Освічені молоді люди з міста не критичні, а навпаки – поблажливі до священиків. Вони розуміють: вони головні в церкві, вони головні в релігії, вони несуть цей хрест на собі, а священик лише допомагає.

Це сільська психологія, коли людина думає, що релігія належить батюшці, і від того, який батюшка (хороший чи поганий), залежить, належу я до церкви чи ні. Церква не складається з батюшок, церква складається з нас. Батюшки служать нам, мирянам.

Хто ставиться так, що священики – це якісь офіцери чи генерали, а ми – рядові, той нічого не розуміє в релігії. Інакше тоді релігія не є особистим шляхом до Бога, вона взагалі не має ніякого стосунку до Бога.

– Чи мають, на Вашу думку, преференції певні церковні організації в Україні?

– Я не сказав би так. Президент, прем’єр і мер Києва ходять до Московського патріархату. При останньому мері Київський патріархат отримав 20 з чимось ділянок, а УПЦ (Московського патріархату) не отримали жодної. Всі однаково оформлювали документи, але чомусь пробивна сила УПЦ--КП була більшою.

Це надзвичайно цікава тенденція: третій рік при владі є президент, який є свідомим прихильником УПЦ (МП). Задоволена церква Московського патріархату політикою держави щодо неї? Ні. Особливо, президент щось обіцяє – чиновники це не виконують.

Крім того, постійне є використання опозиційними політиками теми церкви. Греко-католицька церква, наприклад, відмовилась брати участь в усіх цих опозиційних акціях, тому що вони теж вже стомилися від усіх цих невиконаних обіцянок.

Але церквам вже не потрібні подачки. Їм потрібна моральність в суспільстві, зовсім інше ставлення держави до народу і взаємодія з громадянським суспільством. Держава ще не зрозуміла, що всі церкви разом (19 найбільших релігійних організацій представлені у Всеукраїнській раді церков та релігійних організацій, це 90% громад) разом спільним фронтом щось вимагають для народу від держави. Це вже нова реальність. До неї держава не готова, тому що вона звикла нами маніпулювати. А на сьогодні релігією вже маніпулювати не можна.

– В рейтинг журналу Foreign Policy «500 найвпливовіших людей світу» потрапили 7 релігійних діячів. Чи відображається релігійність українського суспільства на політичних процесах, якщо релігійні діячі в світі потрапляють до таких рейтингів?

– Релігія може впливати через особистий фактор. Певні політики несуть цю релігійність в собі, тоді вони розуміють, що політика, як казав Любомир Гузар, «це найважче служіння».

Другий момент, самі релігійні діячі чинять вплив на політичні процеси. Наприклад, якби не було папи Івана Павла Другого, чи розвалився б комуністичний блок? Це ще питання. Він реально приклався до того, щоб цей блок розвалився.

В наступному рейтингу, безумовно, буде більше релігійних діячів.

– Чи актуальними, особливо для молоді, є ті тези, які декларують традиційні церкви? Адже з’являються нові формати церков (вікіцеркви, он-лайн церкви…). Чи відповідає дійсності думка, що традиційна церква «здає позиції»?

– Тут справа в тому, що традиційна церква не здає своїх позицій. Але деякі традиційні церкви дійсно перебувають в кризі. Наприклад, традиційні протестантські церкви явно перебувають в кризі, але не хочуть цього визнавати. Протестантизм шукає якихось нових форм. Ця криза надзвичайно помітна. Баптисти втрачають людей, п’ятидесятники, як не дивно, втрачають. Вони шукають нові форми. А в іудаїзмі, ісламі все більш-менш спокійно.

Якось думали, що в принципі будуть шукатися принципово нові форми, і що в 21-му столітті будуть розвиватися нові релігійні рухи, неопротестантські групи, але цього не стається. Оце тенденція, яка підтверджується сучасною соціологією. Навпаки, у нових релігійних рухів стає менше людей. Люди приходять, люди щось пробують – як у фастфуді. Їх там привчають до хоч якоїсь релігійної їжі, потім вони хочуть піти в ресторан. Я б сказав, що сьогодні іде цінування традиції. Бо традиція – це як класний ресторанчик, де можна прийти, де все традиційно, але де все смачно і точно якісно.

І ось цей смак до традиції повертається, зокрема, в Україні. І, зокрема, в молоді. Наприклад, вчаться в Києві греко-католики. У них є рух «Обнова». У чому смисл? От вони збираються в «Могилянці», бо бути греко-католиком модно, круто, класно. Це виходить якийсь «мейн-стрім», і одночасно це традиційність, традиційна релігійність, зацікавленість вірою батьків. Але насправді це все абсолютно переосмислено, подано через молодіжний рух. Це абсолютно нові форми, хоча вони думають, що вони традиційні. Тобто традиція, яка відроджена наново молодими студентами, або молодими сім’ями, або молодими викладачами. Вона і стає життєдайною, за нею майбутнє, за нею 21-е століття.

Довідка:

За результатами опитування Центру Разумкова, до православних себе залічують 68% українців, до греко-католиків – 7,6%, до євангельських християн (протестантів) – 2%. Інші віросповідання об’єднують менш як 1 відсоток мешканців України.