Запасаємось квітковими пелюстками, кавовою гущею і гадаємо, відбудуться наразі київські вибори або ні.
Змусь дурня Богу молитись, він і лоба розіб’є. Ось і провладні депутати так возлюбили Конституцію, що без тлумачення Конституційного cуду не голосують за призначення київських виборів, і край.
Аргументи курям на сміх.
По-перше, нема чого тлумачити: конституційні приписи чіткі і лаконічні – чергові і позачергові місцеві вибори призначає Верховна Рада. Строк повноважень голів і депутатів п’ять років.
Не біном Ньютона, одначе.
По-друге, подання до КСУ нічого не зупиняє: суд подання розглядає, а виборчий процес іде. Точніше, мав би йти, бо повноваження Київради спливають 2 червня, а без міського голови кияни ще від 12 липня минулого року.
Рішення Київради, ухвалені від 3 червня, будуть нечинними, і, крім «безголів’я», на киян чекає ще й безраддя.
По-третє, термін розгляду справ Конституційним судом не встановлено. Відтак, влада матиме рішення кишенькового суду у зручний момент, аби раптово провести бліц-вибори.
Та настрій киян такий, що зручний момент для цієї влади настане, як рак свисне. То що ж чекати киянам виборів до нових віників?
Процедурна тягомотина
Київські вибори мали б бути призначені навіть не вчора, а понад місяць тому. Згідно з законом, призначаються вони не пізніше як за 60 днів до дня голосування. П’ять днів надається на встановлення результатів, і ще 5 – на їхнє оприлюднення.
Потім обранці мають 20 днів для подання документів до територіальної виборчої комісії, а комісія – 5 днів для реєстрації новообраних.
А перша сесія скликається не пізніш як через два тижні після цього всього.
У кожному разі строк від призначення виборів до набуття повноважень новообраними понад два місяці. У 2008-му від призначення виборів до набуття новообраними депутатами повноважень минуло 76 днів. До кінця цих повноважень залишилось значно менше.
Даєш вибори!
Політична кампанія за київські вибори розгортається. Лише політична, бо правового способу добитися їх немає. Натомість є правовий колапс.
З одного боку, за Конституцією київські вибори мають бути негайно призначені.
З іншого, за тією ж Конституцією, призначає їх Верховна Рада, депутати якої можуть голосувати як їм заманеться і відповідальності за це не несуть. І мають вони законне право як проголосувати за вибори, так і не проголосувати. Такий собі узаконений саботаж.
Відтак, призначення або непризначення виборів є питанням політичної доцільності. Так було, так є, і так буде доти, доки вибори призначатиме Верховна Рада.
Про бумеранг та граблі
18 березня 2008 року коаліція демократичних сил у Верховній Раді (БЮТ + НУНС) ухвалила постанову «Про призначення позачергових виборів депутатів Київської міської ради та Київського міського голови».
Відносно міського голови законодавча процедура була так-сяк витримана. А Київраду розігнали на рівному місці без юридичних заморочок: у проект постанови про перевибори голови зі стелі внесли пункт про перевибори і Київради та дружно голоснули. Беззаконно ця Київрада прийшла, беззаконно й тримається.
Усе це проходило на тлі свистопляски з чередою віртуальних і реальних перевиборів парламенту у 2007–2008 роках.
Вакханалія попередників приглянулась наступникам, і у 2010-му вони беззаконно перенесли чергові місцеві вибори з весни на осінь. Що ж дивного, що й зараз над киянами чиниться наруга?
Казуси довкола київських виборів не лише хронічні, а й непоодинокі. Просто щодо інших міст та сіл вони не такі резонансні.
Діагноз загальний: призначення місцевих виборів парламентом – узаконений механізм маніпуляцій виборами.
Від закону-шкідника до нормального закону
За своєю природою представницькі органи покликані вирішувати ті питання, де можлива альтернатива. Позаяк депутати голосують на власний розсуд і за результати голосування не відповідають.
Судова юрисдикція щодо їхніх рішень є неповною: суд може окремі з них зупинити, але не може нав’язати жодного. І ніхто не може.
Це – сутність парламентаризму і місцевого самоврядування. Якщо хоч раз депутатів примусити голосувати так, а не інакше, то де зупинитись? І нащо тоді депутати?
Інша справа виборчі комісії. Їх можна зобов’язати через суд. Призначала б київські вибори комісія – був би й обґрунтований, невідпорний судовий позов на її бездіяльність.
Усвідомлюю, довіра до суду і комісій не більша, як до парламенту. Але на Раду можна тиснути лише політично, на них – також і юридично.
Призначення місцевих виборів комісіями корисно не тільки на випадок форс-мажорів.
На останніх чергових місцевих виборах 31 жовтня 2010 року обиралось 11 тисяч 516 сільських, селищних, міських голів і 225 тисяч 292 депутати. Не всі вони залишаються до кінця каденції, тож позачергові вибори – справа регулярна, масова і вельми конфліктна.
А крім постанов про призначення виборів, парламент розглядає ще тисячі інших документів. Своєчасно призначати усі місцеві вибори він фізично не в змозі.
Нещодавно призначені вибори одразу 117 сільських, міських і селищних голів. Багато зі значним запізненням, позаяк повноваження голів припинені різночасно.
Що ж до вчасного призначення парламентом позачергових виборів окремих депутатів, то це навіть не смішно.
Неспроможність парламенту своєчасно призначати місцеві вибори настільки очевидна, що задіяно неконституційний обхідний маневр.
У законі про місцеві вибори вигадали нові види виборів: повторні і проміжні, які призначаються територіальними виборчими комісіями. Проміжні вибори – це і є позачергові вибори окремих депутатів-мажоритарників. Що неконституційно, проте логічно.
Слід привести Конституцію до життєвих реалій і передати призначення усіх місцевих виборів від парламенту до територіальних виборчих комісій. Зміни потрібні і до виборчого законодавства. Але за обсягом вони незначні, а за технікою – нескладні.
Для опозиції, у якої з конструктивом не дуже, це ще й можливість запропонувати ефективний шлях розв’язку однієї із застарілих хвороб місцевого самоврядування.
Борис Беcпалий – народний депутат України 3, 4 і 5-го скликань
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Змусь дурня Богу молитись, він і лоба розіб’є. Ось і провладні депутати так возлюбили Конституцію, що без тлумачення Конституційного cуду не голосують за призначення київських виборів, і край.
Аргументи курям на сміх.
По-перше, нема чого тлумачити: конституційні приписи чіткі і лаконічні – чергові і позачергові місцеві вибори призначає Верховна Рада. Строк повноважень голів і депутатів п’ять років.
Не біном Ньютона, одначе.
По-друге, подання до КСУ нічого не зупиняє: суд подання розглядає, а виборчий процес іде. Точніше, мав би йти, бо повноваження Київради спливають 2 червня, а без міського голови кияни ще від 12 липня минулого року.
Рішення Київради, ухвалені від 3 червня, будуть нечинними, і, крім «безголів’я», на киян чекає ще й безраддя.
По-третє, термін розгляду справ Конституційним судом не встановлено. Відтак, влада матиме рішення кишенькового суду у зручний момент, аби раптово провести бліц-вибори.
Та настрій киян такий, що зручний момент для цієї влади настане, як рак свисне. То що ж чекати киянам виборів до нових віників?
Процедурна тягомотина
Київські вибори мали б бути призначені навіть не вчора, а понад місяць тому. Згідно з законом, призначаються вони не пізніше як за 60 днів до дня голосування. П’ять днів надається на встановлення результатів, і ще 5 – на їхнє оприлюднення.
Потім обранці мають 20 днів для подання документів до територіальної виборчої комісії, а комісія – 5 днів для реєстрації новообраних.
А перша сесія скликається не пізніш як через два тижні після цього всього.
У кожному разі строк від призначення виборів до набуття повноважень новообраними понад два місяці. У 2008-му від призначення виборів до набуття новообраними депутатами повноважень минуло 76 днів. До кінця цих повноважень залишилось значно менше.
Даєш вибори!
Політична кампанія за київські вибори розгортається. Лише політична, бо правового способу добитися їх немає. Натомість є правовий колапс.
З одного боку, за Конституцією київські вибори мають бути негайно призначені.
З іншого, за тією ж Конституцією, призначає їх Верховна Рада, депутати якої можуть голосувати як їм заманеться і відповідальності за це не несуть. І мають вони законне право як проголосувати за вибори, так і не проголосувати. Такий собі узаконений саботаж.
Відтак, призначення або непризначення виборів є питанням політичної доцільності. Так було, так є, і так буде доти, доки вибори призначатиме Верховна Рада.
Про бумеранг та граблі
18 березня 2008 року коаліція демократичних сил у Верховній Раді (БЮТ + НУНС) ухвалила постанову «Про призначення позачергових виборів депутатів Київської міської ради та Київського міського голови».
Відносно міського голови законодавча процедура була так-сяк витримана. А Київраду розігнали на рівному місці без юридичних заморочок: у проект постанови про перевибори голови зі стелі внесли пункт про перевибори і Київради та дружно голоснули. Беззаконно ця Київрада прийшла, беззаконно й тримається.
Усе це проходило на тлі свистопляски з чередою віртуальних і реальних перевиборів парламенту у 2007–2008 роках.
Вакханалія попередників приглянулась наступникам, і у 2010-му вони беззаконно перенесли чергові місцеві вибори з весни на осінь. Що ж дивного, що й зараз над киянами чиниться наруга?
Казуси довкола київських виборів не лише хронічні, а й непоодинокі. Просто щодо інших міст та сіл вони не такі резонансні.
Діагноз загальний: призначення місцевих виборів парламентом – узаконений механізм маніпуляцій виборами.
Від закону-шкідника до нормального закону
За своєю природою представницькі органи покликані вирішувати ті питання, де можлива альтернатива. Позаяк депутати голосують на власний розсуд і за результати голосування не відповідають.
Судова юрисдикція щодо їхніх рішень є неповною: суд може окремі з них зупинити, але не може нав’язати жодного. І ніхто не може.
Це – сутність парламентаризму і місцевого самоврядування. Якщо хоч раз депутатів примусити голосувати так, а не інакше, то де зупинитись? І нащо тоді депутати?
Інша справа виборчі комісії. Їх можна зобов’язати через суд. Призначала б київські вибори комісія – був би й обґрунтований, невідпорний судовий позов на її бездіяльність.
Усвідомлюю, довіра до суду і комісій не більша, як до парламенту. Але на Раду можна тиснути лише політично, на них – також і юридично.
Призначення місцевих виборів комісіями корисно не тільки на випадок форс-мажорів.
На останніх чергових місцевих виборах 31 жовтня 2010 року обиралось 11 тисяч 516 сільських, селищних, міських голів і 225 тисяч 292 депутати. Не всі вони залишаються до кінця каденції, тож позачергові вибори – справа регулярна, масова і вельми конфліктна.
А крім постанов про призначення виборів, парламент розглядає ще тисячі інших документів. Своєчасно призначати усі місцеві вибори він фізично не в змозі.
Нещодавно призначені вибори одразу 117 сільських, міських і селищних голів. Багато зі значним запізненням, позаяк повноваження голів припинені різночасно.
Що ж до вчасного призначення парламентом позачергових виборів окремих депутатів, то це навіть не смішно.
Неспроможність парламенту своєчасно призначати місцеві вибори настільки очевидна, що задіяно неконституційний обхідний маневр.
У законі про місцеві вибори вигадали нові види виборів: повторні і проміжні, які призначаються територіальними виборчими комісіями. Проміжні вибори – це і є позачергові вибори окремих депутатів-мажоритарників. Що неконституційно, проте логічно.
Слід привести Конституцію до життєвих реалій і передати призначення усіх місцевих виборів від парламенту до територіальних виборчих комісій. Зміни потрібні і до виборчого законодавства. Але за обсягом вони незначні, а за технікою – нескладні.
Для опозиції, у якої з конструктивом не дуже, це ще й можливість запропонувати ефективний шлях розв’язку однієї із застарілих хвороб місцевого самоврядування.
Борис Беcпалий – народний депутат України 3, 4 і 5-го скликань
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
