«Святкувати» боротьбу складно, тому я боротьбою займаюся – феміністка

Київ – Близько 90% українців 8 березня відзначають і ідею скасувати свято не підтримують. Такими є результати дослідження, проведеного Соціологічною групою «Рейтинг» у 2012 році. Для більшості цей день асоціюється з «красою, весною та ніжністю». Активістка феміністичного руху Анна Прейс розповіла про власне ставлення до 8 березня – Міжнародного дня боротьби за права жінок.

– Ви «святкуєте» 8 березня?

– Мені важко сказати, що це саме святкування, але це певною мірою особливий день. Проте святом назвати його не можу. Для мене цей день називається так, як він називається в контексті ООН – Міжнародний день боротьби за права жінок. Святкувати боротьбу, звичайно, складно, тому я займаюся боротьбою.

Наприклад, цього 8 березня в Україні, у Києві, відбувалося багато заходів феміністичного штибу. Перш за все, я б хотіла відзначити конференцію ініціативної групи «Феміністична офензива», яка зібрала науковців і практичних захисниць прав жінок з багатьох країн. Також відбувалися щорічні «Київські діалоги», це українсько-німецький спільний захід, який озвучує найважливіші питання, проблеми, які стосуються України. І цього року вони стосувалися також гендерної політики, її успіхів і невдач.

Ну і, звичайно, 8 березня – Марш феміністичний у центрі Києва з темою «Годі прикривати насилля традиціями».

– До Верховної Ради України сьомого скликання обрано 43 жінки. Це найбільше представництво в українському парламенті за всю історію незалежності. Як пояснити таку ситуацію?

– Я б назвала це очікуваною, типовою ситуацією, коли жінок не допускають до управління державою. Особливо в ті сфери, які стосуються безпосередньо влади і грошей. Цікаво можна прослідкувати залежність: чим нижчий рівень влади, тим більше у владних структурах жінок. Наприклад, більше відсотків у сільській місцевості – це головихи, а не голови сіл. А де йдуть районні, обласні, загальноукраїнські рівні, там уже більше, звичайно, чоловіків. Це є візуалізація думки про те, що 90% ресурсів всього світу належить чоловікам.

– Як можна досягти достатньої, на Вашу думку, кількості жінок у парламенті?

– Для цього є різні можливості, і кожна людина їх оцінює по-своєму. Наприклад, популярною є думка про квотування представництва жінок як у політиці, так і в бізнесі й інших сферах. Для мене це питання є дискутивним. Я б не використовувала цей метод, бо він є певною мірою синтетичним. Проте в деяких ситуація він підходить.

– Тобто, ви б його не використовували, бо він є штучним?

– Не можна людину змусити відповідати якимось потребам суспільства. Я вважаю, що будь-яка потреба повинна сформуватися знизу. І жінка має сама мати бажання йти нагору. Щоб не виникла така ситуація, коли в одній партії 50% жінок, але їхня мотивація недостатня, вони недостатньо компетентні (теоретично таке може бути). Таким чином вони понижують загальне враження про жінку-політика. Тобто, я хотіла б, звичайно, бачити, щоб це була ініціатива жінки, а не ініціатива згори, партійної структури.

– Чи достатньо уваги українські парламентарі приділяють питанням гендерної рівності?

– Недостатньо. І майже всі ситуації, які відомі мені, коли в парламенті починають говорити про гендерну рівність, закінчується це тим, що якийсь чоловік виходить і каже: «Ну що ви розказуєте! У нас стільки серйозних проблем, у нас і економіка, і медицина, і освіта, і дороги, і зовнішня політика. А ви про якийсь гендер!». Відповідно, все спускається на гальмах. Для мене така ситуація є неприйнятною, бо я впевнена, що гендерна рівність і взагалі рівноправність усіх людей, незалежно від гендеру, статі чи стану здоров’я, є запорукою того, щоб були потім розв’язані ті ж проблеми з дорогами, зовнішньою політикою і системою освіти.

– Що треба змінити в Україні, щоб професійна дискримінація жінок припинилася?

– Мені здається, що тут є дуже важливий технічний аспект, а саме: необхідний реальний судовий прецедент, який би довів кілька випадків дискримінації, які суперечать українському законодавству. Щоб не кортіло іншим роботодавцям. Тому що законодавчо в Україні дискримінація заборонена, в тому числі при прийомі на роботу (або в першу чергу при прийомі), але на практиці це не реалізується. Тобто, я очікую прецедентних випадків.

– А чому їх досі немає?

– Це теж такі технічні нюанси. По-перше, це дуже важко довести, по-друге, дуже мало жінок на це зголошується. Бо, якщо жінка перебуває в такій ситуації, коли її не взяли на роботу через те, що вона жінка, їй все одно треба шукати роботу. У неї нема часу йти в суд, робити якісь адвокаційні кампанії. У той же час мусимо знати, що жінки – це не лише Київ і Харків… Дуже багато жінок у маленьких райцентрах, у яких дуже часто є обмежений доступ до інформації. Вони навіть не в курсі про те, що є громадські організації, які готові це зробити безплатно і готові допомогти людині зробити цей прецедент. Тобто дуже велика інформаційна прогалина, яку треба прибирати.

– А до якої громадської організації ви б порадили звернутися жінці, якщо її професійні права порушили?

– Я б сказала, що перш за все треба звернутися до української Гельсінської спілки з прав людини. Це так звана «зонтична» організація, яка має контакти з дуже великою кількістю правозахисних організацій.

– Як сьогодні виглядає боротьба за права жінок в Україні?

– Процес виглядає доволі багатогранно, але, на мій погляд, не достатньо широко. Є дуже багато організацій, які займаються, перш за все, «мейнстрімними темами» – це допомога жінкам у законодавчому розумінні (для отримання грошей на дитину, під час працевлаштування), це різні семінари, щоб надати жінкам якісь лідерські навички, щоб жінки могли просуватися в бізнесі.

З іншого боку, є більш радикальні організації, які роблять акцент на підвищенні самосвідомості жінки і на подоланні патріархату в усіх його проявах. Це вже менш технологічна сфера. Тут ідеться більше про свідомість жінки.

Марш 8 березня – це не про законодавство, це про те, що жінка може вийти в центр Києва і сказати: «Я жінка! У мене є такі права, і їх треба дотримуватися!».

– Хто такі українські феміністки?

– Українські феміністки – це жінки різного віку, різної сфери зайнятості, які не задоволені тим, що їхні права порушуються, не задоволені дискримінацією. У них є бажання кращого життя, і вони долучають свої зусилля до того, щоб ситуацію змінити.

– Наскільки актуальною є дискусія щодо прав жінок в Україні? Рішення Європейського суду з прав людини, заяви правозахисників, громадських та політичних діячів змушують нас замислюватися над дотриманням прав людини взагалі…

– Коли ми говоримо про дотримання прав людини, то ми говоримо, перш за все, про дотримання прав людей, які об’єднані в певні групи-меншини. Права цих груп часто порушуються. Є організації, які займаються захистом прав належних до цієї групи людей.

Жінки – це одна з цих груп. Боротьба за їхні права відбувається на тому ж рівні, на якому відбувається боротьба за права всіх інших груп. Не можна сказати, що щось більш важливе, а щось менш важливе. Кожна людина належить до якоїсь групи і може боротися за свої інтереси.

– Чому у нас не використовують форму арт-протесту, як Pussy Riot в Росії?

– Наскільки мені відомо, використовують. Але, можливо, це менш популярно, менш почуто… Минулого року до 8 березня відбувалася виставка, яка називалася «Українське тіло» – виставка на тему тілесності, сексуальності (не лише жіночої – і чоловічої, і транссексуальної). Це все відбувалося в приміщенні Центру візуальної культури, який на той час орендував зал у Києво-Могилянській академії. На певний день прийшов ректор Києво-Могилянської, сказав: «Це не мистецтво! Це лайно!» і закрив усю виставку. Мистецька аудиторія з України, Росії, Польщі, Білорусі, Німеччини обурилася такому вчинкові. Зав’язалася дискусія про мистецтво як форму протесту, про межі його дозволеності, тому що питання тілесності, сексуальності (які також є темами у феміністичному контексті) в Україні дуже мало пропрацьовані.

– Як Ви ставитесь до Femen? Чи мають вони право представляти інтереси українських феміністок або ж «українських жінок»?

– Будь-хто має право представляти інтереси жінок.

До Femen у мене неоднозначне ставлення. Я уважно слідкую за їхньою діяльністю. Дуже довгий час я не могла дати собі відповіді на запитання, чи вони є феміністками. У останньому інтерв’ю, яке давала Анна Гуцол, вона відповіла: «Ми не феміністки». Але кілька тижнів тому з’являється стаття Інни Шевченко у якомусь французькому виданні. Там підписано: «Інна Шевченко. Активістка Femen. Феміністка». А я що маю при цьому думати?

Вони, звичайно, можуть бути феміністками. Але деякі з їхніх акцій є, на мою думку, відверто ксенофобними і образливими. Для мене вони є неприйнятними. Тому не з усіма їхніми діями я погоджуюся. Я не знаю, чого від них чекати. Якщо сьогодні вони говорять про права жінок в Ірані, а завтра вони розказують, щоб громадяни Туреччини не приїжджали до України. То що вони зроблять через тиждень? Непередбачуваність мене трошки засмучує.

– Такі акції дійсно щось роблять для утвердження прав жінок у світі й в Україні?

– Мабуть, це теж двояко. Оскільки ці акції можуть вписуватися в феміністичний дискурс, а можуть не вписуватися. Якщо вони вписуються, то це привертання уваги, це мотивація суспільства до обговорення, це мотивація для кожної людини, щоб створити власну думку. Навіть для того, щоб дати собі відповідь на питання, чи Femen – це феміністки, або чи Femen мені подобаються, людина має щось десь почитати, когось послухати. Це робота мозку. Це завжди корисно, на мою думку.

– Як боротися з гендерними стереотипами типу «слабка стать», «предмет естетичної насолоди, краси, задоволення» або «машина для виконання обов'язків на кухні»?

– Для цього треба озвучувати сам факт того, що таке є, що це є стереотип, що це неприйнятно. Треба говорити про це на телебаченні, у соціальних мережах, створювати просто дискусійні клуби для жінок у містах і містечках…

Яким чином ми боремося з неприйнятними стереотипами? Ми їх намагаємося зрозуміти, розкласти на складові і визначитися – прийнятно це чи не ні. Тільки роботою мозку це можна зробити і великою інформаційною кампанією. І до цієї кампанії може долучитися кожна людина: зробити у себе в університеті, школі чи підприємстві просто посиденьки за чашкою чаю і обговорення: «Чи я є кухонна машина, чи я є не кухонна машина?».