Початок року ознаменувався низкою підсумкових подій в альтернативній енергетиці. Рейтингово-інвестиційні компанії KPMG та Ernst&Young одна за одною опублікували свої дослідження щодо розвитку відновлюваних джерел енергії в Україні. І якщо компанія Ernst&Young вже традиційно представила щоквартальний рейтинг країн за рівнем привабливості для фінансових вкладень, то KPMG провела опитування експертів, де ключовим було питання, які напрямки альтернативної енергетики можуть привабити потенційних інвесторів в Україні.
Після того, як в Україні почали реалізовувати проекти будівництва вітрових та сонячних «парків», біогазових установок і міні-гідроелектростанцій, альтернативна енергетика поступово перейшла із категорії дивини у буденну справу. І тепер Україні слід було б зосередитися на пошуку інвесторів
Песимізм чи оптимізм?
На тлі оптимізму компаній зі світовим іменем KPMG та Ernst&Young в Україні несподівано з’явився песимізм окремих осіб щодо перспектив залучення інвесторів у нетрадиційну енергетику, особливо в зв’язку з тим, що деякі підприємства почали переглядати свої плани (що є абсолютно логічним через будь-які законодавчі зміни). Адже набуває чинності нова редакція закону «Про електроенергетику», яка зобов’язує інвесторів дотримуватися правила місцевої складової, або ж, простіше, виробляти 30%–50% обладнання і матеріалів в Україні. А більшість девелоперів орієнтувалась саме на імпортне, завезене обладнання.
Показовим є приклад компанії Sharp, яка понад два роки вивчала ринок, топталася по ньому, але так і не досягла прогресу. Японська корпорація бачила чи не єдиний шлях розвитку бізнесу – імпортувати деталі і тут вже з них виробляти обладнання. Така собі імпортна вузлова збірка в альтернативній енергетиці. В результаті Sharp так і нічого не зробила, і їй лише залишалося нарікати на правило місцевої складової.
Власне, фактор «місцевої складової», який передбачений у законі «Про електроенергетику», якраз і покликаний вирішити проблему залежності від імпорту.
І Україна буде пильно слідкувати за ринком, щоб не годувати у майбутньому чужих працівників. Тому слід створювати підприємства для виробництва обладнання вже в найближчі роки.
Це підтверджує і голова правління Української вітроенергетичної асоціації Андрій Конеченков, який в інтерв’ю «Українській енергетиці» заявив, що західні інвестори, навпаки, все більше виявляють інтерес до українського ринку альтернативної енергетики.
З ним погоджується і посол України в Австрії Андрій Березний, який вважає, що закон «Про електроенергетику» створює для всіх однакові умови праці, і дипломатично зауважив, що Україні потрібно модернізувати економіку. Наприклад, австрійська компанія Activ Solar запустила виробництво полікремнію в Запоріжжі і планує продовжувати будівництво сонячних електростанцій як девелопер.
Підтвердженням того, що інвестори не покидають ринок, є реалізація своїх планів великими гравцями ринку, такими, як «Вінд Пауер» чи «Віндкрафт Україна».
Свідченням того, що інвестори не поспішають покидати терени України, є наміри Держагентства з енергоефективності затвердити Національний план дій з відновлюваної енергетики.
Фундамент для відновлювальної енергетики
Власне, підставою для хвилювань стали вимоги законодавства до інвесторів щодо вироблення обладнання для електростанцій в Україні. Адже сьогодні більшість компаній завозять обладнання із-за кордону.
Практично у всіх країнах діють загорожі перед імпортними комплектуючими. Ввізні мита на імпортне обладнання діють в Аргентині (12–18%) і Бразилії (12%). У США діє мито на обладнання з Китаю у розмірі від 30 до 255%. У Канаді і Туреччині діє правило, що не менше як 60% вартості проекту повинно бути вироблено на місці.
В Індії перші 150 МВт сонячної електростанції повинні бути вироблені з модулів, що зібрані на місці. Зараз мова йде про те, що цифра зросте із 150 до 350 МВт. В Італії по-своєму виробили метод стимулювання використання обладнання, що вироблене у ЄС. Компанія отримує за це додатково 6 євроцентів за 1 кВт. У Південній Африці стоїть загороджувальний бар’єр у 35%. Саме стільки має бути вироблено у ПАР від усієї вартості проекту для сонячних станцій.
Мета таких кроків – це підтримка національних виробників обладнання для відновлюваної енергетики та підрядних організацій, а також захист внутрішнього ринку від демпінгу з боку Китаю.
При цьому в Україні вже присутня інфраструктура для виробництва обладнання, що використовується в альтернативній енергетиці. Традиційно в Україні більше виробляють і вже давно функціонують заводи, які скеровані на малу гідроенергетику: Сумське НВО імені Фрунзе, «Турбоатом», «Електронмаш», «Хартрон». Але мала гідроенергетика наразі викликає менш жвавий інтерес в інвесторів. Американські чи європейські компанії скоріше будуть звертати увагу на більш привабливі напрями – сонячну і вітрову енергетику.
Налагодити виробництво обладнання для відновлюваної енергетики на їхніх потужностях можна набагато простіше, швидше і дешевше, ніж створювати завод з нуля. Наприклад, щоб побудувати лінію збирання сонячних модулів, потрібно близько півроку.
Із наявних потужностей цих напрямків в Україні вже давно існує завод напівпровідників у Запоріжжі. До 1991 року у СРСР виробляли 10% від усього обсягу полікристалічного кремнію (використовується для виробництва сонячних панелей та для мікроелектроніки), а 2% виробляли саме у Запоріжжі. Із 2008 року почалась модернізація заводу, і Україна повернулася на світову арену «кремнію». Україна – третя в Європі після Німеччини та Норвегії.
Також є група підприємств, які виробляють елементи фотоелектричних панелей, а також здійснюють збірку таких панелей. «Силікон», «Пролог Семікор», «Пиллар», «Квазар», «Українські системи Солар» та нова, львівська компанія Projeny. Раніше вони використовували в більшості імпортний полікремній, але зараз починають використовувати і український.
Безумовно, що в Україні існує багато підприємств, що імпортують обладнання або збирають сонячні панелі тут із імпортних складових. Але це міні-виробництва, і говорити про їхнє розширення поки що рано.
У вітровій підгалузі України поки що немає цілісних виробників. Знову ж таки, присутня збірка із імпортних складових. Останній такий яскравий приклад – це відкриття минулого року підприємства з виробництва вітроенергетичних установок Fuhrlander на базі Краматорського заводу важкого верстатобудування.
5 років – 5 мільярдів інвестицій
На користь того, що інвестори прийдуть, говорять фінансові цифри розвитку альтернативної енергетики в Україні. Можна поглянути на структуру залучення інвестицій протягом останніх 3 років у сонячну енергетику. Лише в ці проекти було залучено інвестицій на суму близько 13 мільярдів гривень (із них на організацію виробництва 5 мільярдів). Якщо до цього додати ще проекти будівництва вітрових електростанцій в Україні – до 8 мільярдів гривень (із них близько 3 мільярди на організацію виробництва), то сукупно вийде близько 21 мільярда гривень тільки у вітрову та сонячну енергетику, а це близько 2,6 мільярда доларів.
За нашими оцінками, в оптимістичному випадку в Україні слід очікувати реалізації по 2–3 нових проектів відновлюваної енергетики щороку на суму до 1 мільярда доларів. Відповідно, за 5 років може прийти до 5 мільярдів доларів. Але це мова йде про налагодження виробництва.
Зважаючи на те, що сьогодні в ЄС, Китаї та США спостерігається «перегрів» виробництва обладнання для альтернативної енергетики, то їхні компанії будуть більше уваги звертати на ринки Східної Європи і України в першу чергу, оскільки тут вигідні «зелені тарифи» і ще досить ненасичений ринок.
Безсумнівно, закордонні компанії готові реалізовувати в Україні проекти вартістю в сотні мільйонів євро. Але якщо Україна не буде виробляти обладнання, то про які ж тоді інвестиції може йти мова? Якщо зарубіжний девелопер візьме позикові гроші у міжнародної фінансової організації, за ці гроші купить закордонне обладнання і встановить його в Україні, то від цього виграють міжнародні банки і зарубіжні виробники устаткування. А українські споживачі повинні будуть оплачувати електроенергію за вищими тарифами, щоб фактично «годувати» зарубіжного девелопера.
Тому важливу роль для нового етапу розвитку української відновлюваної енергетики мають відіграти нові зміни до закону «Про електроенергетику». Вони передбачають піврічну відстрочку запровадження правил місцевої складової. Раніше закон вимагав, що для отримання «зеленого тарифу» на електростанції, будівництво якої почалося після 2011 року, а завершилося пізніше як 1 січня 2013 року, обсяг українських матеріалів, обладнання та робіт повинен становити не менше ніж 30%. Якщо ж об’єкт планували вводити після 1 січня 2014 року, то обсяг українських матеріалів, обладнання та робіт повинен складати вже не менше за 50%.
Полегшення полягає у тому, що до 1 липня 2013 року треба встигнути побудувати станцію з 15-відсотковою часткою українських матеріалів чи робіт. Якщо ж станція буде введена в експлуатацію після 1 липня 2013 року, то слід забезпечити 30% українських матеріалів. І тільки в об’єктах, будівництво яких завершиться після 1 липня 2014 року, треба буде забезпечити 50-відсоткову частку українського.
За часів Австро-Угорської імперії в кінці XIX століття на території сучасної Західної України сформувався принцип «свій до свого по своє!». Також це гасло діяло в Галичині у 1920–1930-х роках за часів польської держави. Люди об’єднувалися, щоб стимулювали розвиток вітчизняного виробництва і бізнесу. До певної міри це нагадує сучасне правило «місцевої складової», яке підтримує українського виробника.
Внісши зміни до законодавства, Україна таким чином намагається привабити інвесторів і дати їм час розпочати проекти в альтернативній енергетиці. А власне, правило «місцевої складової» покликане «локалізувати» цей бізнес. «Прив’язати» його до України. Як наслідок, з’являтимуться додаткові інвестиції, податки, робочі місця і так далі по ланцюжку економічного розвитку.
Юрій Корольчук – член Спостережної Ради Інституту енергетичних стратегій
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Після того, як в Україні почали реалізовувати проекти будівництва вітрових та сонячних «парків», біогазових установок і міні-гідроелектростанцій, альтернативна енергетика поступово перейшла із категорії дивини у буденну справу. І тепер Україні слід було б зосередитися на пошуку інвесторів
Песимізм чи оптимізм?
На тлі оптимізму компаній зі світовим іменем KPMG та Ernst&Young в Україні несподівано з’явився песимізм окремих осіб щодо перспектив залучення інвесторів у нетрадиційну енергетику, особливо в зв’язку з тим, що деякі підприємства почали переглядати свої плани (що є абсолютно логічним через будь-які законодавчі зміни). Адже набуває чинності нова редакція закону «Про електроенергетику», яка зобов’язує інвесторів дотримуватися правила місцевої складової, або ж, простіше, виробляти 30%–50% обладнання і матеріалів в Україні. А більшість девелоперів орієнтувалась саме на імпортне, завезене обладнання.
Показовим є приклад компанії Sharp, яка понад два роки вивчала ринок, топталася по ньому, але так і не досягла прогресу. Японська корпорація бачила чи не єдиний шлях розвитку бізнесу – імпортувати деталі і тут вже з них виробляти обладнання. Така собі імпортна вузлова збірка в альтернативній енергетиці. В результаті Sharp так і нічого не зробила, і їй лише залишалося нарікати на правило місцевої складової.
Власне, фактор «місцевої складової», який передбачений у законі «Про електроенергетику», якраз і покликаний вирішити проблему залежності від імпорту.
І Україна буде пильно слідкувати за ринком, щоб не годувати у майбутньому чужих працівників. Тому слід створювати підприємства для виробництва обладнання вже в найближчі роки.
Це підтверджує і голова правління Української вітроенергетичної асоціації Андрій Конеченков, який в інтерв’ю «Українській енергетиці» заявив, що західні інвестори, навпаки, все більше виявляють інтерес до українського ринку альтернативної енергетики.
З ним погоджується і посол України в Австрії Андрій Березний, який вважає, що закон «Про електроенергетику» створює для всіх однакові умови праці, і дипломатично зауважив, що Україні потрібно модернізувати економіку. Наприклад, австрійська компанія Activ Solar запустила виробництво полікремнію в Запоріжжі і планує продовжувати будівництво сонячних електростанцій як девелопер.
Підтвердженням того, що інвестори не покидають ринок, є реалізація своїх планів великими гравцями ринку, такими, як «Вінд Пауер» чи «Віндкрафт Україна».
Свідченням того, що інвестори не поспішають покидати терени України, є наміри Держагентства з енергоефективності затвердити Національний план дій з відновлюваної енергетики.
Фундамент для відновлювальної енергетики
Власне, підставою для хвилювань стали вимоги законодавства до інвесторів щодо вироблення обладнання для електростанцій в Україні. Адже сьогодні більшість компаній завозять обладнання із-за кордону.
Практично у всіх країнах діють загорожі перед імпортними комплектуючими. Ввізні мита на імпортне обладнання діють в Аргентині (12–18%) і Бразилії (12%). У США діє мито на обладнання з Китаю у розмірі від 30 до 255%. У Канаді і Туреччині діє правило, що не менше як 60% вартості проекту повинно бути вироблено на місці.
В Індії перші 150 МВт сонячної електростанції повинні бути вироблені з модулів, що зібрані на місці. Зараз мова йде про те, що цифра зросте із 150 до 350 МВт. В Італії по-своєму виробили метод стимулювання використання обладнання, що вироблене у ЄС. Компанія отримує за це додатково 6 євроцентів за 1 кВт. У Південній Африці стоїть загороджувальний бар’єр у 35%. Саме стільки має бути вироблено у ПАР від усієї вартості проекту для сонячних станцій.
Мета таких кроків – це підтримка національних виробників обладнання для відновлюваної енергетики та підрядних організацій, а також захист внутрішнього ринку від демпінгу з боку Китаю.
При цьому в Україні вже присутня інфраструктура для виробництва обладнання, що використовується в альтернативній енергетиці. Традиційно в Україні більше виробляють і вже давно функціонують заводи, які скеровані на малу гідроенергетику: Сумське НВО імені Фрунзе, «Турбоатом», «Електронмаш», «Хартрон». Але мала гідроенергетика наразі викликає менш жвавий інтерес в інвесторів. Американські чи європейські компанії скоріше будуть звертати увагу на більш привабливі напрями – сонячну і вітрову енергетику.
Налагодити виробництво обладнання для відновлюваної енергетики на їхніх потужностях можна набагато простіше, швидше і дешевше, ніж створювати завод з нуля. Наприклад, щоб побудувати лінію збирання сонячних модулів, потрібно близько півроку.
Із наявних потужностей цих напрямків в Україні вже давно існує завод напівпровідників у Запоріжжі. До 1991 року у СРСР виробляли 10% від усього обсягу полікристалічного кремнію (використовується для виробництва сонячних панелей та для мікроелектроніки), а 2% виробляли саме у Запоріжжі. Із 2008 року почалась модернізація заводу, і Україна повернулася на світову арену «кремнію». Україна – третя в Європі після Німеччини та Норвегії.
Також є група підприємств, які виробляють елементи фотоелектричних панелей, а також здійснюють збірку таких панелей. «Силікон», «Пролог Семікор», «Пиллар», «Квазар», «Українські системи Солар» та нова, львівська компанія Projeny. Раніше вони використовували в більшості імпортний полікремній, але зараз починають використовувати і український.
Безумовно, що в Україні існує багато підприємств, що імпортують обладнання або збирають сонячні панелі тут із імпортних складових. Але це міні-виробництва, і говорити про їхнє розширення поки що рано.
У вітровій підгалузі України поки що немає цілісних виробників. Знову ж таки, присутня збірка із імпортних складових. Останній такий яскравий приклад – це відкриття минулого року підприємства з виробництва вітроенергетичних установок Fuhrlander на базі Краматорського заводу важкого верстатобудування.
5 років – 5 мільярдів інвестицій
На користь того, що інвестори прийдуть, говорять фінансові цифри розвитку альтернативної енергетики в Україні. Можна поглянути на структуру залучення інвестицій протягом останніх 3 років у сонячну енергетику. Лише в ці проекти було залучено інвестицій на суму близько 13 мільярдів гривень (із них на організацію виробництва 5 мільярдів). Якщо до цього додати ще проекти будівництва вітрових електростанцій в Україні – до 8 мільярдів гривень (із них близько 3 мільярди на організацію виробництва), то сукупно вийде близько 21 мільярда гривень тільки у вітрову та сонячну енергетику, а це близько 2,6 мільярда доларів.
За нашими оцінками, в оптимістичному випадку в Україні слід очікувати реалізації по 2–3 нових проектів відновлюваної енергетики щороку на суму до 1 мільярда доларів. Відповідно, за 5 років може прийти до 5 мільярдів доларів. Але це мова йде про налагодження виробництва.
Зважаючи на те, що сьогодні в ЄС, Китаї та США спостерігається «перегрів» виробництва обладнання для альтернативної енергетики, то їхні компанії будуть більше уваги звертати на ринки Східної Європи і України в першу чергу, оскільки тут вигідні «зелені тарифи» і ще досить ненасичений ринок.
Безсумнівно, закордонні компанії готові реалізовувати в Україні проекти вартістю в сотні мільйонів євро. Але якщо Україна не буде виробляти обладнання, то про які ж тоді інвестиції може йти мова? Якщо зарубіжний девелопер візьме позикові гроші у міжнародної фінансової організації, за ці гроші купить закордонне обладнання і встановить його в Україні, то від цього виграють міжнародні банки і зарубіжні виробники устаткування. А українські споживачі повинні будуть оплачувати електроенергію за вищими тарифами, щоб фактично «годувати» зарубіжного девелопера.
Тому важливу роль для нового етапу розвитку української відновлюваної енергетики мають відіграти нові зміни до закону «Про електроенергетику». Вони передбачають піврічну відстрочку запровадження правил місцевої складової. Раніше закон вимагав, що для отримання «зеленого тарифу» на електростанції, будівництво якої почалося після 2011 року, а завершилося пізніше як 1 січня 2013 року, обсяг українських матеріалів, обладнання та робіт повинен становити не менше ніж 30%. Якщо ж об’єкт планували вводити після 1 січня 2014 року, то обсяг українських матеріалів, обладнання та робіт повинен складати вже не менше за 50%.
Полегшення полягає у тому, що до 1 липня 2013 року треба встигнути побудувати станцію з 15-відсотковою часткою українських матеріалів чи робіт. Якщо ж станція буде введена в експлуатацію після 1 липня 2013 року, то слід забезпечити 30% українських матеріалів. І тільки в об’єктах, будівництво яких завершиться після 1 липня 2014 року, треба буде забезпечити 50-відсоткову частку українського.
За часів Австро-Угорської імперії в кінці XIX століття на території сучасної Західної України сформувався принцип «свій до свого по своє!». Також це гасло діяло в Галичині у 1920–1930-х роках за часів польської держави. Люди об’єднувалися, щоб стимулювали розвиток вітчизняного виробництва і бізнесу. До певної міри це нагадує сучасне правило «місцевої складової», яке підтримує українського виробника.
Внісши зміни до законодавства, Україна таким чином намагається привабити інвесторів і дати їм час розпочати проекти в альтернативній енергетиці. А власне, правило «місцевої складової» покликане «локалізувати» цей бізнес. «Прив’язати» його до України. Як наслідок, з’являтимуться додаткові інвестиції, податки, робочі місця і так далі по ланцюжку економічного розвитку.
Юрій Корольчук – член Спостережної Ради Інституту енергетичних стратегій
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
