Київ – Письменник Максим Кідрук розповів про те, на що сподіваються молоді українці та як їм втілити ці сподівання у життя. Зараз Максим проводить найбільший за останні 20 років літературний промо-тур українськими містами на підтримку своєї нової книги «Бот». А ще два місяці тому він змагався на виборах на одному окрузі з Андрієм Табаловим у Кіровограді…
– Чого можна очікувати від нової Ради?
– Та зараз нема вже чого очікувати. Більшості у опозиції немає і не буде. Я сподіваюсь тільки, щоб не було більше тушок.
– Мене дивує байдужість людей. Чи маєте Ви знайомих, які голосували за комуністів? Де вони? Хто ці люди?
– А в чому проблема? Я прийшов на дільницю о 9-й ранку – черга стоїть бабусь. А за кого вони голосують? Загалом кількість людей, які підтримують цю політичну силу, невеликий, але проблема в тому, що молодь у цей час сиділа у Facebook і ВКонтакті, лаяла владу і казала, як усе погано. Саме через таких людей, ми маємо проблему для опозиції в цій Верховній Раді.
– Можливо, просто молодих людей в Україні цікавлять не ті питання, які піднімалися під час кампанії опозиціонерами?
– Всі ці проблеми – дороги, економічний розвиток – це все похідне. Я знаю, що кажу банальні речі, але все це так.
От Азаров «став сам собі папєрєднікам» – зрозуміло, що змін ніяких не буде, тому що Регіони зробили собі чисту більшість.
Якісні дороги – це добре, але основне – це направити країну на правильний шлях, до Заходу. У інтерв’ю одному польському виданню я сказав, що хотів би через років кордон між Сходом і Заходом проходив через Східний, а не Західний, кордон України. Для того треба було йти і голосувати таким чином, щоб демократичні прозахідні, проєвропейські сили утворили більшість.
– Молоді люди, які пішли на вибори, вірили, що до їхніх сподівань справді дослухаються?
– Я бачив багатьох, хто голосував, але не вірив. Я з багатьма виборцями зустрічався. Було так: «Ми йдемо. Ми голосуємо за демократичні сили. Але ми ні в що не віримо». Але байдуже: не віриш – головне, що ти пішов і віддав свій голос. Навіть тих, хто був зневірений і не йшов, бо зняли галочку «Проти всіх», я намагався переконувати і казав, що треба йти і в найгіршому випадку зіпсувати бюлетень, але щоб він не був використаний.
Яскравий приклад з нашої історії – 21-й рік. Люди втомились від політики, вони втомились від поразок УНР тощо. Вони розчарувались і дозволили прийти «східній орді». І ці ж самі люди у 33-му вже їли власних дітей. Я не хочу переносити цю ситуацію на наш час, але це гарний приклад того, до чого приводить байдужість і зневіра в тому, що ми можемо щось змінити.
– Зараз багато хто навіть не чекає конструктивну від цієї Ради.
– Я теж нічого не чекаю. Я розумію, що більшості не буде. Фактично нічого не змінилось: той самий прем’єр-міністр, буде той самий уряд, той самий курс, сумніваюсь, що буде підписана Угода про асоціацію.
Але при всьому моєму виваженому ставленню до «Свободи», їм великий «респект» за те, як вони викидали Табалових.
– Можливо, молоді українці все ще сподіваються, що за них усе вирішить хтось інший?
–Це дурний міф, який лишився від часів Радянського Союзу, що хтось має прийти і все зробити. Розраховувати можна тільки на себе, а держава має просто створювати для цього умови.
– Але що тоді робити молодим людям зараз?
– Навчатись і йти на наступні вибори.
Вже зараз революцію робити ніхто не буде. Це не вихід. Парламент ми не змінимо.
Тому треба жити своїм життям, займатись своїми справами, засновувати власні фірми, писати книги, їхати на навчання до Європи і далі на наступних виборах голосувати за прозахідні сили.
– Молодий відомий письменник. Чому пішов у депутати? Це була спроба щось змінити?
– Я не відходив від літературної діяльності. Промо-тур з технотриллером «Бот» був паралельно з передвиборчою кампанією. Так, то було важко. Я, мабуть, кілограмів 7 ваги скинув за той час. А чи була це спроба щось змінити? Це дуже непросте запитання, тобто ніби й просте, але однією якоюсь фразою я відповісти не можу.
Чому я пішов у політику? Безперечно, запропонували. Я дуже довго вагався, я розумів, що це буде брудно, що одна людина нічого такого не змінить, але завжди в цьому випадку найлегше сказати «ні», і потім сидіти в тому ж Фейсбуці і писати гнівні пости про те, як у нас все погано. А значно важче було погодитися і спробувати свої сили, піти щось змінити. Так, я не пройшов, але в будь-якому разі, це був чудовий досвід.
– Ви подорожуєте. Довгий час не буваєте в Україні. Відчуваються якісь зміни у суспільних настроях молоді в Україні з проміжком часу? І наскільки відчутною є різниця між молоддю різних країн?
– Те, що зміни є, однозначно. Я дуже багато їжджу Україною і виступаю як в книгарнях, куди приходять люди начитані, освічені, і просто у вишах, де публіка змішана. І все одно я переконаний, що через 20 років у цій країні все буде нормально. Молодь розумна, нормальна, прозахідно орієнтована. Просто ця молодь не має фізичних можливостей бути при владі. Тобто, я розумію, що пройшло понад 20 років після розвалу Союзу, але досі на всіх керівних посадах колишні партійці, колишні комсомольці. Той самий Азаров ріс, навчався, захищав свої дисертації в Радянському Союзі. При всій моїй неповазі до нього, я вважаю, що то не його вина, що він не вміє правильно керувати державою. Тож я оптимістично ставлюся до української молоді.
Стосовно різниці в різних державах, вона, звісно, є, я не буду лукавити. Молодь українська і їхні однолітки, скажімо, в Швеції відрізняються. Там трошки ширший кругозір , немає такої вузьколобості в сенсі нетерпимості, скажімо, до національних або сексуальних меншин. Наприклад, був скандал зі «Свободою» і Мілою Куніс. Це по-дитячому, це настільки несерйозно для людини, для парламентаря. Тобто, такого там немає. Але виховати це можна лише одним чином – поставити Україну в Європу. Зняти кордони, щоб народ туди їздив, бачив, як вони там живуть. І розумів, що та поведінка, яка в Україні їм здається: «я крутий, бо назвав Мілу Куніс єврейкою»,– там вона викликає навіть не образу, а скептичну посмішку. Бо ви просто аборигени, і до вас інакше не будуть ставитися.
Тож, безперечно, різниця є, але невелика. І я думаю, що за умови зняття візового режиму з Євросоюзом, вона зникне протягом 10-15 років.
– Чого можна очікувати від нової Ради?
– Та зараз нема вже чого очікувати. Більшості у опозиції немає і не буде. Я сподіваюсь тільки, щоб не було більше тушок.
– Мене дивує байдужість людей. Чи маєте Ви знайомих, які голосували за комуністів? Де вони? Хто ці люди?
Молодь у цей час сиділа у Facebook і ВКонтакті, лаяла владу і казала, як все погано
– А в чому проблема? Я прийшов на дільницю о 9-й ранку – черга стоїть бабусь. А за кого вони голосують? Загалом кількість людей, які підтримують цю політичну силу, невеликий, але проблема в тому, що молодь у цей час сиділа у Facebook і ВКонтакті, лаяла владу і казала, як усе погано. Саме через таких людей, ми маємо проблему для опозиції в цій Верховній Раді.
– Можливо, просто молодих людей в Україні цікавлять не ті питання, які піднімалися під час кампанії опозиціонерами?
– Всі ці проблеми – дороги, економічний розвиток – це все похідне. Я знаю, що кажу банальні речі, але все це так.
От Азаров «став сам собі папєрєднікам» – зрозуміло, що змін ніяких не буде, тому що Регіони зробили собі чисту більшість.
Якісні дороги – це добре, але основне – це направити країну на правильний шлях, до Заходу. У інтерв’ю одному польському виданню я сказав, що хотів би через років кордон між Сходом і Заходом проходив через Східний, а не Західний, кордон України. Для того треба було йти і голосувати таким чином, щоб демократичні прозахідні, проєвропейські сили утворили більшість.
– Молоді люди, які пішли на вибори, вірили, що до їхніх сподівань справді дослухаються?
– Я бачив багатьох, хто голосував, але не вірив. Я з багатьма виборцями зустрічався. Було так: «Ми йдемо. Ми голосуємо за демократичні сили. Але ми ні в що не віримо». Але байдуже: не віриш – головне, що ти пішов і віддав свій голос. Навіть тих, хто був зневірений і не йшов, бо зняли галочку «Проти всіх», я намагався переконувати і казав, що треба йти і в найгіршому випадку зіпсувати бюлетень, але щоб він не був використаний.
Яскравий приклад з нашої історії – 21-й рік. Люди втомились від політики, вони втомились від поразок УНР тощо. Вони розчарувались і дозволили прийти «східній орді». І ці ж самі люди у 33-му вже їли власних дітей. Я не хочу переносити цю ситуацію на наш час, але це гарний приклад того, до чого приводить байдужість і зневіра в тому, що ми можемо щось змінити.
– Зараз багато хто навіть не чекає конструктивну від цієї Ради.
– Я теж нічого не чекаю. Я розумію, що більшості не буде. Фактично нічого не змінилось: той самий прем’єр-міністр, буде той самий уряд, той самий курс, сумніваюсь, що буде підписана Угода про асоціацію.
Але при всьому моєму виваженому ставленню до «Свободи», їм великий «респект» за те, як вони викидали Табалових.
– Можливо, молоді українці все ще сподіваються, що за них усе вирішить хтось інший?
–Це дурний міф, який лишився від часів Радянського Союзу, що хтось має прийти і все зробити. Розраховувати можна тільки на себе, а держава має просто створювати для цього умови.
– Але що тоді робити молодим людям зараз?
– Навчатись і йти на наступні вибори.
Вже зараз революцію робити ніхто не буде. Це не вихід. Парламент ми не змінимо.
Тому треба жити своїм життям, займатись своїми справами, засновувати власні фірми, писати книги, їхати на навчання до Європи і далі на наступних виборах голосувати за прозахідні сили.
– Молодий відомий письменник. Чому пішов у депутати? Це була спроба щось змінити?
Я дуже довго вагався, я розумів, що це буде брудно, що одна людина нічого такого не змінить, але...
– Я не відходив від літературної діяльності. Промо-тур з технотриллером «Бот» був паралельно з передвиборчою кампанією. Так, то було важко. Я, мабуть, кілограмів 7 ваги скинув за той час. А чи була це спроба щось змінити? Це дуже непросте запитання, тобто ніби й просте, але однією якоюсь фразою я відповісти не можу.
Чому я пішов у політику? Безперечно, запропонували. Я дуже довго вагався, я розумів, що це буде брудно, що одна людина нічого такого не змінить, але завжди в цьому випадку найлегше сказати «ні», і потім сидіти в тому ж Фейсбуці і писати гнівні пости про те, як у нас все погано. А значно важче було погодитися і спробувати свої сили, піти щось змінити. Так, я не пройшов, але в будь-якому разі, це був чудовий досвід.
– Ви подорожуєте. Довгий час не буваєте в Україні. Відчуваються якісь зміни у суспільних настроях молоді в Україні з проміжком часу? І наскільки відчутною є різниця між молоддю різних країн?
– Те, що зміни є, однозначно. Я дуже багато їжджу Україною і виступаю як в книгарнях, куди приходять люди начитані, освічені, і просто у вишах, де публіка змішана. І все одно я переконаний, що через 20 років у цій країні все буде нормально. Молодь розумна, нормальна, прозахідно орієнтована. Просто ця молодь не має фізичних можливостей бути при владі. Тобто, я розумію, що пройшло понад 20 років після розвалу Союзу, але досі на всіх керівних посадах колишні партійці, колишні комсомольці. Той самий Азаров ріс, навчався, захищав свої дисертації в Радянському Союзі. При всій моїй неповазі до нього, я вважаю, що то не його вина, що він не вміє правильно керувати державою. Тож я оптимістично ставлюся до української молоді.
Стосовно різниці в різних державах, вона, звісно, є, я не буду лукавити. Молодь українська і їхні однолітки, скажімо, в Швеції відрізняються. Там трошки ширший кругозір , немає такої вузьколобості в сенсі нетерпимості, скажімо, до національних або сексуальних меншин. Наприклад, був скандал зі «Свободою» і Мілою Куніс. Це по-дитячому, це настільки несерйозно для людини, для парламентаря. Тобто, такого там немає. Але виховати це можна лише одним чином – поставити Україну в Європу. Зняти кордони, щоб народ туди їздив, бачив, як вони там живуть. І розумів, що та поведінка, яка в Україні їм здається: «я крутий, бо назвав Мілу Куніс єврейкою»,– там вона викликає навіть не образу, а скептичну посмішку. Бо ви просто аборигени, і до вас інакше не будуть ставитися.
Тож, безперечно, різниця є, але невелика. І я думаю, що за умови зняття візового режиму з Євросоюзом, вона зникне протягом 10-15 років.
