І Катерину ІІ, і Столипіна українофілами не назвати. Однак Одеса заснована її повелінням, а він – киянином убитий, у Києві й похований. Принаймні, є підстави для дискусії про поодинокі пам’ятники в Одесі та Києві.
Натомість, Ульянов-Ленін в Україні не бував, лиха скоїв більше, ніж усі царі разом з їхніми прем’єрами, а пам’ятники йому аж рясніють. Навіть якщо окремі предмети ленініани мають якусь художню цінність, місце їм у музеї злочинів, а не на майданах.
Що ж до історичності, то на біду, комунізм в Україні ще не минувшина, як і Бастилія у Франції 1789-го. А Бастилію розібрали на камінці, попри те, що була пам’яткою чотиривікової давнини, не рівня убогій ленініані.
Полічити ж комуністичні топоніми під силу хіба що астрономам. Є навіть обласні центри – Дніпропетровськ і Кіровоград.
Щоправда, бувало й не таке. Наприклад, станція метро «Ленінська», метрополітену імені Леніна, на вулиці Леніна, у Ленінському районі Києва (наразі «Театральна»). А ленінські цитати майоріли повсюди неначе білборди Королевської.
Теоретики в законі
Характерний діалог часів горбачовської перебудови: «Комуністи вбили п’ять мільйонів», – гарячкує неформал. «Заспокойтесь, не п’ять мільйонів, а усього триста тисяч», – переможно парирує комуніст.
Мафія, каморра, якудза, і хто там ще, не перебили стільки люду, як радянські комуністи, навіть за їхньою скромною самооцінкою. Між тим, говорити про масові убивства людей комуністами – моветон, тему залишили крайнім течіям та ще історикам.
Делікатність і політкоректність плодять евфемізми, замість істинного «масові убивства безвинних людей» – «культ особи», «необґрунтовані репресії», «порушення законності», «такі часи були» і тому подібне словоблуддя. Заговорюємо нашу біду, нівелюємо їхню вину.
Недоречна суспільна толерантність спричинила рецидив комунізму – за п’ять років число голосів, поданих за КПУ, зросло більш як вдвічі: від 1 257 291 у 2007-му до 2 687 269 у 2012-му.
Комунізм вертається, позаяк нерозвінчана його злочинність. Не доробок же це парламентської фракції, яка лягла під товстосумів, Калетника на митниці чи Гінзбург у Держархіві.
Спадкоємці: від ВКП(б) Сталіна до КПУ Симоненка
Адвокати ВКП(б)/КПРС захлинаються: не вся партія заплямована убивствами, були ж чесні комуністи! Усьому світу відомо, що ленінський Червоний терор, сталінський Великий терор, усі інші «масовидні терори» (ленінський термін) – не маргінальні ухили, а генеральна лінія партії. Уся партія за неї й відповідальна.
А щодо розстрільних команд, то й не всі члени НСДАП тим займались, навіть рейхсфюрер СС Гіммлер особисто не убивав.
Сучасні комуністи часом обурюються, мовляв, нинішня КПУ за тодішнє не відповідач, мовляв, ми інша партія. А що комуністичні ярлики збігаються, так то випадково, як от збігаються імена Володимира Святого і Володимира Леніна.
Юридично це так, а фактично? Хіба КПУ відмежувалась від злочинних попередників, хіба заявила: ВКП(б)/КПРС – корпорація убивць, а Ленін і Сталін – серійні убивці? Але ж ні, ніхто їх за язик не тягне: самі гордо іменуються ленінцями-сталінцями.
Антикомунізм – справа всенародна
Сучасна Україна наскрізь пронизана ленінсько-сталінською спадщиною. Від горезвісних тюрем/концтаборів та правоохоронної (правонападної?) системи, аж до протилежного суспільного полюсу – організації фундаментальної науки.
Те ж і в зовнішній політиці, зокрема, у сталінському ставленні до НАТО – щита західної демократії.
Останній показовий приклад – масова радість від чергової прокомуністичної витівки парламенту – продовження мораторію на продаж сільськогосподарських земельних ділянок.
Загальновизнано, що передумовою післявоєнного німецького та японського дива стали денацифікація першої і демілітаризація другої. Так само, як передумовою успішної інтеграції постсоціалістичних країн у європейську спільноту стала їхня декомунізація.
Сусідня Польща – успішна з успішних. А ось стаття 13 її Конституції: «Забороняється існування політичних партій та інших організацій, що звертаються у своїх програмах до тоталітарних методів і практики діяльності нацизму, фашизму і комунізму».
Навпроти того, у незалежній Україні державний антикомунізм позначився лише двома короткочасними припливами. У серпні 1991-го до Києва докотилась із Москви єльцинська хвиля, що затопила КПУ у складі КПРС. А між першим і другим турами президентських виборів 1999-го (31 жовтня – 14 листопада) Кучма збурив другу – яка втопила кандидата Симоненка.
Між тим, на шляху до успіху і процвітання, на шляху до європейської спільноти декомунізації не оминути. Або не здолати того шляху.
Своєрідність України не в тому, щоб уникнути декомунізації, а в тому, що реалії не дозволяють зробити це негайно у повному обсязі.
На часі масова загальнонаціональна антикомуністична агітація. На ґрунті їхніх злочинів, а не ідеологічних викрутасів. Суд же не обговорював із серійним убивцею, за сумісництвом учителем, Чикатилом методику викладання літератури.
На жаль, нереальна і повноцінна люстрація, проте цілком реальна люстрація інформаційна – відкритий реєстр публічних політиків та посадовців колишніх членів і кандидатів КПРС. Самі вони не почешуться, громадськість може допомогти.
Жодних санкцій чи репресій, але суспільство має право знати «облико морале» своїх поводирів. Та й набридло чути, як фарбована комісарня виступає блюстителем політичної моралі. Опонентів, звісно.
З антикомуністичним привітом!
Борис Беcпалий – народний депутат України 3, 4 і 5-го скликань
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Натомість, Ульянов-Ленін в Україні не бував, лиха скоїв більше, ніж усі царі разом з їхніми прем’єрами, а пам’ятники йому аж рясніють. Навіть якщо окремі предмети ленініани мають якусь художню цінність, місце їм у музеї злочинів, а не на майданах.
Що ж до історичності, то на біду, комунізм в Україні ще не минувшина, як і Бастилія у Франції 1789-го. А Бастилію розібрали на камінці, попри те, що була пам’яткою чотиривікової давнини, не рівня убогій ленініані.
Полічити ж комуністичні топоніми під силу хіба що астрономам. Є навіть обласні центри – Дніпропетровськ і Кіровоград.
Щоправда, бувало й не таке. Наприклад, станція метро «Ленінська», метрополітену імені Леніна, на вулиці Леніна, у Ленінському районі Києва (наразі «Театральна»). А ленінські цитати майоріли повсюди неначе білборди Королевської.
Теоретики в законі
Характерний діалог часів горбачовської перебудови: «Комуністи вбили п’ять мільйонів», – гарячкує неформал. «Заспокойтесь, не п’ять мільйонів, а усього триста тисяч», – переможно парирує комуніст.
Мафія, каморра, якудза, і хто там ще, не перебили стільки люду, як радянські комуністи, навіть за їхньою скромною самооцінкою. Між тим, говорити про масові убивства людей комуністами – моветон, тему залишили крайнім течіям та ще історикам.
Делікатність і політкоректність плодять евфемізми, замість істинного «масові убивства безвинних людей» – «культ особи», «необґрунтовані репресії», «порушення законності», «такі часи були» і тому подібне словоблуддя. Заговорюємо нашу біду, нівелюємо їхню вину.
Недоречна суспільна толерантність спричинила рецидив комунізму – за п’ять років число голосів, поданих за КПУ, зросло більш як вдвічі: від 1 257 291 у 2007-му до 2 687 269 у 2012-му.
Комунізм вертається, позаяк нерозвінчана його злочинність. Не доробок же це парламентської фракції, яка лягла під товстосумів, Калетника на митниці чи Гінзбург у Держархіві.
Спадкоємці: від ВКП(б) Сталіна до КПУ Симоненка
Адвокати ВКП(б)/КПРС захлинаються: не вся партія заплямована убивствами, були ж чесні комуністи! Усьому світу відомо, що ленінський Червоний терор, сталінський Великий терор, усі інші «масовидні терори» (ленінський термін) – не маргінальні ухили, а генеральна лінія партії. Уся партія за неї й відповідальна.
А щодо розстрільних команд, то й не всі члени НСДАП тим займались, навіть рейхсфюрер СС Гіммлер особисто не убивав.
Сучасні комуністи часом обурюються, мовляв, нинішня КПУ за тодішнє не відповідач, мовляв, ми інша партія. А що комуністичні ярлики збігаються, так то випадково, як от збігаються імена Володимира Святого і Володимира Леніна.
Юридично це так, а фактично? Хіба КПУ відмежувалась від злочинних попередників, хіба заявила: ВКП(б)/КПРС – корпорація убивць, а Ленін і Сталін – серійні убивці? Але ж ні, ніхто їх за язик не тягне: самі гордо іменуються ленінцями-сталінцями.
Антикомунізм – справа всенародна
Сучасна Україна наскрізь пронизана ленінсько-сталінською спадщиною. Від горезвісних тюрем/концтаборів та правоохоронної (правонападної?) системи, аж до протилежного суспільного полюсу – організації фундаментальної науки.
Те ж і в зовнішній політиці, зокрема, у сталінському ставленні до НАТО – щита західної демократії.
Останній показовий приклад – масова радість від чергової прокомуністичної витівки парламенту – продовження мораторію на продаж сільськогосподарських земельних ділянок.
Загальновизнано, що передумовою післявоєнного німецького та японського дива стали денацифікація першої і демілітаризація другої. Так само, як передумовою успішної інтеграції постсоціалістичних країн у європейську спільноту стала їхня декомунізація.
Сусідня Польща – успішна з успішних. А ось стаття 13 її Конституції: «Забороняється існування політичних партій та інших організацій, що звертаються у своїх програмах до тоталітарних методів і практики діяльності нацизму, фашизму і комунізму».
Навпроти того, у незалежній Україні державний антикомунізм позначився лише двома короткочасними припливами. У серпні 1991-го до Києва докотилась із Москви єльцинська хвиля, що затопила КПУ у складі КПРС. А між першим і другим турами президентських виборів 1999-го (31 жовтня – 14 листопада) Кучма збурив другу – яка втопила кандидата Симоненка.
Між тим, на шляху до успіху і процвітання, на шляху до європейської спільноти декомунізації не оминути. Або не здолати того шляху.
Своєрідність України не в тому, щоб уникнути декомунізації, а в тому, що реалії не дозволяють зробити це негайно у повному обсязі.
На часі масова загальнонаціональна антикомуністична агітація. На ґрунті їхніх злочинів, а не ідеологічних викрутасів. Суд же не обговорював із серійним убивцею, за сумісництвом учителем, Чикатилом методику викладання літератури.
На жаль, нереальна і повноцінна люстрація, проте цілком реальна люстрація інформаційна – відкритий реєстр публічних політиків та посадовців колишніх членів і кандидатів КПРС. Самі вони не почешуться, громадськість може допомогти.
Жодних санкцій чи репресій, але суспільство має право знати «облико морале» своїх поводирів. Та й набридло чути, як фарбована комісарня виступає блюстителем політичної моралі. Опонентів, звісно.
З антикомуністичним привітом!
Борис Беcпалий – народний депутат України 3, 4 і 5-го скликань
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
