Поїздка до Пряшева завжди ховає в собі інтригу. Як правило, сумну. Бо вістки, які поступають із найзахідніших природних теренів українства, непокоять і тривожать. Українська меншина Словаччини вперто бореться за своє збереження, але допомогти їй у цьому, схоже, нікому.
Прискорена асиміляція
У своїй книзі «Національна меншина перед зникненням?» академік Микола Мушинка наводить статистичні дані про українське населення Пряшівщини. Цифри вражаючі: якщо у 1846 року там було зафіксовано 187 тисяч наших земляків, то у 1919 році – вже тільки 134 тисячі, а в 1950-му – 48 тисяч. Третина з того, що було століттям раніше. (І це в той час, коли народжуваність у Карпатах сягала до десяти дітей у родині).
У повоєнній Чехословаччині ставлення до українців змінилося. Вони отримала офіційний статус національної меншини і змогли проводити культурну та освітню роботу. Це принесло свій результат і сповільнило денаціоналізацію. За останнім переписом близько 40 тисяч громадян Словаччини зголосилися до української (чи русинської) національності. Себто, за 60 років втрати становлять 20% чисельності меншини.
Однак значно більшими є втрати на культурному полі. Практично все шкільництво переведене на словацьку мову, за винятком десятка шкіл, де українська ще вивчається. Єдину україномовну газету «Нове життя» перевели з тижневого режиму у двотижневий. Перестав виходити україномовний місячник «Дружно вперед», історія якого нараховувала кілька десятиліть. Якщо раніше в українській пресі працювали десятки людей, то нині всю роботу роблять фактично двоє: Мирослав Іллюк (редактор «Нового життя») та Іван Яцканин (редактор двомісячника «Дукля» та дитячого щомісячника для дітей «Веселка»).
Тривалість радіопрограм українською мовою на Словацькому радіо скоротили на третину. Студію українських передач перевели із Пряшева, що й є природним центром місцевого українства, до Кошиць.
Майже повністю словакізувала свою діяльність греко-католицька церква на Словаччині. Православні ще тримаються церковно-слов’янської традиції богослужіння, але теж послуговуються переважно словацькою мовою.
Фінансування культурних та видавничих програм української меншини стабільно зменшується. Викликає тривогу і те, що досі словацька влада не виділила кошти на вже проведені протягом поточного року культурницькі акції української меншини (хоча вони заплановані у бюджеті). Таким чином усе робиться у борг, що вносить напругу і нервовість у діяльність громадських організацій.
За таких обставин можна дивуватися самому факту існуванню українства у Словацькій Республіці, а не те, що роботі, яку воно проводить.
Український дім у Пряшеві
Поміж тим, українці Словаччини не здаються, а продовжують завзято відстоювати своє право на існування у своєму природному середовищі. Про це й засвідчила міжнародна конференція «Українські мас-медіа в Словаччині після 1945 року та презентація в них України», яка пройшла нещодавно у Пряшеві.
Окрім відомих україністів Словаччини – Миколи Мушинки, Юрія Бачі, Зузани Джупинки, Марії Фолріх, Йосифа Шелепця, Йосипа Вархоли, виступили і провідні журналісти: Мирослав Іллюк, Іван Яцканин, Павло Богдан, Ганна Чаварга, Юрій Дацко, Зузана Ганудель, Іван Гвать та інші.
Конференція засвідчила великі традиції української журналістики у Словаччині. Перша радіопередача вийшла в ефір ще 1934 року – 78 років тому. Усього виходило друком понад 10 різноманітних періодичних видань. Найстаріше з них, «Нове життя», вже має 61-річну історію.
Серед приємних новин, що пролунали на конференції, відкриття центру української культури, який невдовзі постане в історичному ядрі Пряшева. Місцева влада виділила Союзу русинів-українців Словаччини під символічну оренду великий будинок неподалік головного театру. У цій міжвоєнній приватній віллі за соціалізму був районний відділ культури.
Оскільки в Ужгороді виділили кількаповерхове приміщення під школу зі словацькою мовою навчання та центр словацької культури, то постала симетрична відповідь і Пряшівської влади. Уже знайдені кошти для внутрішнього ремонту та упорядкування обох центрів. І через рік-два українські організації та редакції у Пряшеві нарешті зможуть зажити в гарних умовах під одним дахом. І це вселяє надію, що українство зможе подолати хвилю національного нищення.
Однак не встигли ми натішитися, як уже доходять чутки про можливе закриття кафедри української мови та літератури Пряшівського університету. (До речі, єдиної у Словаччині!). Це при тому, що кафедра словацької філології в Ужгородському Національному університеті – навпаки, переживає розквіт.
Коли вже нарешті українці Словаччини зможуть жити не в ситуації тривалої облоги, а спокійного і врівноваженого життя, як і належиться мешканцям демократичної і толерантної Європи (чи то пак – Євросоюзу)?
Олександр Гаврош – письменник, журналіст
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Прискорена асиміляція
У своїй книзі «Національна меншина перед зникненням?» академік Микола Мушинка наводить статистичні дані про українське населення Пряшівщини. Цифри вражаючі: якщо у 1846 року там було зафіксовано 187 тисяч наших земляків, то у 1919 році – вже тільки 134 тисячі, а в 1950-му – 48 тисяч. Третина з того, що було століттям раніше. (І це в той час, коли народжуваність у Карпатах сягала до десяти дітей у родині).
У повоєнній Чехословаччині ставлення до українців змінилося. Вони отримала офіційний статус національної меншини і змогли проводити культурну та освітню роботу. Це принесло свій результат і сповільнило денаціоналізацію. За останнім переписом близько 40 тисяч громадян Словаччини зголосилися до української (чи русинської) національності. Себто, за 60 років втрати становлять 20% чисельності меншини.
Однак значно більшими є втрати на культурному полі. Практично все шкільництво переведене на словацьку мову, за винятком десятка шкіл, де українська ще вивчається. Єдину україномовну газету «Нове життя» перевели з тижневого режиму у двотижневий. Перестав виходити україномовний місячник «Дружно вперед», історія якого нараховувала кілька десятиліть. Якщо раніше в українській пресі працювали десятки людей, то нині всю роботу роблять фактично двоє: Мирослав Іллюк (редактор «Нового життя») та Іван Яцканин (редактор двомісячника «Дукля» та дитячого щомісячника для дітей «Веселка»).
Тривалість радіопрограм українською мовою на Словацькому радіо скоротили на третину. Студію українських передач перевели із Пряшева, що й є природним центром місцевого українства, до Кошиць.
Майже повністю словакізувала свою діяльність греко-католицька церква на Словаччині. Православні ще тримаються церковно-слов’янської традиції богослужіння, але теж послуговуються переважно словацькою мовою.
Фінансування культурних та видавничих програм української меншини стабільно зменшується. Викликає тривогу і те, що досі словацька влада не виділила кошти на вже проведені протягом поточного року культурницькі акції української меншини (хоча вони заплановані у бюджеті). Таким чином усе робиться у борг, що вносить напругу і нервовість у діяльність громадських організацій.
За таких обставин можна дивуватися самому факту існуванню українства у Словацькій Республіці, а не те, що роботі, яку воно проводить.
Український дім у Пряшеві
Поміж тим, українці Словаччини не здаються, а продовжують завзято відстоювати своє право на існування у своєму природному середовищі. Про це й засвідчила міжнародна конференція «Українські мас-медіа в Словаччині після 1945 року та презентація в них України», яка пройшла нещодавно у Пряшеві.
Окрім відомих україністів Словаччини – Миколи Мушинки, Юрія Бачі, Зузани Джупинки, Марії Фолріх, Йосифа Шелепця, Йосипа Вархоли, виступили і провідні журналісти: Мирослав Іллюк, Іван Яцканин, Павло Богдан, Ганна Чаварга, Юрій Дацко, Зузана Ганудель, Іван Гвать та інші.
Конференція засвідчила великі традиції української журналістики у Словаччині. Перша радіопередача вийшла в ефір ще 1934 року – 78 років тому. Усього виходило друком понад 10 різноманітних періодичних видань. Найстаріше з них, «Нове життя», вже має 61-річну історію.
Серед приємних новин, що пролунали на конференції, відкриття центру української культури, який невдовзі постане в історичному ядрі Пряшева. Місцева влада виділила Союзу русинів-українців Словаччини під символічну оренду великий будинок неподалік головного театру. У цій міжвоєнній приватній віллі за соціалізму був районний відділ культури.
Оскільки в Ужгороді виділили кількаповерхове приміщення під школу зі словацькою мовою навчання та центр словацької культури, то постала симетрична відповідь і Пряшівської влади. Уже знайдені кошти для внутрішнього ремонту та упорядкування обох центрів. І через рік-два українські організації та редакції у Пряшеві нарешті зможуть зажити в гарних умовах під одним дахом. І це вселяє надію, що українство зможе подолати хвилю національного нищення.
Однак не встигли ми натішитися, як уже доходять чутки про можливе закриття кафедри української мови та літератури Пряшівського університету. (До речі, єдиної у Словаччині!). Це при тому, що кафедра словацької філології в Ужгородському Національному університеті – навпаки, переживає розквіт.
Коли вже нарешті українці Словаччини зможуть жити не в ситуації тривалої облоги, а спокійного і врівноваженого життя, як і належиться мешканцям демократичної і толерантної Європи (чи то пак – Євросоюзу)?
Олександр Гаврош – письменник, журналіст
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
