Великий хімік Менделєєв сказав, як відрубав: «Нафта – не паливо, топити можна й асигнаціями». Коли б грошима, що йдуть з бюджету державним і комунальним ЗМІ, топити грубу, користі було б більше. Хоч крихітка тепла.
За даними «Корреспондента» (03.09.10), у 2009-му на підтримку газет, що належали місцевій владі, з регіональних бюджетів було виділено 85,85 мільйона гривень, а 31 держтелерадіокомпанія, у тому числі 24 регіональні, із Держбюджету-2010 отримала 457 мільйонів.
Посилаюсь на тодішні дані, бо ситуація відтоді не змінилась, хіба що витрати зросли, та щоб підкреслити спадковість влади: 2009 рік – це ще бюджетна політика помаранчевих, а 2010-й – уже регіоналів. Це тільки пряма бюджетна підтримка лише частини владних ЗМІ. А ще приміщення, обладнання тощо. Що ж платники податків отримують взамін?
Людям нічого читати?
Можливо, крім владних ЗМІ, людям нічого читати, дивитись, слухати? Були й такі часи. До вересня 1990-го, початку новітньої реєстрації друкованих ЗМІ, в усій Україні було лише 1794 газети (з них 19 республіканських) та 379 журналів, менше, ніж у семимільйонній Англії XVIII сторіччя! Майже всі вони були державними, практично всі – бюджетними, і розмаїттям поглядів не відзначались. Із електронними ЗМІ було ще скрутніше.
Не те зараз – сучасна Україна насичена інформаційними комунікаціями. І реєстровими: від супутникового телебачення до білбордів – і нереєстровими: від інтернету до графіті. Друкованих ЗМІ понад 30 тисяч, радіо- і телеканалів – сотні. І кількість їх невпинно зростає.
Втім, я не пропоную зменшувати кількість ЗМІ, державні і комунальні краще віддати трудовим колективам задаром, а обладнання та приміщення – в оренду з викупом. Непоганий варіант і розпродаж їх з аукціону.
Владі ніде звітувати?
Може, є проблеми з доступом до ЗМІ? Є, але не у влади. Навіть без адмінресурсу, адже суспільний інтерес до неї великий. Пригадую спільний ефір на Вільному радіо з Романом Безсмертним, тоді представником Президента у парламенті. Його так узяли в оборот, що мені не випало й слова втулити.
Зрештою, існують прес-конференції, брифінги, інформагенції тощо. Нарешті, якщо люди влади такі нудні і марудні, що їх ніхто не хоче ні чути, ні бачити, ні читати, то, може, їм дійсно краще жувати мовчки.
Чи може, крім власних ЗМІ, владі ніде оприлюднювати рішення? Було б бажання! Де ті ЗМІ, що публікують, скажімо, переліки землевідводів? Давно час оприлюднювати всі рішення влади в інтернеті, може, щось дублювати в офіційних виданнях, але, вибачайте, офіціоз – за власні кошти.
Щоб уникнути термінологічної дискусії: офіційні видання – це видання, де крім офіційної інформації немає нічого: ні анекдотів, ні похвальби, ні прочуханок.
За наші гроші нас ще й дурять або «За моє жито, мене ще й бито»
Хоч круть-верть, хоч верть-круть, а державні і комунальні ЗМІ своє віджили. Як на мене, віджили давно. Ще у 2001-му парламентом був ухвалений за основу мій законопроект, що передбачав залишити в державній власності тільки офіційні видання. Відтоді владні вітри мінялись – владні ЗМІ залишались недоторканими.
Жодна влада не зацікавлена викидати бюджетні кошти на вітер, чесна – бо їх можна витратити корисно для країни, нечесна – бо їх можна вкрасти. Чого ж усі владні команди викидають гроші на збиткові ЗМІ? Як сказав поет, якщо зірки запалюють, значить, комусь це потрібно.
За влучним висловом І. Соломко, владні ЗМІ – це не що інше, як «засоби масової агітації». Ось тут собака і порилась. Влада має постійний дармовий піар, а на виборах, зазвичай, хвороба загострюється. Вибори-2012 були слушною нагодою побачити ці лапшомети для електорату у всій красі.
На користь провладних кандидатів велась масована агітація. Чим не корисливе зловживання владою, тобто корупція? Причому корупція узаконена.
Це й індикатор терпимості громадян до корупції взагалі. Якщо люди терплять відкрите зловживання владою, то приховане стерплять й поготів. Поки що барометр корупціонерів заспокоює: «ясно, невелика хмарність. Грозою ще не пахне». Чи надовго?
Борис Беcпалий – народний депутат України 3, 4 і 5-го скликань
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
За даними «Корреспондента» (03.09.10), у 2009-му на підтримку газет, що належали місцевій владі, з регіональних бюджетів було виділено 85,85 мільйона гривень, а 31 держтелерадіокомпанія, у тому числі 24 регіональні, із Держбюджету-2010 отримала 457 мільйонів.
Посилаюсь на тодішні дані, бо ситуація відтоді не змінилась, хіба що витрати зросли, та щоб підкреслити спадковість влади: 2009 рік – це ще бюджетна політика помаранчевих, а 2010-й – уже регіоналів. Це тільки пряма бюджетна підтримка лише частини владних ЗМІ. А ще приміщення, обладнання тощо. Що ж платники податків отримують взамін?
Людям нічого читати?
Можливо, крім владних ЗМІ, людям нічого читати, дивитись, слухати? Були й такі часи. До вересня 1990-го, початку новітньої реєстрації друкованих ЗМІ, в усій Україні було лише 1794 газети (з них 19 республіканських) та 379 журналів, менше, ніж у семимільйонній Англії XVIII сторіччя! Майже всі вони були державними, практично всі – бюджетними, і розмаїттям поглядів не відзначались. Із електронними ЗМІ було ще скрутніше.
Не те зараз – сучасна Україна насичена інформаційними комунікаціями. І реєстровими: від супутникового телебачення до білбордів – і нереєстровими: від інтернету до графіті. Друкованих ЗМІ понад 30 тисяч, радіо- і телеканалів – сотні. І кількість їх невпинно зростає.
Втім, я не пропоную зменшувати кількість ЗМІ, державні і комунальні краще віддати трудовим колективам задаром, а обладнання та приміщення – в оренду з викупом. Непоганий варіант і розпродаж їх з аукціону.
Владі ніде звітувати?
Може, є проблеми з доступом до ЗМІ? Є, але не у влади. Навіть без адмінресурсу, адже суспільний інтерес до неї великий. Пригадую спільний ефір на Вільному радіо з Романом Безсмертним, тоді представником Президента у парламенті. Його так узяли в оборот, що мені не випало й слова втулити.
Зрештою, існують прес-конференції, брифінги, інформагенції тощо. Нарешті, якщо люди влади такі нудні і марудні, що їх ніхто не хоче ні чути, ні бачити, ні читати, то, може, їм дійсно краще жувати мовчки.
Чи може, крім власних ЗМІ, владі ніде оприлюднювати рішення? Було б бажання! Де ті ЗМІ, що публікують, скажімо, переліки землевідводів? Давно час оприлюднювати всі рішення влади в інтернеті, може, щось дублювати в офіційних виданнях, але, вибачайте, офіціоз – за власні кошти.
Щоб уникнути термінологічної дискусії: офіційні видання – це видання, де крім офіційної інформації немає нічого: ні анекдотів, ні похвальби, ні прочуханок.
За наші гроші нас ще й дурять або «За моє жито, мене ще й бито»
Хоч круть-верть, хоч верть-круть, а державні і комунальні ЗМІ своє віджили. Як на мене, віджили давно. Ще у 2001-му парламентом був ухвалений за основу мій законопроект, що передбачав залишити в державній власності тільки офіційні видання. Відтоді владні вітри мінялись – владні ЗМІ залишались недоторканими.
Жодна влада не зацікавлена викидати бюджетні кошти на вітер, чесна – бо їх можна витратити корисно для країни, нечесна – бо їх можна вкрасти. Чого ж усі владні команди викидають гроші на збиткові ЗМІ? Як сказав поет, якщо зірки запалюють, значить, комусь це потрібно.
За влучним висловом І. Соломко, владні ЗМІ – це не що інше, як «засоби масової агітації». Ось тут собака і порилась. Влада має постійний дармовий піар, а на виборах, зазвичай, хвороба загострюється. Вибори-2012 були слушною нагодою побачити ці лапшомети для електорату у всій красі.
На користь провладних кандидатів велась масована агітація. Чим не корисливе зловживання владою, тобто корупція? Причому корупція узаконена.
Це й індикатор терпимості громадян до корупції взагалі. Якщо люди терплять відкрите зловживання владою, то приховане стерплять й поготів. Поки що барометр корупціонерів заспокоює: «ясно, невелика хмарність. Грозою ще не пахне». Чи надовго?
Борис Беcпалий – народний депутат України 3, 4 і 5-го скликань
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
