Знавці політичної кухні путінського режиму в Росії вже тривалий час звертають увагу на те, що в кремлівських кабінетах ведеться робота по створенню моделі окремої, специфічної російської православної цивілізації. Якщо це вдасться, проект нагадуватиме іранську форму релігійно-політичної диктатури. Російський історик і політик Юрій Афанасьєв ще 2009 року писав, що в його країні «відбувається остаточне змикання церкви й держави». Аналогічні погляди висловлює письменник Віктор Єрофеєв. За тіснішу співпрацю державних інституцій Росії з «Русским миром», що його проповідує предстоятель РПЦ, висловився недавно російський прем’єр Медведєв. А сам патріарх Кирило твердження про зрощування Російської православної церкви з державою називає міфом.
Понад сто років тому визначний російський вчений, філософ і богослов Володимир Соловйов застерігав своїх співвітчизників, у першу чергу інтелігенцію, перед наслідками хворобливого явища – симбіозу влади монарха та влади церковної.
«Россия есть единственная християнская страна, где национальное государство без оговорок утверждает свой исключительный абсолютизм, делая из церкви атрибут национальности и послушное орудие мирской власти», – писав він 1888 року.
Соловйов непрямо згадав також українців: «Тираническая русификация, тесно связанная с еще более тираническим разрушением греко-униатской церкви, представляет воистину национальный грех, тяжелым бременом лежащий на совести России и парализующий ее моральные силы».
Перестороги вченого царська Росія чути не захотіла. Невдовзі альянс держави і церкви зазнав краху. Із розвалом імперії впала і Православна церква, бо надто вже вона звикла бути служницею світської власті. Десять років після більшовицького перевороту вона погодилася піти на службу до безбожного режиму Сталіна.
Цю ганебну сторінку своєї новітньої історії верхівка Російської православної церкви воліє замовчувати. «Сергіянство» (від митрополита-колаборанта Сергія Страгородського) за часів правління Сталіна виплекало і зміцнило феномен прислужництва РПЦ політбюро ЦК КПРС.
Багато православних ієрархів і досі в полоні ідей спочилого в Бозі «Могучего» (СРСР). Раз-у-раз дається взнаки ностальгія.
Виникає підозріння, що заяви Путіна і Кирила щодо краху СРСР заздалегідь узгоджені. На зустрічі з керівниками провідних телеканалів Росії Путін пояснив, чим був СРСР: «Розпався Радянський Союз. А що таке Радянський Союз? Це та сама Росія, тільки назва інша». Чекіста Путіна можна зрозуміти, він клявся у вірності до СРСР, але присягу зламав. Комуністична імперія розпалася. Однак, те саме говорить і предстоятель РПЦ патріарх Кирило, якого дехто також вважає активним співробітником КГБ за часів Радянського Союзу.
Торік у листопаді він заявив: «Цього року ми згадуємо 20-річчя краху Радянського Союзу. Я в зв’язку з цим вважаю за краще говорити про крах історичної Росії».
Чи то розпач, чи якесь «головокруженіє» від ностальгії у предстоятеля РПЦ? Лише подумайте: Вірменія, Грузія, Київська Русь, зафіксовані в історичних джерелах на сотні років раніше від Московії-Росії! Та й християнство там запроваджено раніше, ніж на Московщині. А предстоятель РПЦ не соромиться трактувати ці незалежні князівські (державні) утворення, начебто, частинами «історичної Росії». Дійсно, якась маніакальна туга за імперською величчю.
Як цю тугу задовольнити?
Один із шанувальників російського самодержав’я серед православного кліру, ігумен Алексій (Просвірін) із Барнаульської єпархії 1999 року запропонував, як врятувати замучену «реформами» Росію. Їй потрібен новий політичний режим, «я назвав би його «православним сталінізмом», зазначив він. За словами монаха, це має бути «стратегічний союз російської державної влади з Православною церквою», бо це запорука «відродження Росії».
Цікавим є і те, що такі висловлювання в середовищі РПЦ і досі не викликають жодних заперечень з боку її найвищого керівництва. Чи не вказує це на відродження найтіснішого союзу світської влади і церкви?
З нафталіну витягнено концепцію псковського монаха Філофея «Москва – третій Рим», що Московщина – найблагочесніше християнське царство у світі. Настирливо звучить рефрен про «Святую Русь». Це улюблена концепція патріарха РПЦ Кирила під назвою «Русский мир». Чи бува не присягав він свого часу на вірність тим самим органам що й Путін, який назвав Сталіна «ефективним менеджером», а державний устрій у Росії «керованою демократією»?
Нині обоє вони віддано працюють над здійсненням «православного сталінізму» в Росії.
Чи не інфікована цим вірусом і Україна?
Найвідомішим прихильником, так би мовити, «православного сталінізму» в Україні є митрополит Одеський й Ізмаїльський Агафангел (Саввін). Він співвітчизник і великий друг патріарха Кирила. Обоє вони не приховують, що Україна для них обов’язково має стати, складовою «Русскава міра».
Мало відомо, наприклад, що старанням Агафангела, цар Микола ІІ (кривавий) був канонізований в Одеський єпархії УПЦ МП як місцевий «український» святий раніше, ніж його, як російського святого, канонізувала ієрархія РПЦ у Москві.
Агафангел відомий багатьма «християнськими» чеснотами. За його словами, «наша спільна батьківщина – СРСР», «Європейський Союз – це фашисти» і «шлунок», «Львів – це наша Чечня». Росіян він застерігає перед «помаранчевою чумою». «Це страшна загроза, яка вже відвідувала Україну на рубежі 2004-2005 років». Далі Агафангел закликає, що «тільки з В.В. Путіним» можлива інтеграція росіян поза межами Росії «на тисячолітній богозаповідній єдності Святої Русі».
Дехто з його єпархіальних підлеглих відкрито заявляє, що критикувати Сталіна і його діяльність «означає хулити Духа Святого».
Хіба це не заклики до запровадження в Росії «православного сталінізму»?
Такі переконання і заяви Агафангела, здається, подобаються і трьом послідовникам російського православ’я в Україні – трьом найвищим керівникам державної влади в Україні – Президентові Януковичу, Прем’єр-міністру Азарову та Голові Верховної Ради Литвину. Ця «трійця» разом із російським шовіністом в рясі Агафангелом спільно молилася в Одесі з нагоди завершення 2011 року.
На початку цього року, коли митрополит УПЦ КП Володимир (Сабодан) занедужав і потрапив у лікарню, за його спиною зібрався Синод єпископів-фрондерів. Очолив цей Синедріон митрополит Агафангел. Владики згадали, що Московський патріарх Кирило якось говорив про «недієздатність» митрополита Київського Володимира. На переконання фронди, настав зручний момент звільнити митрополита Володимира з посади предстоятеля УПЦ МП та поставити на його місце слухняного Кочубея в рясі. Але не вийшло.
Після повернення з лікарні, в одному з інтерв’ю митрополит Володимир тоді сказав: «Людям треба дати серйозну відповідь – у що ми віруємо, і як ми віруємо».
Дуже мудрі й своєчасні слова. Їх таки треба наповнити правдою. Українська православна церква, підпорядкована РПЦ, повинна навчати своїх віруючих християнським цінностям і пояснити їм те, про що сказав митрополит Володимир. Потрібно запобігти процесам встановлення в Україні «православного сталінізму». Ця зараза набирає сили.
А щодо заяви предстоятеля РПЦ Кирила на початку вересня в інтерв’ю програмі «Вести недели» телеканалу «Росія», мовляв, твердження недругів про зрощування РПЦ з путінським режимом – це «міф», то Московського патріарха «поставив на місце» його підлеглий улюбленець, протоієрей Всеволод Чаплін, який нещодавно озвучив про початок збору підписів у Москві за всенародний референдум Росії, України і Білорусі. Автори цієї ідеї вважають, що «возз’єднуючись, ми думаємо про основу нашого буття і розвиток миролюбності і моралі, віру в добро.., прагнення до щастя і благополуччя нашого єдиного народу». В процесі возз’єднання ми «візьмемо все найкраще з практичного досвіду нашого народу». Самі знаєте, який народ має на увазі російський піп.
Ось так плекається «православний сталінізм» у нетрях Російської православної церкви.
Іван Гвать – дослідник, публіцист
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Понад сто років тому визначний російський вчений, філософ і богослов Володимир Соловйов застерігав своїх співвітчизників, у першу чергу інтелігенцію, перед наслідками хворобливого явища – симбіозу влади монарха та влади церковної.
«Россия есть единственная християнская страна, где национальное государство без оговорок утверждает свой исключительный абсолютизм, делая из церкви атрибут национальности и послушное орудие мирской власти», – писав він 1888 року.
Соловйов непрямо згадав також українців: «Тираническая русификация, тесно связанная с еще более тираническим разрушением греко-униатской церкви, представляет воистину национальный грех, тяжелым бременом лежащий на совести России и парализующий ее моральные силы».
Перестороги вченого царська Росія чути не захотіла. Невдовзі альянс держави і церкви зазнав краху. Із розвалом імперії впала і Православна церква, бо надто вже вона звикла бути служницею світської власті. Десять років після більшовицького перевороту вона погодилася піти на службу до безбожного режиму Сталіна.
Цю ганебну сторінку своєї новітньої історії верхівка Російської православної церкви воліє замовчувати. «Сергіянство» (від митрополита-колаборанта Сергія Страгородського) за часів правління Сталіна виплекало і зміцнило феномен прислужництва РПЦ політбюро ЦК КПРС.
Багато православних ієрархів і досі в полоні ідей спочилого в Бозі «Могучего» (СРСР). Раз-у-раз дається взнаки ностальгія.
Виникає підозріння, що заяви Путіна і Кирила щодо краху СРСР заздалегідь узгоджені. На зустрічі з керівниками провідних телеканалів Росії Путін пояснив, чим був СРСР: «Розпався Радянський Союз. А що таке Радянський Союз? Це та сама Росія, тільки назва інша». Чекіста Путіна можна зрозуміти, він клявся у вірності до СРСР, але присягу зламав. Комуністична імперія розпалася. Однак, те саме говорить і предстоятель РПЦ патріарх Кирило, якого дехто також вважає активним співробітником КГБ за часів Радянського Союзу.
Торік у листопаді він заявив: «Цього року ми згадуємо 20-річчя краху Радянського Союзу. Я в зв’язку з цим вважаю за краще говорити про крах історичної Росії».
Чи то розпач, чи якесь «головокруженіє» від ностальгії у предстоятеля РПЦ? Лише подумайте: Вірменія, Грузія, Київська Русь, зафіксовані в історичних джерелах на сотні років раніше від Московії-Росії! Та й християнство там запроваджено раніше, ніж на Московщині. А предстоятель РПЦ не соромиться трактувати ці незалежні князівські (державні) утворення, начебто, частинами «історичної Росії». Дійсно, якась маніакальна туга за імперською величчю.
Як цю тугу задовольнити?
Один із шанувальників російського самодержав’я серед православного кліру, ігумен Алексій (Просвірін) із Барнаульської єпархії 1999 року запропонував, як врятувати замучену «реформами» Росію. Їй потрібен новий політичний режим, «я назвав би його «православним сталінізмом», зазначив він. За словами монаха, це має бути «стратегічний союз російської державної влади з Православною церквою», бо це запорука «відродження Росії».
Цікавим є і те, що такі висловлювання в середовищі РПЦ і досі не викликають жодних заперечень з боку її найвищого керівництва. Чи не вказує це на відродження найтіснішого союзу світської влади і церкви?
З нафталіну витягнено концепцію псковського монаха Філофея «Москва – третій Рим», що Московщина – найблагочесніше християнське царство у світі. Настирливо звучить рефрен про «Святую Русь». Це улюблена концепція патріарха РПЦ Кирила під назвою «Русский мир». Чи бува не присягав він свого часу на вірність тим самим органам що й Путін, який назвав Сталіна «ефективним менеджером», а державний устрій у Росії «керованою демократією»?
Нині обоє вони віддано працюють над здійсненням «православного сталінізму» в Росії.
Чи не інфікована цим вірусом і Україна?
Найвідомішим прихильником, так би мовити, «православного сталінізму» в Україні є митрополит Одеський й Ізмаїльський Агафангел (Саввін). Він співвітчизник і великий друг патріарха Кирила. Обоє вони не приховують, що Україна для них обов’язково має стати, складовою «Русскава міра».
Мало відомо, наприклад, що старанням Агафангела, цар Микола ІІ (кривавий) був канонізований в Одеський єпархії УПЦ МП як місцевий «український» святий раніше, ніж його, як російського святого, канонізувала ієрархія РПЦ у Москві.
Агафангел відомий багатьма «християнськими» чеснотами. За його словами, «наша спільна батьківщина – СРСР», «Європейський Союз – це фашисти» і «шлунок», «Львів – це наша Чечня». Росіян він застерігає перед «помаранчевою чумою». «Це страшна загроза, яка вже відвідувала Україну на рубежі 2004-2005 років». Далі Агафангел закликає, що «тільки з В.В. Путіним» можлива інтеграція росіян поза межами Росії «на тисячолітній богозаповідній єдності Святої Русі».
Дехто з його єпархіальних підлеглих відкрито заявляє, що критикувати Сталіна і його діяльність «означає хулити Духа Святого».
Хіба це не заклики до запровадження в Росії «православного сталінізму»?
Такі переконання і заяви Агафангела, здається, подобаються і трьом послідовникам російського православ’я в Україні – трьом найвищим керівникам державної влади в Україні – Президентові Януковичу, Прем’єр-міністру Азарову та Голові Верховної Ради Литвину. Ця «трійця» разом із російським шовіністом в рясі Агафангелом спільно молилася в Одесі з нагоди завершення 2011 року.
На початку цього року, коли митрополит УПЦ КП Володимир (Сабодан) занедужав і потрапив у лікарню, за його спиною зібрався Синод єпископів-фрондерів. Очолив цей Синедріон митрополит Агафангел. Владики згадали, що Московський патріарх Кирило якось говорив про «недієздатність» митрополита Київського Володимира. На переконання фронди, настав зручний момент звільнити митрополита Володимира з посади предстоятеля УПЦ МП та поставити на його місце слухняного Кочубея в рясі. Але не вийшло.
Після повернення з лікарні, в одному з інтерв’ю митрополит Володимир тоді сказав: «Людям треба дати серйозну відповідь – у що ми віруємо, і як ми віруємо».
Дуже мудрі й своєчасні слова. Їх таки треба наповнити правдою. Українська православна церква, підпорядкована РПЦ, повинна навчати своїх віруючих християнським цінностям і пояснити їм те, про що сказав митрополит Володимир. Потрібно запобігти процесам встановлення в Україні «православного сталінізму». Ця зараза набирає сили.
А щодо заяви предстоятеля РПЦ Кирила на початку вересня в інтерв’ю програмі «Вести недели» телеканалу «Росія», мовляв, твердження недругів про зрощування РПЦ з путінським режимом – це «міф», то Московського патріарха «поставив на місце» його підлеглий улюбленець, протоієрей Всеволод Чаплін, який нещодавно озвучив про початок збору підписів у Москві за всенародний референдум Росії, України і Білорусі. Автори цієї ідеї вважають, що «возз’єднуючись, ми думаємо про основу нашого буття і розвиток миролюбності і моралі, віру в добро.., прагнення до щастя і благополуччя нашого єдиного народу». В процесі возз’єднання ми «візьмемо все найкраще з практичного досвіду нашого народу». Самі знаєте, який народ має на увазі російський піп.
Ось так плекається «православний сталінізм» у нетрях Російської православної церкви.
Іван Гвать – дослідник, публіцист
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
