Брюссель – Як у нинішньому кризовому світі зберегти європейську модель життя та соціальний устрій? Євроустанови не припиняють повторювати, що єдиний шлях – більше Європи. Тобто, більше спільного, централізованого, більше контрольованого і вирішуваного у Брюсселі та Страсбурзі. Що ж тоді залишається національним урядам і парламентам? Чи немає загрози для столиць країн ЄС втратити суверенне право на власний розсуд вирішувати нагальні питання? За поясненнями Радіо Свобода звернулося до Маріан Доні, голови Інституту вивчення Європи, який діє при Вільному університеті Брюсселя.
– Лісабонська угода, ухвалена три роки тому, навпаки надала ширші повноваження національним парламентам, зокрема, у сенсі поваги до самостійності ухвалення рішень кожної країни Євросоюзу. Наразі національні парламенти все більше усвідомлюють, яку владу їм передала об’єднана Європа, тож нерідко ми бачимо, як вони ретельно вивчають пропозиції Європейської комісії.
– А чи не може це призвести до того, що попри демократичне право національних парламентів більше долучатися до європейської політики, ці органи влади спробують повернути собі повну незалежність, як це було до створення Європейського Союзу?
– Звичайно, у цьому є позитивний бік, бо всі уряди країн ЄС змушені проводити обговорення вдома перед тим, як ухвалювати рішення в Європейській раді. Раніше парламенти довідувалися про ті чи інші директиви Єврокомісії тільки тоді, коли їм слід було дати чи не дати зелене світло для їхнього застосування на національному рівні. Тепер задовго до голосувань парламенти мають час для аналізу та дебатів навколо європейських рішень. З іншого боку, є небезпека того, що національна влада, парламенти сприйматимуть брюссельські пропозиції тільки через егоїстичне бачення своїх національних інтересів, відкидаючи при цьому загальні інтереси ЄС. Наприклад, ми часто є свідками, як важко канцлеру Німеччини Анґелі Меркель переконати європейських лідерів у тому, що німецькі інтереси співпадають із загальноєвропейськими. Потенційно тут є постійний ризик блокування переговорів на європейських самітах через підозри у відстоюванні тільки національних, а не спільних інтересів.
– Обговорення в національних парламентах держав Євросоюзу та їхні вердикти щодо рішень, запропонованих у Брюсселі дещо дублюють функції Європейського парламенту. Чи не може це призвести до того, що Європарламент одного дня може втратити свою легітимність?
– Європейський парламент на сьогодні опинився у доволі загадковій ситуації. З одного боку, він отримав більше влади й повноважень, наданих Лісабонською угодою. Однак, ми бачимо, що він має труднощі з використанням цих повноважень. Ми констатуємо, що через виникнення ситуацій, не передбачених угодою, створюються процедури суто міжурядових домовленостей, тобто, без консультацій із Європарламентом. У цьому випадку національні парламенти у нього відбирають владу, як це було із поправками до Шенгенської угоди, чи в процесі ухвалення бюджетного пакту. Виникнення подібних процедур небезпечне для Європарламенту. Законотворча робота цієї установи надзвичайно складна: для ухвалення рішень потрібна переважна більшість голосів євродепутатів. Громадяни, які прямим голосуванням обирають європарламентарів, вочевидь не до кінця розуміють, що існує феномен переважної більшості, необхідної для просування законів. У свідомості європейців існує розуміння, що вони пов’язані зі своїми євродепутатами, які повинні завзято захищати вигідну для громадян програму.
– Лісабонська угода, ухвалена три роки тому, навпаки надала ширші повноваження національним парламентам, зокрема, у сенсі поваги до самостійності ухвалення рішень кожної країни Євросоюзу. Наразі національні парламенти все більше усвідомлюють, яку владу їм передала об’єднана Європа, тож нерідко ми бачимо, як вони ретельно вивчають пропозиції Європейської комісії.
– А чи не може це призвести до того, що попри демократичне право національних парламентів більше долучатися до європейської політики, ці органи влади спробують повернути собі повну незалежність, як це було до створення Європейського Союзу?
Всі уряди країн ЄС змушені проводити обговорення вдома перед тим, як ухвалювати рішення в Європейській раді
– Звичайно, у цьому є позитивний бік, бо всі уряди країн ЄС змушені проводити обговорення вдома перед тим, як ухвалювати рішення в Європейській раді. Раніше парламенти довідувалися про ті чи інші директиви Єврокомісії тільки тоді, коли їм слід було дати чи не дати зелене світло для їхнього застосування на національному рівні. Тепер задовго до голосувань парламенти мають час для аналізу та дебатів навколо європейських рішень. З іншого боку, є небезпека того, що національна влада, парламенти сприйматимуть брюссельські пропозиції тільки через егоїстичне бачення своїх національних інтересів, відкидаючи при цьому загальні інтереси ЄС. Наприклад, ми часто є свідками, як важко канцлеру Німеччини Анґелі Меркель переконати європейських лідерів у тому, що німецькі інтереси співпадають із загальноєвропейськими. Потенційно тут є постійний ризик блокування переговорів на європейських самітах через підозри у відстоюванні тільки національних, а не спільних інтересів.
– Обговорення в національних парламентах держав Євросоюзу та їхні вердикти щодо рішень, запропонованих у Брюсселі дещо дублюють функції Європейського парламенту. Чи не може це призвести до того, що Європарламент одного дня може втратити свою легітимність?
У свідомості європейців існує розуміння, що вони пов’язані зі своїми євродепутатами, які повинні завзято захищати вигідну для громадян програму
– Європейський парламент на сьогодні опинився у доволі загадковій ситуації. З одного боку, він отримав більше влади й повноважень, наданих Лісабонською угодою. Однак, ми бачимо, що він має труднощі з використанням цих повноважень. Ми констатуємо, що через виникнення ситуацій, не передбачених угодою, створюються процедури суто міжурядових домовленостей, тобто, без консультацій із Європарламентом. У цьому випадку національні парламенти у нього відбирають владу, як це було із поправками до Шенгенської угоди, чи в процесі ухвалення бюджетного пакту. Виникнення подібних процедур небезпечне для Європарламенту. Законотворча робота цієї установи надзвичайно складна: для ухвалення рішень потрібна переважна більшість голосів євродепутатів. Громадяни, які прямим голосуванням обирають європарламентарів, вочевидь не до кінця розуміють, що існує феномен переважної більшості, необхідної для просування законів. У свідомості європейців існує розуміння, що вони пов’язані зі своїми євродепутатами, які повинні завзято захищати вигідну для громадян програму.
