Учитель завжди на передовій у боротьбі за майбутнє – ця пафосна формула, заїжджена ще за радянських часів й остаточна нівельована економічним приниженням учительської професії вже в останні десятиліття, не лише не втратила свого реального змісту, а як ніколи відповідає дійсності.
Український учитель справді на передовій – як солдат Червоної армії у перші місяці після нападу нацистської Німеччини – дезорієнтований, неозброєний, відрізаний від тилів, у постійній небезпеці потрапити у полон до брутальних політиканів, а то й на гачок штатних диверсантів та провокаторів.
Врятувати себе як професіонала, а відтак й саму можливість збереження культурного коду у наступних поколіннях, учитель в теперішніх українських реаліях може, опираючись лише на самого себе та «товаришів по зброї».
Сорок відсотків учителів одержують зарплату від 1000 до 2000 гривень
Учитель, одержуючи у середньому ледь 2 тисячі гривень на місяць (це зарплата вчителя 2-ї категорії, який має до 10 років педагогічного стажу, викладає 20 годин на тиждень і ще завідує кабінетом), учитель, якого влада всіх рівнів звично робить заручником своїх політично-споживацьких інтересів й використовує за першої ліпшої нагоди, учитель, який не може собі оплатити користування інтернетом й купувати книги – саме цей Учитель, у кінцевому підсумку, визначає, якою буде Україна вже за 10, 20, 30 років.
Вчитель закриває за собою двері класу, починає урок… і ніхто – НІХТО, окрім нього, – не знає, що він казатиме дітям. Хтось монотонно «відпрацьовує», вичитуючи речення з плану уроку; хтось дивує й зачаровує, примушуючи навіть ледарів відчувати радість пізнання; хтось принижує й ображає, а хтось підносить і втішає; хтось сіє зерна патріотизму, а хтось драконячі зуби зневаги й цинізму; хтось вчить поважати іншого, а хтось плює ксенофобією у дитячі душі.
Й тепер, коли політики розкручують конфронтацію вже на мовному
ґрунті, коли в руслі тотального наступу «русского мира» Прем’єр-міністр України називає українську мову малоросійською, коли озвучується й поширюється ідея про поділ країни, залишається надія на справжнього учителя – Учителя як носія й передавача не лише знань, а й цінностей. Особливу роль тут відіграють учителі історії, бо ж те, в який спосіб вони подають минуле, прямо впливає на те, якого майбутнього захоче для себе молодь.
Війна пам’ятей – це війна за вибір майбутнього
Україна за 20 років не витворила власної концепції історичної пам’яті. Зате така концепція є у Росії. Відтоді, як Володимир Путін і його гвардія остаточно взяли курс на витворення постмодерної імперії, відтоді, як Майдан похитнув упевненість, що «все можно решить сверху», Україна стала зоною запеклої ідеологічної війни.
Закинута східним сусідом теза про Україну як «недодержаву» усіляко підкріплюється політичними, культурними та історичними диверсіями, основна мета яких – довести, що «українське» – це погано, а «добрим» воно може бути лише тоді, коли йде у фарватері «русского».
Писав Гоголь російською – тому він і великий письменник. Створив Корольов, дарма що у ГУЛАЗі, першу балістичну ракету й розпочав космічну еру Землі – тому він і «великий русский ученый». Про перемогу над нацизмом треба пам’ятати, тому що це «наша общая победа», але, зауважте, «победа», яка могла бути здобутою «и без Украины, в основном за счет человеческих и индустриальных ресурсов Российской Федерации». А УПА, яка воювала і з нацистами, і з НКВС, – це бандити, про яких у контексті Другої світової війни можна згадувати лише як про «звериный оскал национализма».
Ця атака проти української історичної пам’яті – це війна за вибір майбутнього, за вибір «общего будущего в рамках евразийского сообщества».
Що ж робити учителеві посеред цих «мінних полів» ідеологічних воєн? Відповідь очевидна: вести за собою учнів безпечною дорогою до безпечного життя у єдиній, економічно сильній і незалежній Україні.
Такі дороги до примирення різних історичних пам’ятей спільними зусиллями шукають учителі історії з різних регіонів України та провідні науковці руху «Історична ініціатива», заснованого у січні 2011 року Всеукраїнською асоціацією викладачів історії та суспільних дисциплін «Нова доба» та програмою досліджень сучасної історії України імені Петра Яцика.
У доробку «Історичної ініціативи» вже є унікальний за своєю концепцією та фактажем навчальний посібник «Разом на одній землі. Історія України багатокультурна». Тепер, представники руху, зібравшись на початку липня у стінах Українського католицького університету, обговорили підходи до висвітлення історії Другої світової війни, що відповідали б концепції історичного примирення.
Як пам’ять про війну використати проти «війни пам’ятей»?
Ярослав Грицак, активний учасник руху «Історична ініціатива», заохочує базуватися на тому, що «немає однієї правди, правда існує як множина правд». Тому історія взагалі й історія Другої світової війни і Великої вітчизняної війни, зокрема, мають подаватися через висвітлення різних точок зору й опиратися на різні джерела. Тут «множина завжди краща від однини», наголошує Грицак.
Учителі історії в результаті обговорення висунули концепцію посібника як освітнього ресурсу, що надасть різні візії останньої пережитої Україною війни, через реальні об’єкти досліджень. Серед таких визначили: історії учасників війни, яких увічнили у пам’ятниках; офіційна «мова війни» у документах; розповіді очевидців; статистика та картографія війни; підходи істориків до висвітлення війни; спогади та розповіді близьких про війну; документальна хроніка та фільми про війну.
Краще зрозуміти минуле допоможе також вплетення історії України у світовий контекст. Зрозуміти, через що пройшла Україна у Другій світовій війні можна, тільки «якщо бачиш більше, аніж Україну».
Визначальною тезою, яка має бути доведена посібником, на думку Ярослава Грицака, є те, що «Україна постала як така у тій війні, і тому вона досі нам так болить». Війна ще не закінчилася, бо не відбулося національне примирення, примирення історичних пам’ятей. У стані ж війни не можна розвиватися. Відтак, якщо молодь обере примирення – в України є шанс.
Україна відбудеться , якщо кожне наступне покоління матиме умови для збереження, необхідної для подальшого поступу, критичної маси знань, навичок й здорового глузду. І головне, якщо молодь хотітиме жити у цій країні й творити тут безпечне й цікаве буття.
Ірина Штогрін – журналіст Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Український учитель справді на передовій – як солдат Червоної армії у перші місяці після нападу нацистської Німеччини – дезорієнтований, неозброєний, відрізаний від тилів, у постійній небезпеці потрапити у полон до брутальних політиканів, а то й на гачок штатних диверсантів та провокаторів.
Врятувати себе як професіонала, а відтак й саму можливість збереження культурного коду у наступних поколіннях, учитель в теперішніх українських реаліях може, опираючись лише на самого себе та «товаришів по зброї».
Сорок відсотків учителів одержують зарплату від 1000 до 2000 гривень
Учитель, одержуючи у середньому ледь 2 тисячі гривень на місяць (це зарплата вчителя 2-ї категорії, який має до 10 років педагогічного стажу, викладає 20 годин на тиждень і ще завідує кабінетом), учитель, якого влада всіх рівнів звично робить заручником своїх політично-споживацьких інтересів й використовує за першої ліпшої нагоди, учитель, який не може собі оплатити користування інтернетом й купувати книги – саме цей Учитель, у кінцевому підсумку, визначає, якою буде Україна вже за 10, 20, 30 років.
Вчитель закриває за собою двері класу, починає урок… і ніхто – НІХТО, окрім нього, – не знає, що він казатиме дітям. Хтось монотонно «відпрацьовує», вичитуючи речення з плану уроку; хтось дивує й зачаровує, примушуючи навіть ледарів відчувати радість пізнання; хтось принижує й ображає, а хтось підносить і втішає; хтось сіє зерна патріотизму, а хтось драконячі зуби зневаги й цинізму; хтось вчить поважати іншого, а хтось плює ксенофобією у дитячі душі.
Й тепер, коли політики розкручують конфронтацію вже на мовному
ґрунті, коли в руслі тотального наступу «русского мира» Прем’єр-міністр України називає українську мову малоросійською, коли озвучується й поширюється ідея про поділ країни, залишається надія на справжнього учителя – Учителя як носія й передавача не лише знань, а й цінностей. Особливу роль тут відіграють учителі історії, бо ж те, в який спосіб вони подають минуле, прямо впливає на те, якого майбутнього захоче для себе молодь.
Війна пам’ятей – це війна за вибір майбутнього
Україна за 20 років не витворила власної концепції історичної пам’яті. Зате така концепція є у Росії. Відтоді, як Володимир Путін і його гвардія остаточно взяли курс на витворення постмодерної імперії, відтоді, як Майдан похитнув упевненість, що «все можно решить сверху», Україна стала зоною запеклої ідеологічної війни.
Закинута східним сусідом теза про Україну як «недодержаву» усіляко підкріплюється політичними, культурними та історичними диверсіями, основна мета яких – довести, що «українське» – це погано, а «добрим» воно може бути лише тоді, коли йде у фарватері «русского».
Писав Гоголь російською – тому він і великий письменник. Створив Корольов, дарма що у ГУЛАЗі, першу балістичну ракету й розпочав космічну еру Землі – тому він і «великий русский ученый». Про перемогу над нацизмом треба пам’ятати, тому що це «наша общая победа», але, зауважте, «победа», яка могла бути здобутою «и без Украины, в основном за счет человеческих и индустриальных ресурсов Российской Федерации». А УПА, яка воювала і з нацистами, і з НКВС, – це бандити, про яких у контексті Другої світової війни можна згадувати лише як про «звериный оскал национализма».
Ця атака проти української історичної пам’яті – це війна за вибір майбутнього, за вибір «общего будущего в рамках евразийского сообщества».
Що ж робити учителеві посеред цих «мінних полів» ідеологічних воєн? Відповідь очевидна: вести за собою учнів безпечною дорогою до безпечного життя у єдиній, економічно сильній і незалежній Україні.
Такі дороги до примирення різних історичних пам’ятей спільними зусиллями шукають учителі історії з різних регіонів України та провідні науковці руху «Історична ініціатива», заснованого у січні 2011 року Всеукраїнською асоціацією викладачів історії та суспільних дисциплін «Нова доба» та програмою досліджень сучасної історії України імені Петра Яцика.
У доробку «Історичної ініціативи» вже є унікальний за своєю концепцією та фактажем навчальний посібник «Разом на одній землі. Історія України багатокультурна». Тепер, представники руху, зібравшись на початку липня у стінах Українського католицького університету, обговорили підходи до висвітлення історії Другої світової війни, що відповідали б концепції історичного примирення.
Як пам’ять про війну використати проти «війни пам’ятей»?
Ярослав Грицак, активний учасник руху «Історична ініціатива», заохочує базуватися на тому, що «немає однієї правди, правда існує як множина правд». Тому історія взагалі й історія Другої світової війни і Великої вітчизняної війни, зокрема, мають подаватися через висвітлення різних точок зору й опиратися на різні джерела. Тут «множина завжди краща від однини», наголошує Грицак.
Учителі історії в результаті обговорення висунули концепцію посібника як освітнього ресурсу, що надасть різні візії останньої пережитої Україною війни, через реальні об’єкти досліджень. Серед таких визначили: історії учасників війни, яких увічнили у пам’ятниках; офіційна «мова війни» у документах; розповіді очевидців; статистика та картографія війни; підходи істориків до висвітлення війни; спогади та розповіді близьких про війну; документальна хроніка та фільми про війну.
Краще зрозуміти минуле допоможе також вплетення історії України у світовий контекст. Зрозуміти, через що пройшла Україна у Другій світовій війні можна, тільки «якщо бачиш більше, аніж Україну».
Визначальною тезою, яка має бути доведена посібником, на думку Ярослава Грицака, є те, що «Україна постала як така у тій війні, і тому вона досі нам так болить». Війна ще не закінчилася, бо не відбулося національне примирення, примирення історичних пам’ятей. У стані ж війни не можна розвиватися. Відтак, якщо молодь обере примирення – в України є шанс.
Україна відбудеться , якщо кожне наступне покоління матиме умови для збереження, необхідної для подальшого поступу, критичної маси знань, навичок й здорового глузду. І головне, якщо молодь хотітиме жити у цій країні й творити тут безпечне й цікаве буття.
Ірина Штогрін – журналіст Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
