У квітні виповнюється рівно 65 років із того часу, як перші українські мігранти прибули з німецьких таборів біженців на важкі роботи у бельгійських вугільних копальнях. За різними статистичними даними, згодом працювати на каменоломнях чи шахтах міст Генк, Льєж, Шарлеруа або Монс тоді прийшло понад 10 тисяч українців. І ось нині, вперше з тих часів, у місті Генк відбулися урочисті заходи із врученням медалей, вітальними виступами представників місцевої влади та концертом.
Радіо Свобода, насамперед, цікавилося: чому про внесок мігрантів з України у розвиток місцевої вугільної промисловості та металургії, бельгійські історики мовчать. Натомість, у цьому контексті зазвичай згадують тільки італійців, турків, поляків чи марокканців.
Як кажуть самі старенькі колишні шахтарі, яких зараз можна перелічити на пальцях, причина в тому, що українська діаспора хоч і чисельна, проте, значно скромніша за марокканську чи італійську. Та й посольства і консульства цих держав протягом десятків років набагато активніше заявляють про заслуги їхніх земляків перед Бельгією. Тим часом, офіційне представництво України тут з’явилося тільки на початку дев’яностих. Проте й весь цей час у відстоюванні історичної правди українські посли також залишалися доволі стриманими, нарікають представники діаспори.
Однак, українські мігранти післявоєнної хвилі, повністю відрізані залізною завісою від своїх родин, не лише своїм трудом розвивали бельгійську економіку, але й були своєрідними інвесторами.
«То був великий внесок, бо ми працювали, а через те, що зв’язку з родинами не мали, то не могли їм гроші надсилати. Італійці чи інші (мігранти) приїхали сюди, мали свої консульства й підтримували зв’язок із домом: тут заробляли, а гроші відсилали в Італію. Ми ж все зароблене були змушені витрачати тут», – розповідає 87-річний шахтар-пенсіонер Іван Королик, який у 1947 році разом із першими двома сотнями земляків приїхав сюди на запрошення бельгійської влади.
Українські гени – це сила України, але слабкість діаспори – мер Генка
Мер міста Генк Вім Дріс дуже тепло відгукується про українців, сила яких, на його думку, полягає у потужному відчутті своєї національної ідентичності. Хоча, можливо, саме це й тримає їх осторонь від інших.
«Справді, (українська) діаспора, можливо, не така інтенсивна, як вихідці з інших країн, – розмірковує мер бельгійського містечка. – Коли я відвідую їхні святкування, то відчуваю багато тепла й активних зв’язків не лише з Україною, але й поміж ними. Вони підтримують відчуття своєї ідентичності. Водночас, порівняно з іншими, вони тримаються дещо осторонь. Гадаю, їхні гени дають змогу жити будь-де, залишаючись українцями. Можливо, у цьому полягає сила України. Але, можливо, що у цьому ще й слабкість діаспори».
Доказом активного збереження своєї національної ідентичності є те, що у Генку діють аж дві українські церкви – православна та греко-католицька.
«Україна велика, а господарі малі» – Михайло Фірман
Роботи бельгійського фотохудожника Данні Вейса, виставку яких також за цієї нагоди організували у мерії міста Генк, відображають важку працю та побут шахтарів Донбасу. Сивочолий шахтар Михайло Фірман, дивлячись на світлини, згадує, як у 1948-му прибув до Бельгії, після 4-х років праці на копальнях Німеччини. Тут цього ж року оженився на українці, тут згодом народилися восьмеро дітей. «Бо ж вдома українців нищили, то ми хоч тут намагалися нових народжувати», – жартує колишній шахтар. Однак, світлини навівають йому і сум над сучасною Україною.
«Україна – велика, а господарі малі. Якби добрий був господар, керівник – то було б там ліпше. Бо тоді він не пхався б десь до Росії чи інших місць, а пильнував би Україну і дбав би про людей своїх», – каже Михайло Фірман.
Проте, сумні роздуми над своїм минулим та долею України мимоволі завершилися, як тільки на сцені мерії бельгійського містечка розпочали свій виступ артисти у вишиванках – спеціально запрошений на святкування вокальний квартет «Вишневий цвіт» із Львівщини.
Радіо Свобода, насамперед, цікавилося: чому про внесок мігрантів з України у розвиток місцевої вугільної промисловості та металургії, бельгійські історики мовчать. Натомість, у цьому контексті зазвичай згадують тільки італійців, турків, поляків чи марокканців.
Як кажуть самі старенькі колишні шахтарі, яких зараз можна перелічити на пальцях, причина в тому, що українська діаспора хоч і чисельна, проте, значно скромніша за марокканську чи італійську. Та й посольства і консульства цих держав протягом десятків років набагато активніше заявляють про заслуги їхніх земляків перед Бельгією. Тим часом, офіційне представництво України тут з’явилося тільки на початку дев’яностих. Проте й весь цей час у відстоюванні історичної правди українські посли також залишалися доволі стриманими, нарікають представники діаспори.
Однак, українські мігранти післявоєнної хвилі, повністю відрізані залізною завісою від своїх родин, не лише своїм трудом розвивали бельгійську економіку, але й були своєрідними інвесторами.
«То був великий внесок, бо ми працювали, а через те, що зв’язку з родинами не мали, то не могли їм гроші надсилати. Італійці чи інші (мігранти) приїхали сюди, мали свої консульства й підтримували зв’язок із домом: тут заробляли, а гроші відсилали в Італію. Ми ж все зароблене були змушені витрачати тут», – розповідає 87-річний шахтар-пенсіонер Іван Королик, який у 1947 році разом із першими двома сотнями земляків приїхав сюди на запрошення бельгійської влади.
Українські гени – це сила України, але слабкість діаспори – мер Генка
Мер міста Генк Вім Дріс дуже тепло відгукується про українців, сила яких, на його думку, полягає у потужному відчутті своєї національної ідентичності. Хоча, можливо, саме це й тримає їх осторонь від інших.
«Справді, (українська) діаспора, можливо, не така інтенсивна, як вихідці з інших країн, – розмірковує мер бельгійського містечка. – Коли я відвідую їхні святкування, то відчуваю багато тепла й активних зв’язків не лише з Україною, але й поміж ними. Вони підтримують відчуття своєї ідентичності. Водночас, порівняно з іншими, вони тримаються дещо осторонь. Гадаю, їхні гени дають змогу жити будь-де, залишаючись українцями. Можливо, у цьому полягає сила України. Але, можливо, що у цьому ще й слабкість діаспори».
Доказом активного збереження своєї національної ідентичності є те, що у Генку діють аж дві українські церкви – православна та греко-католицька.
«Україна велика, а господарі малі» – Михайло Фірман
Роботи бельгійського фотохудожника Данні Вейса, виставку яких також за цієї нагоди організували у мерії міста Генк, відображають важку працю та побут шахтарів Донбасу. Сивочолий шахтар Михайло Фірман, дивлячись на світлини, згадує, як у 1948-му прибув до Бельгії, після 4-х років праці на копальнях Німеччини. Тут цього ж року оженився на українці, тут згодом народилися восьмеро дітей. «Бо ж вдома українців нищили, то ми хоч тут намагалися нових народжувати», – жартує колишній шахтар. Однак, світлини навівають йому і сум над сучасною Україною.
«Україна – велика, а господарі малі. Якби добрий був господар, керівник – то було б там ліпше. Бо тоді він не пхався б десь до Росії чи інших місць, а пильнував би Україну і дбав би про людей своїх», – каже Михайло Фірман.
Проте, сумні роздуми над своїм минулим та долею України мимоволі завершилися, як тільки на сцені мерії бельгійського містечка розпочали свій виступ артисти у вишиванках – спеціально запрошений на святкування вокальний квартет «Вишневий цвіт» із Львівщини.
