Цього тижня наука запропонувала переглянути геохімічний склад Землі, американські лікарі представили успішні результати чи не наймасштабнішої операції з пересадки обличчя, а кінорежисер-сміливець спустився на дно найглибшої у світі Маріанської западини. Дослідження австралійських геологів повністю відкидає чинну нині «хондритову теорію» формування нашої планети, досягнення американської медицини планують застосовувати на практиці лікування постраждалих військових. А завдяки зануренню на найбільшу на Землі глибину, ймовірно, стане краще відомо, які форми життя там існують.
Найпоширеніша нині гіпотеза про склад Землі не відповідає реальним доказам, вважають австралійські вчені. Вони цього тижня заявили: на планеті майже не залишилося суто хондритових матеріалів, які до цього майже беззаперечно вважалися обов’язковою складовою землеподібної планети.
Згідно з поширеними нині теоріями, склад Землі є таким самим, як склад хондритових метеоритів – одних із найстаріших об’єктів у Сонячній системі (їхній вік – понад 4,5 мільярди років). Водночас, як наголошує професор Австралійського національного університету Г’ю О’Ніл, нові дослідження, проведені з ізотопами рідкоземельних металів, не зафіксували схожість складу Землі зі складом цього типу метеоритів. Таким чином, за його словами, або матеріал, із якого сформувалася Земля, був не хондритом, або ж він зник зі складу внаслідок, наприклад, специфічної ерозії на якійсь зі стадій формування планети.
Найперша невідповідність, на якій наголошують австралійські дослідники, – що в атмосфері нашої планети вдвічі менше газу аргону, ніж мало б бути за хондритною гіпотезою. Прихильники поширеної нині теорії пояснювали цей факт тим, що, хоч аргон і не затримується на поверхні, його багато у мантії Землі. Для того, щоб спростувати це хибне, на думку австралійських геохіміків, твердження, вони звернулися до дослідження вмісту в глибинах Землі і в метеоритах ізотопів рідкоземельного металу неодиму.
Ось що вони з’ясували: співвідношення вмісту елементів самарій-неодимової групи (відомих у науці як лантаноїди), що вивергаються з мантії Землі і зрештою разом із іншими елементами лави формують вулканічні породи, інше, ніж у породах метеоритів. Це, як наполягають вчені з Австралії, виключає версію про хондритове формування Землі.
Щоправда, вчені мають і інше можливе пояснення. Відповідно до найпоширенішого наукового уявлення, народження планети, зокрема, і Землі, відбувалося внаслідок зіткнення небесних тіл хондритового складу. Тож інше припущення О’Ніла і його колег полягає в тому, що під час такого потужного зіткнення об’єкти втрачали зовнішню базальтову оболонку хондритового складу.
«Настав час відмовитися від старої теорії», – вважає ще один співавтор дослідження, професор геохімії Іян Кемпбелл. Нині він із колегами готується з’ясовувати, куди ж поділися ці шматки базальту і чи не помиляється наука під час оцінки хімічного складу поясу астероїдів, де ці хондритові залишки могли сконцентруватися після завершення процесу формування планет.
Іншим своїм завданням учені вважають вивчити склад давніх пород, які свого часу складали мантію Землі, а нині опинились біля поверхні. За їхніми словами, саме це дасть змогу встановити, яка з двох їхніх гіпотез правдива.
Американцю відновили втрачене обличчя
П’ятнадцять років тому внаслідок нещасного випадку (пострілу в обличчя) американець Річард Норріс втратив губи і ніс, його рот майже перестав рухатися. Весь цей час він жив відлюдником: обличчя чоловіка постраждало настільки, що перед виходом на вулицю він був змушений одягати маску.
Тепер, за словами головного хірурга Університету Меріленду Едуардо Ґонсалеса, Норріс зможе повернутися до нормального життя. Зусиллями медиків він отримав нове обличчя, зокрема, щелепи, зуби та язик.
Як інформує «Бі-Бі-Сі», операція пересадки обличчя Річардові Норрісу тривала півтори доби. Витрати взяв на себе Військово-морський флот США: американські військові сподіваються, що досвід у перспективі допоможе при лікуванні постраждалих в Іраку й Афганістані (за оцінками Пентагону, схожої операції потребують щонайменше 200 поранених військовослужбовців).
За даними The Guardian, пересадка обличчя Норрісу тривала в рамках іншої, масштабнішої 72-годинної операції, під час якої лікарі, окрім цієї пересадки обличчя, провели ще й трансплантацію кільком іншим пацієнтам серця, легенів, печінки і нирок від одного й того ж донора. До проведення операції залучили групу медперсоналу зі 150 осіб.
Британське видання пише: на відміну від більшості жертв вогнепальних поранень в обличчя, органи зору Річарда Норріса майже не постраждали. Тож перше, що він зробив, коли прокинувся після анестезії, – попросив дзеркало. Перші хвилини, як розповідають лікарі, вражений результатом, він не міг вимовити і слова. «Потім він поклав дзеркало, подякував і обійняв мене. Це був один із найбільш емоційних моментів, як для нього, так і для всіх нас», – зазначив Едуардо Ґонсалес.
Як розповів лікар, у перший день після операції Норріс підтвердив, що відчуває запах. Через тиждень після хірургії він уже був спроможний чистити зуби і голитися. «Операція повернула йому 15 втрачених років. Він знову стане дієздатним членом суспільства», – наголосив Ґонсалес.
Занурення в Маріанську западину: Камерон популяризує науку
Американський кінорежисер Джеймс Камерон цього тижня став першим, хто на самоті спустився у найглибшу земну точку – Маріанську западину. До нього у схожу експедицію вирушали лише у 1960 році: тоді швейцарському інженерові Жаку Пікару та американському військовому Донові Волшу вдалося протриматися на глибині близько 20 хвилин, але через погану видимість (під час їхнього занурення з морського дна піднялося багато піску та мулу) майже не вдалося розгледіти мешканців найглибшої точки світового океану. Відтоді у западину відправляли лише безпілотні субмарини.
«Жак Кусто колись сказав: «Якби ми знали, що там, нам не довелося б туди спускатися». Ми маємо спуститися, бо не знаємо, що там. Ми маємо лише загальне уявлення: знаємо, що там є дивні тварини, але наука досі не може відповісти на запитання, чи є там риби. Ми не знаємо», – заявив Камерон перед початком експедиції.
Занурювався на глибину в 11 кілометрів режисер у спеціально розробленому батискафі Deepsea Challenger, спеціально оснащеному для фото- і відеозйомки під водою.
Занурення тривало дві години, після чого Камерон понад три години витратив на вивчення глибин Маріанської западини. Режисерові вдалося, як і планувалося, зняти відео у 3D: фільм, який він має намір створити, транслюватиметься в кінотеатрах.
За допомогою механічних «рук» батискафа Камерон також взяв кілька проб ґрунту з дна і впіймав кілька глибоководних створінь. Адже у команді експедиції – також вчені, які мають намір з’ясовувати, що конкретно чигає на дні западини. Зокрема, їх цікавлять креветкоподібні істоти амфіподи, здатні витримати величезний тиск на дні океану. Інших дослідників западина цікавить із сейсмологічної точки зору: вона утворилася у місці зіткнення тектонічних плит, рух яких вважають причиною землетрусів.
За словами Джеймса Кемерона, головною рушійною силою його місії є наука. Він сподівається, що Deepsea Challenger й надалі активно братиме участь у підводних експедиціях, навіть і сам планує ще взяти участь у подібних зануреннях.
Одне з основних досягнень цієї розвідки, вважають науковці, у тому, що вона може повернути популярність глибоководним експедиціям – не безпілотним, а саме за участі людей. Хоч вони і затратні (Камерон сам покрив частину багатомільйонних витрат), але, наголошують вчені, дуже часто саме людина всередині батискафа може посприяти великому відкриттю.
Найпоширеніша нині гіпотеза про склад Землі не відповідає реальним доказам, вважають австралійські вчені. Вони цього тижня заявили: на планеті майже не залишилося суто хондритових матеріалів, які до цього майже беззаперечно вважалися обов’язковою складовою землеподібної планети.
Згідно з поширеними нині теоріями, склад Землі є таким самим, як склад хондритових метеоритів – одних із найстаріших об’єктів у Сонячній системі (їхній вік – понад 4,5 мільярди років). Водночас, як наголошує професор Австралійського національного університету Г’ю О’Ніл, нові дослідження, проведені з ізотопами рідкоземельних металів, не зафіксували схожість складу Землі зі складом цього типу метеоритів. Таким чином, за його словами, або матеріал, із якого сформувалася Земля, був не хондритом, або ж він зник зі складу внаслідок, наприклад, специфічної ерозії на якійсь зі стадій формування планети.
Найперша невідповідність, на якій наголошують австралійські дослідники, – що в атмосфері нашої планети вдвічі менше газу аргону, ніж мало б бути за хондритною гіпотезою. Прихильники поширеної нині теорії пояснювали цей факт тим, що, хоч аргон і не затримується на поверхні, його багато у мантії Землі. Для того, щоб спростувати це хибне, на думку австралійських геохіміків, твердження, вони звернулися до дослідження вмісту в глибинах Землі і в метеоритах ізотопів рідкоземельного металу неодиму.
Ось що вони з’ясували: співвідношення вмісту елементів самарій-неодимової групи (відомих у науці як лантаноїди), що вивергаються з мантії Землі і зрештою разом із іншими елементами лави формують вулканічні породи, інше, ніж у породах метеоритів. Це, як наполягають вчені з Австралії, виключає версію про хондритове формування Землі.
Щоправда, вчені мають і інше можливе пояснення. Відповідно до найпоширенішого наукового уявлення, народження планети, зокрема, і Землі, відбувалося внаслідок зіткнення небесних тіл хондритового складу. Тож інше припущення О’Ніла і його колег полягає в тому, що під час такого потужного зіткнення об’єкти втрачали зовнішню базальтову оболонку хондритового складу.
«Настав час відмовитися від старої теорії», – вважає ще один співавтор дослідження, професор геохімії Іян Кемпбелл. Нині він із колегами готується з’ясовувати, куди ж поділися ці шматки базальту і чи не помиляється наука під час оцінки хімічного складу поясу астероїдів, де ці хондритові залишки могли сконцентруватися після завершення процесу формування планет.
Іншим своїм завданням учені вважають вивчити склад давніх пород, які свого часу складали мантію Землі, а нині опинились біля поверхні. За їхніми словами, саме це дасть змогу встановити, яка з двох їхніх гіпотез правдива.
Американцю відновили втрачене обличчя
П’ятнадцять років тому внаслідок нещасного випадку (пострілу в обличчя) американець Річард Норріс втратив губи і ніс, його рот майже перестав рухатися. Весь цей час він жив відлюдником: обличчя чоловіка постраждало настільки, що перед виходом на вулицю він був змушений одягати маску.
Тепер, за словами головного хірурга Університету Меріленду Едуардо Ґонсалеса, Норріс зможе повернутися до нормального життя. Зусиллями медиків він отримав нове обличчя, зокрема, щелепи, зуби та язик.
Як інформує «Бі-Бі-Сі», операція пересадки обличчя Річардові Норрісу тривала півтори доби. Витрати взяв на себе Військово-морський флот США: американські військові сподіваються, що досвід у перспективі допоможе при лікуванні постраждалих в Іраку й Афганістані (за оцінками Пентагону, схожої операції потребують щонайменше 200 поранених військовослужбовців).
За даними The Guardian, пересадка обличчя Норрісу тривала в рамках іншої, масштабнішої 72-годинної операції, під час якої лікарі, окрім цієї пересадки обличчя, провели ще й трансплантацію кільком іншим пацієнтам серця, легенів, печінки і нирок від одного й того ж донора. До проведення операції залучили групу медперсоналу зі 150 осіб.
Британське видання пише: на відміну від більшості жертв вогнепальних поранень в обличчя, органи зору Річарда Норріса майже не постраждали. Тож перше, що він зробив, коли прокинувся після анестезії, – попросив дзеркало. Перші хвилини, як розповідають лікарі, вражений результатом, він не міг вимовити і слова. «Потім він поклав дзеркало, подякував і обійняв мене. Це був один із найбільш емоційних моментів, як для нього, так і для всіх нас», – зазначив Едуардо Ґонсалес.
Як розповів лікар, у перший день після операції Норріс підтвердив, що відчуває запах. Через тиждень після хірургії він уже був спроможний чистити зуби і голитися. «Операція повернула йому 15 втрачених років. Він знову стане дієздатним членом суспільства», – наголосив Ґонсалес.
Занурення в Маріанську западину: Камерон популяризує науку
Американський кінорежисер Джеймс Камерон цього тижня став першим, хто на самоті спустився у найглибшу земну точку – Маріанську западину. До нього у схожу експедицію вирушали лише у 1960 році: тоді швейцарському інженерові Жаку Пікару та американському військовому Донові Волшу вдалося протриматися на глибині близько 20 хвилин, але через погану видимість (під час їхнього занурення з морського дна піднялося багато піску та мулу) майже не вдалося розгледіти мешканців найглибшої точки світового океану. Відтоді у западину відправляли лише безпілотні субмарини.
«Жак Кусто колись сказав: «Якби ми знали, що там, нам не довелося б туди спускатися». Ми маємо спуститися, бо не знаємо, що там. Ми маємо лише загальне уявлення: знаємо, що там є дивні тварини, але наука досі не може відповісти на запитання, чи є там риби. Ми не знаємо», – заявив Камерон перед початком експедиції.
Занурювався на глибину в 11 кілометрів режисер у спеціально розробленому батискафі Deepsea Challenger, спеціально оснащеному для фото- і відеозйомки під водою.
Занурення тривало дві години, після чого Камерон понад три години витратив на вивчення глибин Маріанської западини. Режисерові вдалося, як і планувалося, зняти відео у 3D: фільм, який він має намір створити, транслюватиметься в кінотеатрах.
За допомогою механічних «рук» батискафа Камерон також взяв кілька проб ґрунту з дна і впіймав кілька глибоководних створінь. Адже у команді експедиції – також вчені, які мають намір з’ясовувати, що конкретно чигає на дні западини. Зокрема, їх цікавлять креветкоподібні істоти амфіподи, здатні витримати величезний тиск на дні океану. Інших дослідників западина цікавить із сейсмологічної точки зору: вона утворилася у місці зіткнення тектонічних плит, рух яких вважають причиною землетрусів.
За словами Джеймса Кемерона, головною рушійною силою його місії є наука. Він сподівається, що Deepsea Challenger й надалі активно братиме участь у підводних експедиціях, навіть і сам планує ще взяти участь у подібних зануреннях.
Одне з основних досягнень цієї розвідки, вважають науковці, у тому, що вона може повернути популярність глибоководним експедиціям – не безпілотним, а саме за участі людей. Хоч вони і затратні (Камерон сам покрив частину багатомільйонних витрат), але, наголошують вчені, дуже часто саме людина всередині батискафа може посприяти великому відкриттю.
