Чи можна бути репортером на інвалідному візку?

Варшава – Репортер – це професія, яка вимагає оперативності й швидкого пересування з місця на місце в будь-яку пору дня. Важко уявити за цим заняттям людину на інвалідному візку. Та Івоні Кшижак, журналістці польського Radio Merkury це чудово вдається. Вона вже 17 років працює радіорепортером у місті Конін. Радіо Свобода поцікавилось в Івани Кшижак, як герої її репортажів реагують на появу журналіста на візку? Чи їх це не дивує?

– Мені здається, що ні. Все залежить від мого ставлення до цих людей. Коли вони бачать, що я дістаю мікрофон, чують запитання, то не звертають уваги на мій візок. Іноді цей візок навіть допомагає у моїй професійній діяльності. Коли до нас приїжджають важливі політики і нема так званого брифінгу, мені вдається змусити їх до розмови. Я кричу: «Пане президенте, пане прем’єре!» Політикам незручно ігнорувати людину на візку, адже навколо багато камер, фотоапаратів, тож вони погоджуються на інтерв’ю. Часто у натовпі журналістів, який чекає на політика, я займаю місце в першому ряді. Тож коли на моє прохання політик підходить, із запитаннями до нього можуть звернутися всі інші.

– Професія репортера вимагає оперативності. Яким чином Вам вдається швидко потрапляти на місце події?

– Я не могла б функціонувати в цій професії без асистента – свого особистого помічника. Це людина, яка підтягне мій візок до важкодоступних для інваліда сходів, допоможе кудись потрапити. Але тут є велика проблема. Річ у тім, що я свого асистента оплачую з власної кишені, тобто частину своєї зарплати віддаю людині, яка є моїми ногами. На жаль, на відміну від західноєвропейських держав, Польща не допомагає інвалідам утримувати таких асистентів. Я не раз розмовляла про це з нашими політиками і знаю, що на сьогодні триває робота над відповідним законом.

– А яку допомогу з боку держави Ви відчуваєте?

– Наших працедавців заохочують, щоб вони працеваштовували інвалідів, держава дає таким працедавцям пільги. Працедавець, який дає роботу інвалідам, не платить обов’язкового податку у державний фонд допомоги інвалідам. Скажімо, на радіо, де я працюю, двоє людей із 30 – це інваліди. Тому моя фірма не мусить платити податок у державний фонд допомоги інвалідам.

– Що в житті польських інвалідів змінилося після вступу Польщі до ЄС?

– Передусім Євросоюз дав гроші на нові об’єкти, нові будинки, а кожний новий об’єкт, що споруджується в Польщі, пристосований для потреб інвалідів. Нові будинки мають ліфти, всюди спеціально облаштовні сходи, туалети для інвалідів, у багатьох містах інвалідним візком можна в’їхати у громадський транспорт. Інакше кажучи, в Польщі поменшало так званих архітектурних бар’єрів, що перешкоджають інвалідам пересуватися на візках. Проте такі перепони все ще залишаються у старих будинках.

– А чи залишаються якісь перепони в головах людей? Тобто, чи у пересічних поляків є якісь упередження щодо інвалідів?

– На мою думку, ментальні бар’єри поляки вже подолали. Інваліди дедалі частіше виходять на вулиці. Я сама бачу, як багато сьогодні у Польщі людей, які пересуваються на візочках, виходять на прогулянки. Колись такого не було. Це наслідок дуже активної діяльності багатьох неурядових організацій, які займаються інвалідами. Часто саме інваліди працюють волонтерами у таких організаціях. От наприклад, у моєму місті Конін діє така організація «Передай далі». Волонтери цієї організації шукають покалічених людей, які вижили після тяжких аварій, нещасливих випадків і показують цим особам, що інвалідний візок – це не кінець життя. Вони показують елементарні речі, як, наприклад, пересісти з ліжка на візок, як самому вдягнутися. Тобто починають від найпростішого, а потім показують, що можна робити якісь добрі речі, що не треба сидіти вдома. Тож на мою думку, в тому, що відбулися такі зміни – величезна заслуга неурядових організацій.