За режиму Януковича правосуддя в Україні набуло таких «дивних» форм, що закони по суті стають явищем цілком другорядним. На перший план виходить замовлення тих, хто зацікавлений у тому чи іншому рішенні. Тому проблеми, що стоять перед судовою системою, можливо вирішити тільки на найвищому рівні.
Однак чи можуть пересічні громадяни сьогодні розраховувати на незалежні і об’єктивні суддівські рішення, коли навіть така публічна і відома в усьому світі політична персона, як Юлія Тимошенко, не змогла захистити себе від свавілля українського «правосуддя»?
Проблема правосуддя і права в цілому є якщо не головним, то одним із чільних питань не лише для України, а й для кожної держави, оскільки право є саме тією, інколи дуже тонкою, межею, що відділяє цивілізоване суспільство від озброєної, можливо, найновітнішими технологічними досягненнями дикості, в якій цілком і повністю правлять «закони джунглів».
ГУЛАГ розвинутого януковичізму
Коли право перетворюється на свою протилежність, коли український громадянин, який за Конституцією є головним джерелом і носієм найвищої влади, перетворюється на безправну істоту і відчуває себе як у ГУЛАГу «розвинутого» і не дуже соціалізму, то це стає не просто ознакою того, що не все гаразд у країні, а й діагнозом та по суті вироком.
Звісно, що навіть у найдемократичнішій країні правосуддя не є ідеальним, і, власне, не може бути ідеальним за своєю суттю. Але якщо у цих країнах воно з кожним роком робить хоч невеликі, але впевнені кроки до покращення і за десятиліття, а то й століття перетворилося на ефективну систему врегулювання суспільних відносин у всіх царинах, то українське правосуддя мало зовсім іншу еволюцію.
За всіх своїх недоліків в останні роки перебудови за часів СРСР і першу половину 1990-х українське правосуддя хоча б намагалося бути об’єктивним і, принаймні, маніпулювання законом опиралося хоч на якусь правову базу, цебто можна було очікувати заплутаного трактування закону, певних натяжок, що майже вкладається в рамки змагального принципу правосуддя і, власне кажучи, підлягає «терапевтичному лікуванню».
Але, продовжуючи свою еволюцію за будь-якої влади, в тому числі і за помаранчевої, українське правосуддя продовжувало деградувати. Головною причиною такої деградації було не лише бажання самих персон і персонажів правосуддя та влади, які стимулювали їх до такої «еволюції». Причиною були системні зміни у правосудді.
А саме: якщо в перші роки української незалежності система хабарництва та телефонного права не була тотальною і абсолютною, то згодом, із приходом до влади в 1994 році Леоніда Кучми, який зробив пріоритетом сервільність і де-факто запровадив тотальну систему корупції чи принаймні її каталізував, будь-яке призначення в правовій системі супроводжувалось великими хабарами, які в подальшому мали бути «відбиті» з прибутком.
Викривлена реальність «правоохоронців»
Відповідно, кілька поколінь правоохоронців і працівників правосуддя виховалися саме на цьому принципі і просто не уявляють собі іншої реальності. В результаті твердих зобов’язань перед тими, хто спонсорував їхнє призначення, або перед тими, хто спонукає їхню діяльність, судді ухвалюють рішення, які вже є не просто натяжкою стосовно законодавства, а відверто суперечать будь-яким існуючим в Україні законам.
Треба відзначити, що ще одним чинником такого стану речей є не лише нова система, де все приймається на комерційній основі, а й падіння рівня кваліфікації самих працівників правосуддя. Вони часто просто не знають законів, оскільки від самого початку, під час навчання, отримання знань не було для них пріоритетом, а в подальшому і стимулом для успішного просування по службових східцях.
Тому часто-густо не всі вони ознайомлені навіть із принципами користування законодавством і, тим паче, з принципами змагального процесу в правосудді. За таких умов українське правосуддя на сьогодні цілком і повністю перестало виконувати свої суспільні функції, навіть стосовно тих, хто бере у цьому участь, хто є замовником, тобто стало абсолютно безперспективною і безцільною системою, що несе загрозу і для пересічного українського громадянина, і для навіть тих, хто цю систему створив.
І це є великою проблемою для України, оскільки ця система, що кооптувала до себе, якщо врахувати, що в правовій системі і системі правоохоронних органів залучені на сьогодні близько мільйона, а то й, можливо, понад мільйон людей, які мають суттєвий вплив на суспільство, то зміна чи заміна цієї системи є надскладним завданням.
Як показує історичний досвід, передусім досвід Грузії, ефективна зміна системи може бути проведена лише без оголошення і дуже швидко, ррактично раптово. По суті, треба провести хірургічну операцію із заміни правосуддя в Україні. І тільки це може дати якщо не гарантію, то принаймні великі шанси на успіх.
Без люстрації неможливо нічого змінити
Відтак наступна влада, яка прийде, очевидно, найближчим часом, зіштовхнеться з цією проблемою ще й тому, що система правосуддя є однією із її гілок і опорою влади виконавчої. І не провівши подібну операцію, наступна влада загубить свій час так само, як і помаранчева, навіть у разі, якщо вона буде набагато більш дієздатною, компетентною і рішучою.
Очевидно, що проблема правосуддя – системна проблема, і саме це є дуже складним питанням для її вирішення та проведення реформування, що, власне, й показує світовий досвід і те, що в Україні такі проблеми ще не навчилися вирішувати.
Відтак можна сказати, що для її вирішення необхідні будуть як досвід людей всередині України, котрі мають відповідну підготовку, так і обов’язкова допомога з боку світової спільноти, саме з тих кіл, де є професіонали у цій галузі (мова йде про низку країн, зокрема, Сполучені Штати, та посткомуністичні Польщу, Чехію, Литву, Грузію, які накопичили суттєвий досвід у вирішенні саме таких проблем), і відновлення Національного бюро розслідувань, яке номінально було створено за часів Леоніда Кучми, але так і не запрацювало, а було відразу ж ліквідовано, оскільки несло пряму загрозу олігархічній владі.
Однією з головних причин такої ганебної ситуації в Україні з правоохоронними органами і правосуддям є закоріненість її інституцій та еліт у радянське минуле. А «совок» – це як небезпечна інфекція або як рак. Тому очевидно, що від нього ніколи не вдасться вилікувати Україну примочками, припарками чи косметичними операціями. Потрібне повне видалення метастазів, повне знищення цієї небезпечної болячки. Інакше вона буде постійно повертатись у формі мутацій в український суспільний організм. І одним із перших етапів лікування повинна стати люстрація усього адміністративного і судового апарату, СБУ, міліції та прокуратури.
Віктор Каспрук – незалежний політолог
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Однак чи можуть пересічні громадяни сьогодні розраховувати на незалежні і об’єктивні суддівські рішення, коли навіть така публічна і відома в усьому світі політична персона, як Юлія Тимошенко, не змогла захистити себе від свавілля українського «правосуддя»?
Проблема правосуддя і права в цілому є якщо не головним, то одним із чільних питань не лише для України, а й для кожної держави, оскільки право є саме тією, інколи дуже тонкою, межею, що відділяє цивілізоване суспільство від озброєної, можливо, найновітнішими технологічними досягненнями дикості, в якій цілком і повністю правлять «закони джунглів».
ГУЛАГ розвинутого януковичізму
Коли право перетворюється на свою протилежність, коли український громадянин, який за Конституцією є головним джерелом і носієм найвищої влади, перетворюється на безправну істоту і відчуває себе як у ГУЛАГу «розвинутого» і не дуже соціалізму, то це стає не просто ознакою того, що не все гаразд у країні, а й діагнозом та по суті вироком.
Звісно, що навіть у найдемократичнішій країні правосуддя не є ідеальним, і, власне, не може бути ідеальним за своєю суттю. Але якщо у цих країнах воно з кожним роком робить хоч невеликі, але впевнені кроки до покращення і за десятиліття, а то й століття перетворилося на ефективну систему врегулювання суспільних відносин у всіх царинах, то українське правосуддя мало зовсім іншу еволюцію.
За всіх своїх недоліків в останні роки перебудови за часів СРСР і першу половину 1990-х українське правосуддя хоча б намагалося бути об’єктивним і, принаймні, маніпулювання законом опиралося хоч на якусь правову базу, цебто можна було очікувати заплутаного трактування закону, певних натяжок, що майже вкладається в рамки змагального принципу правосуддя і, власне кажучи, підлягає «терапевтичному лікуванню».
Але, продовжуючи свою еволюцію за будь-якої влади, в тому числі і за помаранчевої, українське правосуддя продовжувало деградувати. Головною причиною такої деградації було не лише бажання самих персон і персонажів правосуддя та влади, які стимулювали їх до такої «еволюції». Причиною були системні зміни у правосудді.
А саме: якщо в перші роки української незалежності система хабарництва та телефонного права не була тотальною і абсолютною, то згодом, із приходом до влади в 1994 році Леоніда Кучми, який зробив пріоритетом сервільність і де-факто запровадив тотальну систему корупції чи принаймні її каталізував, будь-яке призначення в правовій системі супроводжувалось великими хабарами, які в подальшому мали бути «відбиті» з прибутком.
Викривлена реальність «правоохоронців»
Відповідно, кілька поколінь правоохоронців і працівників правосуддя виховалися саме на цьому принципі і просто не уявляють собі іншої реальності. В результаті твердих зобов’язань перед тими, хто спонсорував їхнє призначення, або перед тими, хто спонукає їхню діяльність, судді ухвалюють рішення, які вже є не просто натяжкою стосовно законодавства, а відверто суперечать будь-яким існуючим в Україні законам.
Треба відзначити, що ще одним чинником такого стану речей є не лише нова система, де все приймається на комерційній основі, а й падіння рівня кваліфікації самих працівників правосуддя. Вони часто просто не знають законів, оскільки від самого початку, під час навчання, отримання знань не було для них пріоритетом, а в подальшому і стимулом для успішного просування по службових східцях.
Тому часто-густо не всі вони ознайомлені навіть із принципами користування законодавством і, тим паче, з принципами змагального процесу в правосудді. За таких умов українське правосуддя на сьогодні цілком і повністю перестало виконувати свої суспільні функції, навіть стосовно тих, хто бере у цьому участь, хто є замовником, тобто стало абсолютно безперспективною і безцільною системою, що несе загрозу і для пересічного українського громадянина, і для навіть тих, хто цю систему створив.
І це є великою проблемою для України, оскільки ця система, що кооптувала до себе, якщо врахувати, що в правовій системі і системі правоохоронних органів залучені на сьогодні близько мільйона, а то й, можливо, понад мільйон людей, які мають суттєвий вплив на суспільство, то зміна чи заміна цієї системи є надскладним завданням.
Як показує історичний досвід, передусім досвід Грузії, ефективна зміна системи може бути проведена лише без оголошення і дуже швидко, ррактично раптово. По суті, треба провести хірургічну операцію із заміни правосуддя в Україні. І тільки це може дати якщо не гарантію, то принаймні великі шанси на успіх.
Без люстрації неможливо нічого змінити
Відтак наступна влада, яка прийде, очевидно, найближчим часом, зіштовхнеться з цією проблемою ще й тому, що система правосуддя є однією із її гілок і опорою влади виконавчої. І не провівши подібну операцію, наступна влада загубить свій час так само, як і помаранчева, навіть у разі, якщо вона буде набагато більш дієздатною, компетентною і рішучою.
Очевидно, що проблема правосуддя – системна проблема, і саме це є дуже складним питанням для її вирішення та проведення реформування, що, власне, й показує світовий досвід і те, що в Україні такі проблеми ще не навчилися вирішувати.
Відтак можна сказати, що для її вирішення необхідні будуть як досвід людей всередині України, котрі мають відповідну підготовку, так і обов’язкова допомога з боку світової спільноти, саме з тих кіл, де є професіонали у цій галузі (мова йде про низку країн, зокрема, Сполучені Штати, та посткомуністичні Польщу, Чехію, Литву, Грузію, які накопичили суттєвий досвід у вирішенні саме таких проблем), і відновлення Національного бюро розслідувань, яке номінально було створено за часів Леоніда Кучми, але так і не запрацювало, а було відразу ж ліквідовано, оскільки несло пряму загрозу олігархічній владі.
Однією з головних причин такої ганебної ситуації в Україні з правоохоронними органами і правосуддям є закоріненість її інституцій та еліт у радянське минуле. А «совок» – це як небезпечна інфекція або як рак. Тому очевидно, що від нього ніколи не вдасться вилікувати Україну примочками, припарками чи косметичними операціями. Потрібне повне видалення метастазів, повне знищення цієї небезпечної болячки. Інакше вона буде постійно повертатись у формі мутацій в український суспільний організм. І одним із перших етапів лікування повинна стати люстрація усього адміністративного і судового апарату, СБУ, міліції та прокуратури.
Віктор Каспрук – незалежний політолог
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
