Луганськ – Український футбол у всіх своїх вимірах (збірна, першість, єврокубки) пішов на довгі зимові канікули. Отже, настав час поміркувати не тільки над його перспективами, а й про те, яке його місце в українському суспільстві, яке, між тим, живе зовсім окремим від нашого футболу життям.
Абсолютна більшість українських уболівальників, на відміну від польських, домашнє Євро, як і всяке інше, буде дивитися на телебаченні. Чим ближче Євро, тим більше українців усвідомлює, що вони будуть зайвими на цьому святі футболу, яке до того ж тільки погіршило їхнє життя вже сьогодні і загрожує ще більше погіршити його вже в недалекому майбутньому.
Деякі соціологи та політологи не виключають, що саме ці євро-футбольні чинники можуть стати тим каталізатором, який призведе до масових суспільно-політичних протестів уже в другій половині 2012 року або на початку 2013-го.
Українська збірна в ролі злочинної Попелюшки
На відміну майже від усіх збірних світу, українська на 21-му році незалежності досі не має своєї тренувальної бази. Сучасної бази, будівництво якої (за найвищими світовими стандартами) коштує кілька десятків мільйонів доларів.
А статки вітчизняних футбольних олігархів, за даними авторитетних закордонних видань, становлять мільярди зелених, і кожен із них міг би пожертвувати гроші на будівництво бази для збірної самотужки, не кажучи вже про складчину. Могли б, якби Україна для них була батьківщиною, а не територією для визиску «бабла» з її населення та природних ресурсів.
Про це красномовно свідчать такі цифри. Олігархи володіють в Україні 90% її виробничих фондів і при цьому сплачують до бюджету лише 2% з усіх його надходжень від податків. Ті ж соціологи стверджують, що якби вони сплачували податки адекватно своїм доходам, як це роблять їхні «колеги» в усьому цивілізованому світі, то Україна була б не серед найбідніших країн світу, а в першій двадцятці найбагатших.
У всіх країнах світу національні збірні є консолідувальним чинником для їхніх політичних націй. В Україні ж її національній збірній відведена протилежна функція. Чого варті лише недавні публічні побоювання таких нібито незалежних вітчизняних футбольних оглядачів, як Артем Франков та Ігор Мірошниченко, щодо того, що в Донецьку, мовляв, погано вболівають за збірну України і це є негативним чинником щодо результатів її матчів зі збірними Франції та Англії у рамках групового турніру фінальної частини Євро.
Ці побоювання насправді є ніщо інше, як медійне прикриття брудної технології президента ФФУ Григорія Суркіса, спрямованої на розкол України. Саме наближені до нього комерційні структури встановили небачені ніколи ні до того, ні після ціни на квитки (найдешевші по 200 гривень) у країні на матч плей-офф до мундіалю 2010 року між збірними України та Греції в Донецьку. Після того лояльні до Суркіса ЗМІ довго ганьбили «совкових» донеччан, які «проігнорували» таку відповідальну для збірної гру.
Але, як і всім іншим попелюшкам, українській усе ж таки пощастило. Саме до Євро в українському футболі з’явилася ціла плеяда талановитих молодих гравців, які відразу ж могли б підняли клас нашої збірної на кілька щаблів. Ось їхні імена: Андрій Ярмоленко, Євген Коноплянка, Ярослав Ракицький, Денис Гармаш, Роман Безус, Денис Олійник, Денис Кулаков та Богдан Бутко. Але для багатьох із них дверцята для збірної міцно зачинені. Замість них там грають улюбленці Григорія Суркіса з інших країн, яких він ще з юного віку переманив у своє «Динамо».
Прямим доказом рівня їхнього «патріотизму» (а отже, й самовіддачі на полі) є реакція одного такого колишнього росіянина, який, за його власним зізнанням, лише «приколювався та сміявся» після вельми невтішних для нашої збірної результатів жеребкування фінальної частини Євро разом з іншим гравцем збірної з Білорусі…
Першість «по понятіях»
Якщо подивитись на кінцеву турнірну таблицю штучно збільшеного першого кола, то не можна не помітити, що майже всі команди в ній розташовані виключно за статками їхніх хазяїв-олігархів. Цей феномен вітчизняного клубного футболу пояснюється небаченим ніде у світі рівнем його корумпованості.
У цій ситуації футбольні олігархи покладаються виключно на закордонних «зірок» та на підкуп суддів своїми підлеглими. Тренерський хист, зіграність, та самовідданість бідніших команд у цій ситуації майже нічого не вартують. Якщо у твоїй команді немає легіонерів, вартість яких на трансферному ринку десь 10–15 мільйонів доларів, то ти не зможеш відповідним чином і простимулювати суддів, і твоя команда таким чином стає беззахисною проти їхніх «помилок» на користь більш платоспроможного суперника.
За нещодавньою інформацією, оприлюдненою у прямому ефірі одного з вітчизняних телеканалів віце-президентом «Динамо» Олексієм Семененком, українські рефері за «правильне» суддівство отримують за один лише матч десятки, а то й сотні тисяч доларів кожний від керівництва найзаможніших українських клубів.
Ось чому вони завжди «помиляються» на користь стабільно першої трійки чемпіонату – «Динамо», «Шахтаря» та «Металіста», а жертвами цих їхніх «помилок» стають зазвичай найбідніші клуби прем’єр-ліги – «Оболонь», «Олександрія», «Волинь», «Ворскла» та «Карпати».
Не допоміг тут навіть спеціально «виписаний» олігархами з Італії суддя зі світовим ім’ям П’єр Луїджі Коліна. Наскрізь корумпована система суддівства олігархічного футболу легко перетравила всі зусилля цього італійця в наведенні ладу в українському суддівському корпусі.
Останнім часом про проблему суддівства у вітчизняному футболі заговорили й самі олігархи. Вони вже навіть знайшли винного – того ж таки Коліну, і мають надію виправити становище. Марні надії, бо в державі, де влада належить саме корумпованим мільярдерам, їх ніхто не примусить чинити по закону.
У Європі в такий футбол не грають
А от на євро-арені футбол по олігархічних «понятіях» не проходить – із шести (!) представників України в єврокубках до весняної фази змагань пробився лише один «Металіст». І справа тут не стільки в кількості та відсотках, як у причинах цього провалу. Немає жодних претензій до «Ворскли» та «Карпат», яким їхній склад не дозволяє грати на рівних навіть із середніми за класом європейськими командами.
А от «Динамо» з «Шахтарем» стали жертвами саме звички гри «по понятіях» в Україні, коли за них проти українських команд грають ще й три судді. В Європі судді за них не грали, і це відразу ж зумовило певні проблеми.
«Динамо» не змогло в черговий раз пробитися у груповий турнір Ліги чемпіонів. Потім кияни не змогли вже вийти і з групи Ліги Європи, в якій «Динамо» було найсильнішою за складом командою.
Те ж саме трапилось і з «Шахтарем» у груповому турнірі Ліги чемпіонів, де донеччанам також не було рівних за складом команд. Дійшло навіть до того, що тренер гірників Мірча Луческу звинуватив рефері в необ’єктивному суддівстві їхньої гри з «Порту» у Португалії.
Є й ще один вагомий чинник, який пояснює всі ці футбольні дива не на користь вітчизняних команд. Справа в тому, що футбол «по понятіям» не потребує високої фаховості від тренерів українських команд. Головне для них у цій ситуації – бути надійними посередниками між президентами клубів та гравцями, а всі проблеми на футбольному полі вирішують за них, як правило, підкуплені судді.
Це призвело до того, що тактичні концепції ведення гри у прем’єр-лізі застигли на рівні 60-х років минулого сторіччя. Як і тоді, українські тренери керують діями гравців за допомогою однієї й тієї самої футбольної термінології: «вишлі», «адін», «сзаді», «бліжнєму», «твой» та «до конца».
А між тим, тактичне мистецтво футболу з того часу пройшло у світі величезний шлях і породило фахівців значно вищої кваліфікації, ніж та, що її мають сьогодні їхні українські колеги. Ось чому набагато гірше вкомплектований за «Шахтаря» кіпрський «Апоель» пройшов у 1/8 Ліги чемпіонів, а сама донецька команда, за підсумками групового турніру в Лізі чемпіонів, не потрапила навіть до Ліги Європи.
Сутність олігархічного футболу
Щоб зрозуміти сутність олігархічного футболу, треба знати деякі ментальні риси вітчизняного олігархату. Наші футбольні олігархи не просто байдужі до українців, вони щиро ненавидять їх і пильнують, аби наше національне відродження ніколи не відбулося.
Сьогодні майже на всіх українських стадіонах від Львова до Луганська можна почути патріотичне скандування молоді – так званих фанів. Це дуже не подобається власникам клубів. І вони провокують конфлікти між співробітниками своїх клубів і тими фанами, після яких останніх поодинці щільно пресують у міліції, після чого ті вже не скандують на стадіонах «Слава Україні!»
Гадаю, що після цього стає більш-менш зрозуміло, чому олігархи практично не сплачують податки до держбюджету, внаслідок чого Україна є сьогодні однією з найбідніших країн у світі, зі всіма сумними, а інколи й трагічними наслідками цього шахрайства для українців.
Створена олігархами прем’єр-ліга є державою в державі, у якої нема нічого спільного з Україною. Там практично немає місця українським гравцям, і годі сподіватися на те, що батьки-засновники ліги коли-небудь підвищать ліміт для легіонерів. Вони можуть тільки скасувати його взагалі.
Ті самі продажні судді у прем’єр-лізі за обслуговування лише одного матчу отримують офіційні гонорари, які в кілька разів перевищують місячну платню українських шахтарів та металургів. Приблизно стільки ж отримують за одну гру й численні інспектори матчів та делегати ФФУ.
Журналісти, які працюють у клубах ліги, також мають зарплатню, вкільканадцятеро вищу за середню їхніх колег в Україні.
А для того, щоб легалізувати свою антинародну владу в Україні в очах європейської спільноти, наші олігархи й завезли до нас своє Євро, яке покликане переконати іноземців, що їхня держава цивілізована й гостинна. До того ж і український бюджет непогано подерибанили, зробивши таким чином українське Євро найдорожчим в історії європейського футболу!
Хтось розумний підрахував, що за ті бюджетні гроші, що наш уряд витратив на Євро, можна було зробити капітальний ремонт в усіх українських напіваварійних багатоповерхівках. Але вітчизняні ЗМІ про це мовчать, запевняючи нас у тому, що Євро – то велике досягнення України та благо для всіх її громадян. Це зайве свідчення повної підконтрольності медіаринку країни тому ж таки олігархату.
Але, як відомо, за все в цьому світі треба платити, і нема лиха без добра. Тож маємо надію на те, що саме Євро-2012 стане тим троянським конем для влади олігархів, який стане початком її кінця.
Олександр Крамаренко – публіцист, журналіст
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Абсолютна більшість українських уболівальників, на відміну від польських, домашнє Євро, як і всяке інше, буде дивитися на телебаченні. Чим ближче Євро, тим більше українців усвідомлює, що вони будуть зайвими на цьому святі футболу, яке до того ж тільки погіршило їхнє життя вже сьогодні і загрожує ще більше погіршити його вже в недалекому майбутньому.
Деякі соціологи та політологи не виключають, що саме ці євро-футбольні чинники можуть стати тим каталізатором, який призведе до масових суспільно-політичних протестів уже в другій половині 2012 року або на початку 2013-го.
Українська збірна в ролі злочинної Попелюшки
На відміну майже від усіх збірних світу, українська на 21-му році незалежності досі не має своєї тренувальної бази. Сучасної бази, будівництво якої (за найвищими світовими стандартами) коштує кілька десятків мільйонів доларів.
А статки вітчизняних футбольних олігархів, за даними авторитетних закордонних видань, становлять мільярди зелених, і кожен із них міг би пожертвувати гроші на будівництво бази для збірної самотужки, не кажучи вже про складчину. Могли б, якби Україна для них була батьківщиною, а не територією для визиску «бабла» з її населення та природних ресурсів.
Про це красномовно свідчать такі цифри. Олігархи володіють в Україні 90% її виробничих фондів і при цьому сплачують до бюджету лише 2% з усіх його надходжень від податків. Ті ж соціологи стверджують, що якби вони сплачували податки адекватно своїм доходам, як це роблять їхні «колеги» в усьому цивілізованому світі, то Україна була б не серед найбідніших країн світу, а в першій двадцятці найбагатших.
У всіх країнах світу національні збірні є консолідувальним чинником для їхніх політичних націй. В Україні ж її національній збірній відведена протилежна функція. Чого варті лише недавні публічні побоювання таких нібито незалежних вітчизняних футбольних оглядачів, як Артем Франков та Ігор Мірошниченко, щодо того, що в Донецьку, мовляв, погано вболівають за збірну України і це є негативним чинником щодо результатів її матчів зі збірними Франції та Англії у рамках групового турніру фінальної частини Євро.
Ці побоювання насправді є ніщо інше, як медійне прикриття брудної технології президента ФФУ Григорія Суркіса, спрямованої на розкол України. Саме наближені до нього комерційні структури встановили небачені ніколи ні до того, ні після ціни на квитки (найдешевші по 200 гривень) у країні на матч плей-офф до мундіалю 2010 року між збірними України та Греції в Донецьку. Після того лояльні до Суркіса ЗМІ довго ганьбили «совкових» донеччан, які «проігнорували» таку відповідальну для збірної гру.
Але, як і всім іншим попелюшкам, українській усе ж таки пощастило. Саме до Євро в українському футболі з’явилася ціла плеяда талановитих молодих гравців, які відразу ж могли б підняли клас нашої збірної на кілька щаблів. Ось їхні імена: Андрій Ярмоленко, Євген Коноплянка, Ярослав Ракицький, Денис Гармаш, Роман Безус, Денис Олійник, Денис Кулаков та Богдан Бутко. Але для багатьох із них дверцята для збірної міцно зачинені. Замість них там грають улюбленці Григорія Суркіса з інших країн, яких він ще з юного віку переманив у своє «Динамо».
Прямим доказом рівня їхнього «патріотизму» (а отже, й самовіддачі на полі) є реакція одного такого колишнього росіянина, який, за його власним зізнанням, лише «приколювався та сміявся» після вельми невтішних для нашої збірної результатів жеребкування фінальної частини Євро разом з іншим гравцем збірної з Білорусі…
Першість «по понятіях»
Якщо подивитись на кінцеву турнірну таблицю штучно збільшеного першого кола, то не можна не помітити, що майже всі команди в ній розташовані виключно за статками їхніх хазяїв-олігархів. Цей феномен вітчизняного клубного футболу пояснюється небаченим ніде у світі рівнем його корумпованості.
У цій ситуації футбольні олігархи покладаються виключно на закордонних «зірок» та на підкуп суддів своїми підлеглими. Тренерський хист, зіграність, та самовідданість бідніших команд у цій ситуації майже нічого не вартують. Якщо у твоїй команді немає легіонерів, вартість яких на трансферному ринку десь 10–15 мільйонів доларів, то ти не зможеш відповідним чином і простимулювати суддів, і твоя команда таким чином стає беззахисною проти їхніх «помилок» на користь більш платоспроможного суперника.
За нещодавньою інформацією, оприлюдненою у прямому ефірі одного з вітчизняних телеканалів віце-президентом «Динамо» Олексієм Семененком, українські рефері за «правильне» суддівство отримують за один лише матч десятки, а то й сотні тисяч доларів кожний від керівництва найзаможніших українських клубів.
Ось чому вони завжди «помиляються» на користь стабільно першої трійки чемпіонату – «Динамо», «Шахтаря» та «Металіста», а жертвами цих їхніх «помилок» стають зазвичай найбідніші клуби прем’єр-ліги – «Оболонь», «Олександрія», «Волинь», «Ворскла» та «Карпати».
Не допоміг тут навіть спеціально «виписаний» олігархами з Італії суддя зі світовим ім’ям П’єр Луїджі Коліна. Наскрізь корумпована система суддівства олігархічного футболу легко перетравила всі зусилля цього італійця в наведенні ладу в українському суддівському корпусі.
Останнім часом про проблему суддівства у вітчизняному футболі заговорили й самі олігархи. Вони вже навіть знайшли винного – того ж таки Коліну, і мають надію виправити становище. Марні надії, бо в державі, де влада належить саме корумпованим мільярдерам, їх ніхто не примусить чинити по закону.
У Європі в такий футбол не грають
А от на євро-арені футбол по олігархічних «понятіях» не проходить – із шести (!) представників України в єврокубках до весняної фази змагань пробився лише один «Металіст». І справа тут не стільки в кількості та відсотках, як у причинах цього провалу. Немає жодних претензій до «Ворскли» та «Карпат», яким їхній склад не дозволяє грати на рівних навіть із середніми за класом європейськими командами.
А от «Динамо» з «Шахтарем» стали жертвами саме звички гри «по понятіях» в Україні, коли за них проти українських команд грають ще й три судді. В Європі судді за них не грали, і це відразу ж зумовило певні проблеми.
«Динамо» не змогло в черговий раз пробитися у груповий турнір Ліги чемпіонів. Потім кияни не змогли вже вийти і з групи Ліги Європи, в якій «Динамо» було найсильнішою за складом командою.
Те ж саме трапилось і з «Шахтарем» у груповому турнірі Ліги чемпіонів, де донеччанам також не було рівних за складом команд. Дійшло навіть до того, що тренер гірників Мірча Луческу звинуватив рефері в необ’єктивному суддівстві їхньої гри з «Порту» у Португалії.
Є й ще один вагомий чинник, який пояснює всі ці футбольні дива не на користь вітчизняних команд. Справа в тому, що футбол «по понятіям» не потребує високої фаховості від тренерів українських команд. Головне для них у цій ситуації – бути надійними посередниками між президентами клубів та гравцями, а всі проблеми на футбольному полі вирішують за них, як правило, підкуплені судді.
Це призвело до того, що тактичні концепції ведення гри у прем’єр-лізі застигли на рівні 60-х років минулого сторіччя. Як і тоді, українські тренери керують діями гравців за допомогою однієї й тієї самої футбольної термінології: «вишлі», «адін», «сзаді», «бліжнєму», «твой» та «до конца».
А між тим, тактичне мистецтво футболу з того часу пройшло у світі величезний шлях і породило фахівців значно вищої кваліфікації, ніж та, що її мають сьогодні їхні українські колеги. Ось чому набагато гірше вкомплектований за «Шахтаря» кіпрський «Апоель» пройшов у 1/8 Ліги чемпіонів, а сама донецька команда, за підсумками групового турніру в Лізі чемпіонів, не потрапила навіть до Ліги Європи.
Сутність олігархічного футболу
Щоб зрозуміти сутність олігархічного футболу, треба знати деякі ментальні риси вітчизняного олігархату. Наші футбольні олігархи не просто байдужі до українців, вони щиро ненавидять їх і пильнують, аби наше національне відродження ніколи не відбулося.
Сьогодні майже на всіх українських стадіонах від Львова до Луганська можна почути патріотичне скандування молоді – так званих фанів. Це дуже не подобається власникам клубів. І вони провокують конфлікти між співробітниками своїх клубів і тими фанами, після яких останніх поодинці щільно пресують у міліції, після чого ті вже не скандують на стадіонах «Слава Україні!»
Гадаю, що після цього стає більш-менш зрозуміло, чому олігархи практично не сплачують податки до держбюджету, внаслідок чого Україна є сьогодні однією з найбідніших країн у світі, зі всіма сумними, а інколи й трагічними наслідками цього шахрайства для українців.
Створена олігархами прем’єр-ліга є державою в державі, у якої нема нічого спільного з Україною. Там практично немає місця українським гравцям, і годі сподіватися на те, що батьки-засновники ліги коли-небудь підвищать ліміт для легіонерів. Вони можуть тільки скасувати його взагалі.
Ті самі продажні судді у прем’єр-лізі за обслуговування лише одного матчу отримують офіційні гонорари, які в кілька разів перевищують місячну платню українських шахтарів та металургів. Приблизно стільки ж отримують за одну гру й численні інспектори матчів та делегати ФФУ.
Журналісти, які працюють у клубах ліги, також мають зарплатню, вкільканадцятеро вищу за середню їхніх колег в Україні.
А для того, щоб легалізувати свою антинародну владу в Україні в очах європейської спільноти, наші олігархи й завезли до нас своє Євро, яке покликане переконати іноземців, що їхня держава цивілізована й гостинна. До того ж і український бюджет непогано подерибанили, зробивши таким чином українське Євро найдорожчим в історії європейського футболу!
Хтось розумний підрахував, що за ті бюджетні гроші, що наш уряд витратив на Євро, можна було зробити капітальний ремонт в усіх українських напіваварійних багатоповерхівках. Але вітчизняні ЗМІ про це мовчать, запевняючи нас у тому, що Євро – то велике досягнення України та благо для всіх її громадян. Це зайве свідчення повної підконтрольності медіаринку країни тому ж таки олігархату.
Але, як відомо, за все в цьому світі треба платити, і нема лиха без добра. Тож маємо надію на те, що саме Євро-2012 стане тим троянським конем для влади олігархів, який стане початком її кінця.
Олександр Крамаренко – публіцист, журналіст
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
