Словаччина – Нещодавно письменники України, учасники VI з’їзду НСПУ в Києві, з виступу свого побратима, українського літератора Івана Яцканина зі Словаччини, довідалися про ставлення словацького уряду до потреб української нацменшини в цій країні.
Тижневик «Нове життя», що від 1996 року змушений був виходити з двотижневим інтервалом, від серпня цього року почав з’являтися нерегулярно і виключно завдяки щедрості приватних спонсорів.
Справа в тому, що адміністрація уряду Словацької Республіки, яка відповідає за політику щодо нацменшин, скоротила кошти на видання газети більше ніж
наполовину – з 24 тисяч на 11 тисяч євро.
Чим зумовлене таке ставлення уряду Словаччини до української нацменшини?
Відповісти на таке запитання вперто відмовляється й офіційний словацький чиновник.
Скорочені державні субсидії також на українськомовний дитячий журнал «Веселка» та на літературно-публіцистичний часопис (квартальник) «Дукля», на проведення щорічного фестивалю культури русинів-українців Словаччини в Свиднику тощо. Це сталося в липні 2011 року. Видавець – Союз русинів-українців Словацької Республіки – не знає, як діяти далі. Дo речі, ця організація не отримує від словацького уряду гроші за оренду приміщення, на телефон, на зарплату редакторам, експедицію преси тощо, мовиться на сторінках уже «спонсорської» газети «Нове життя», від заснування якої минає 60 років.
Розповідаючи про ці факти на форумі письменників України, Іван Яцканин сказав дослівно таке: «Це не знущання, це продумана ліквідація українських засобів масової інформації на теренах «демократичної» Словаччини».
Об’єднані в НСПУ українські світила слухали, може, навіть і зітхали з приводу гірких слів свого колеги зі Словаччини. І на цьому все закінчується, бо письменникам, згуртованим у Національній Спілці, вистачає своїх проблем. Вони заклопотані, наприклад, питанням, що діється з майном Спілки. Не знають, як довго існуватиме сама організація і для кого/чого вона потрібна.
Творча інтелігенція України взагалі і письменники в тому числі, за великим рахунком, життям українців у сусідніх країнах – у Словаччині, Польщі, Румунії – практично не цікавляться, бо дбають про вишиванку на собі. Ставлення гуманітарної еліти України до закордонного українства мало відрізняється від жлобського ігнорування політичної еліти, що при владі. Ця, з дозволу сказати, «стратегія» дуже нагадує слова Лесі Українки про «паралітиків із блискучими очима».
Словацькі політики і нацменшини
Якщо мова про українство в Словаччині, то слід сказати, що воно ніколи не було обласкане увагою і турботою з боку титульної нації. Щоб звільнитися від тягаря присутності нацменшин, упродовж ХХ століття (за часів Чехословаччини) було застосовано і словацький націоналізм, а згодом, за часів комуністичного панування, декларований інтернаціоналізм. У реальному повсякденному житті все було зведено до того, щоб сприяти (й активно підтримувати) асиміляцію нацменшин.
Політику словацьких державних чиновників супроти русинів-українців у минулому столітті підсумовував 2000 року словацький історик Станіслав Конечни словами:
«У демократичному суспільстві більшість має завжди більше обов’язків, ніж прав. Здається, що офіційній словацькій політиці і ставленню громадськості до русинів бракувало більше великодушності, толерантності й деколи застосовувалися (до них) манери колишніх гнобителів».
Після падіння комуністичного режиму 1989 року, після розлучення словаків із чехами, національна політика вже самостійної Словацької держави набула рис безсистемності. Братіслава не знала, як продовжувати те, що раніше визначала Прага.
Три уряди Мечіяра, влада Чарноґурського та влада Дзуринди, як правило, підкреслювали рішучість захищати словацькі національні інтереси, що іноді було проявом так званого «меншинного синдрому» – почуття загрози самобутності словацької нації з боку меншин, головно ж найвпливовішої – угорської. Якщо виникали нестандартні проблеми з меншинами, влада реагувала відповідно до обставин. Уряд християнського демократа (і великого русофіла) Чарноґурського відкрито проявляв свої симпатії до нашвидкоруч створеної на початку 90-х років минулого століття окремої русинської нацменшини у Словаччині. Русинів вирішено ототожнювати з греко-католиками.
Натомість громадян української національності влада Чарноґурського з незрозумілих причин трактувала як православних. Ймовірно тому, що під час ліквідації Греко-католицької церкви в Пряшеві 1950 року за радянським зразком комуністична влада змусила ангажуватися в цьому злочині деяких представників русько-української нацменшини.
Це лише один із яскравих прикладів зовсім дивного розуміння місця і ролі нацменшини в національній політиці згаданого «християнсько-демократичного» уряду.
Уряд Фіца істерично реагував на прояви націоналізму в Угорщині та антисловацькі провокації. У зв’язку з цим почав уважно приглядатися до діяльності «своїх домашніх» угорців і геть ігнорував потреби численно малих нацменшин, в тому числі української. Під час газової кризи 2009 року лідер словацького уряду Фіцо повністю прийняв аргументацію прем’єра Росії Путіна: мовляв, в кризі постачання газу до Західної Європі завинила Україна.
Протягом 1990-х років словацькі ЗМІ виявляли свою прихильність до новоствореної нацменшини русинів. Про Україну словацька преса писала здебільшого негативно, нерідко й зневажливо (дуже погана там соціально-економічна ситуація, процвітає злодійство, корупція, розгул «української мафії» у Словаччині тощо). Таким чином, у свідомості словацьких громадян утверджувався негативний стереотип українця і зміцнювався політичний русинізм, що його плекав чехословацький уряд ще на початку 20-х років ХХ століття на Закарпатті.
Словацький літературознавець про ставлення держави до меншин
Серед інтелектуалів Словаччини є кілька особистостей, які досить критично оцінюють політику держави щодо нацменшин. Одним із них був (!) відомий літературознавець, прізвище якого я розкрию згодом.
У вересні 2009 року на сторінках газети «Sme» він звернув увагу, що у Словаччині в 90-і роки почав проявлятися націоналізм, який до країн Центральної Європи прийшов «балканськими коліями». Призабулося при цьому, нагадав словацький вчений, що Центральна Європа – це не лише нації, а й нацменшини.
Влада титульної нації до меншин, як правило, не дуже прихильна. Бо нацменшини вже своїм існуванням, своєю присутністю заважають здійснювати національну однорідність панівного народу в державі, вів далі літературознавець, і висловився за те, щоб суспільство титульної нації, влада більшості поводилася щодо меншин «чутливіше, делікатніше, на базі взаємного спілкування й порозуміння». (Sme, 12.9.2009).
Півроку пізніше на сторінкх цієї ж газети словацький літературознавець знову повернувся до теми нацменшин і міркував: «У нас (у Словаччині) патріотизм було приватизовано приватизерами держави», але вони чомусь не усвідомили, що в цій батьківщині, крім словаків, живуть угорці, русини, українці, чехи, роми та інші, всі рівноправні й рівноцінні громадяни».
На думку автора статті, більшість суспільства Словаччини не хоче надати нацменшинам співучасть у процесах державотворення та патріотизм щодо батьківщини» – Словаччини (Sme, 20.3.2010).
Про якого визначного словацького інтелектуала і літературознавця йде мова?
Це Рудольф Хмел! Так, той самий Хмел, який нині, обіймаючи посаду заступника голови уряду Словацької Республіки, визначає політику щодо нацменшин. Це з його канцелярії видавець газети «Нове життя» – Союз русинів-українців СР – в липні цього року одержав офіційне повідомлення про значне урізання коштів на потребу української нацменшини. При цьому адміністрація заступника голови уряду Словаччини Хмела не вважала за потрібне пояснити письмово, на якій підставі вона ухвалила такі рішення. Щодо своїх співгромадян української національності влада повелася так, начебто вони в Словаччині «нелегальні мігранти».
З приводу недоброзичливої політики уряду Словаччини заступник голови Центральної ради Союзу русинів-українців СР Павло Богдан заявляє: «Найбільше нам болить те, що комунікація з представниками уряду є дуже важкою. Деколи вони не відповідають навіть на офіційні листи, не зважають на наші пропозиції при зустрічі. Ми не знаємо, чому нам було скорочено бюджет на Свидницьке свято культури приблизно на одну третину, а на видання єдиної української газети «Нове життя» на цілих 50%».
Цвяхи для домовини українства в Словаччині
У лютому цього року в Пряшеві словацькою мовою було видано надзвичайно цікаву 600-сторінкову книгу-довідник про русько-українські села у Словаччині, про історію, про те, як упродовж останніх двохсот років десятки руських сіл зникли з території північно-східних районів нинішньої Словаччини, яка до 1918 року була формально в складі Австро-Угорщини, але під повним контролем влади Угорщини. Звісно, мали місце й природні процеси асиміляції руського населення, проте здебільшого йшлося про цілеспрямовану політику мадяризації, а після 1918 року – словакізації.
Публікація з’явилася напередодні офіційного перепису населення Словаччини під назвою «Національна меншина перед зникненням?»
Знак запитання в заголовку книги – це, власне, той дамоклів меч, що висить над духовною культурою українців Словаччини, над їхнім існуванням як нацменшини. Чи зацікавлений у тому, щоб ця нацменшина зникла, й словацький літературознавець і чиновник в одній особі, заступник голови уряду Словаччини пан Хмел?
Згаданий раніше Павло Богдан каже, що «призупинення виходу єдиної української газети Словаччини є порушенням Рамкового договору про права нацменшин і Європейської хартії про меншини й регіональні мови... Словацька держава зобов’язалася, що буде підтримувати видання хоч би однієї газети для кожної нацменшини. Насправді бачимо, що воно не так».
Насправді бачимо, що заступник глави уряду Словацької Республіки, що відповідає за політику щодо нацменшин Рудольф Хмел скорочує субсидії на україномовну пресу у Словаччині без того, щоб пояснити, чому він так діє. Таким чином, він, образно кажучи, збирає цвяхи для домовини культурного життя цієї нацменшини.
Офіційні урядові кола України досі реагують на скарги українців Словаччини мовчанкою. Схоже, слова Лесі Україники ще й нині актуальні: «паралітики з блискучими очима».
Іван Гвать – дослідник, публіцист
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Тижневик «Нове життя», що від 1996 року змушений був виходити з двотижневим інтервалом, від серпня цього року почав з’являтися нерегулярно і виключно завдяки щедрості приватних спонсорів.
Справа в тому, що адміністрація уряду Словацької Республіки, яка відповідає за політику щодо нацменшин, скоротила кошти на видання газети більше ніж
наполовину – з 24 тисяч на 11 тисяч євро.
Чим зумовлене таке ставлення уряду Словаччини до української нацменшини?
Відповісти на таке запитання вперто відмовляється й офіційний словацький чиновник.
Скорочені державні субсидії також на українськомовний дитячий журнал «Веселка» та на літературно-публіцистичний часопис (квартальник) «Дукля», на проведення щорічного фестивалю культури русинів-українців Словаччини в Свиднику тощо. Це сталося в липні 2011 року. Видавець – Союз русинів-українців Словацької Республіки – не знає, як діяти далі. Дo речі, ця організація не отримує від словацького уряду гроші за оренду приміщення, на телефон, на зарплату редакторам, експедицію преси тощо, мовиться на сторінках уже «спонсорської» газети «Нове життя», від заснування якої минає 60 років.
Розповідаючи про ці факти на форумі письменників України, Іван Яцканин сказав дослівно таке: «Це не знущання, це продумана ліквідація українських засобів масової інформації на теренах «демократичної» Словаччини».
Об’єднані в НСПУ українські світила слухали, може, навіть і зітхали з приводу гірких слів свого колеги зі Словаччини. І на цьому все закінчується, бо письменникам, згуртованим у Національній Спілці, вистачає своїх проблем. Вони заклопотані, наприклад, питанням, що діється з майном Спілки. Не знають, як довго існуватиме сама організація і для кого/чого вона потрібна.
Творча інтелігенція України взагалі і письменники в тому числі, за великим рахунком, життям українців у сусідніх країнах – у Словаччині, Польщі, Румунії – практично не цікавляться, бо дбають про вишиванку на собі. Ставлення гуманітарної еліти України до закордонного українства мало відрізняється від жлобського ігнорування політичної еліти, що при владі. Ця, з дозволу сказати, «стратегія» дуже нагадує слова Лесі Українки про «паралітиків із блискучими очима».
Словацькі політики і нацменшини
Якщо мова про українство в Словаччині, то слід сказати, що воно ніколи не було обласкане увагою і турботою з боку титульної нації. Щоб звільнитися від тягаря присутності нацменшин, упродовж ХХ століття (за часів Чехословаччини) було застосовано і словацький націоналізм, а згодом, за часів комуністичного панування, декларований інтернаціоналізм. У реальному повсякденному житті все було зведено до того, щоб сприяти (й активно підтримувати) асиміляцію нацменшин.
Політику словацьких державних чиновників супроти русинів-українців у минулому столітті підсумовував 2000 року словацький історик Станіслав Конечни словами:
«У демократичному суспільстві більшість має завжди більше обов’язків, ніж прав. Здається, що офіційній словацькій політиці і ставленню громадськості до русинів бракувало більше великодушності, толерантності й деколи застосовувалися (до них) манери колишніх гнобителів».
Після падіння комуністичного режиму 1989 року, після розлучення словаків із чехами, національна політика вже самостійної Словацької держави набула рис безсистемності. Братіслава не знала, як продовжувати те, що раніше визначала Прага.
Три уряди Мечіяра, влада Чарноґурського та влада Дзуринди, як правило, підкреслювали рішучість захищати словацькі національні інтереси, що іноді було проявом так званого «меншинного синдрому» – почуття загрози самобутності словацької нації з боку меншин, головно ж найвпливовішої – угорської. Якщо виникали нестандартні проблеми з меншинами, влада реагувала відповідно до обставин. Уряд християнського демократа (і великого русофіла) Чарноґурського відкрито проявляв свої симпатії до нашвидкоруч створеної на початку 90-х років минулого століття окремої русинської нацменшини у Словаччині. Русинів вирішено ототожнювати з греко-католиками.
Натомість громадян української національності влада Чарноґурського з незрозумілих причин трактувала як православних. Ймовірно тому, що під час ліквідації Греко-католицької церкви в Пряшеві 1950 року за радянським зразком комуністична влада змусила ангажуватися в цьому злочині деяких представників русько-української нацменшини.
Це лише один із яскравих прикладів зовсім дивного розуміння місця і ролі нацменшини в національній політиці згаданого «християнсько-демократичного» уряду.
Уряд Фіца істерично реагував на прояви націоналізму в Угорщині та антисловацькі провокації. У зв’язку з цим почав уважно приглядатися до діяльності «своїх домашніх» угорців і геть ігнорував потреби численно малих нацменшин, в тому числі української. Під час газової кризи 2009 року лідер словацького уряду Фіцо повністю прийняв аргументацію прем’єра Росії Путіна: мовляв, в кризі постачання газу до Західної Європі завинила Україна.
Протягом 1990-х років словацькі ЗМІ виявляли свою прихильність до новоствореної нацменшини русинів. Про Україну словацька преса писала здебільшого негативно, нерідко й зневажливо (дуже погана там соціально-економічна ситуація, процвітає злодійство, корупція, розгул «української мафії» у Словаччині тощо). Таким чином, у свідомості словацьких громадян утверджувався негативний стереотип українця і зміцнювався політичний русинізм, що його плекав чехословацький уряд ще на початку 20-х років ХХ століття на Закарпатті.
Словацький літературознавець про ставлення держави до меншин
Серед інтелектуалів Словаччини є кілька особистостей, які досить критично оцінюють політику держави щодо нацменшин. Одним із них був (!) відомий літературознавець, прізвище якого я розкрию згодом.
У вересні 2009 року на сторінках газети «Sme» він звернув увагу, що у Словаччині в 90-і роки почав проявлятися націоналізм, який до країн Центральної Європи прийшов «балканськими коліями». Призабулося при цьому, нагадав словацький вчений, що Центральна Європа – це не лише нації, а й нацменшини.
Влада титульної нації до меншин, як правило, не дуже прихильна. Бо нацменшини вже своїм існуванням, своєю присутністю заважають здійснювати національну однорідність панівного народу в державі, вів далі літературознавець, і висловився за те, щоб суспільство титульної нації, влада більшості поводилася щодо меншин «чутливіше, делікатніше, на базі взаємного спілкування й порозуміння». (Sme, 12.9.2009).
Півроку пізніше на сторінкх цієї ж газети словацький літературознавець знову повернувся до теми нацменшин і міркував: «У нас (у Словаччині) патріотизм було приватизовано приватизерами держави», але вони чомусь не усвідомили, що в цій батьківщині, крім словаків, живуть угорці, русини, українці, чехи, роми та інші, всі рівноправні й рівноцінні громадяни».
На думку автора статті, більшість суспільства Словаччини не хоче надати нацменшинам співучасть у процесах державотворення та патріотизм щодо батьківщини» – Словаччини (Sme, 20.3.2010).
Про якого визначного словацького інтелектуала і літературознавця йде мова?
Це Рудольф Хмел! Так, той самий Хмел, який нині, обіймаючи посаду заступника голови уряду Словацької Республіки, визначає політику щодо нацменшин. Це з його канцелярії видавець газети «Нове життя» – Союз русинів-українців СР – в липні цього року одержав офіційне повідомлення про значне урізання коштів на потребу української нацменшини. При цьому адміністрація заступника голови уряду Словаччини Хмела не вважала за потрібне пояснити письмово, на якій підставі вона ухвалила такі рішення. Щодо своїх співгромадян української національності влада повелася так, начебто вони в Словаччині «нелегальні мігранти».
З приводу недоброзичливої політики уряду Словаччини заступник голови Центральної ради Союзу русинів-українців СР Павло Богдан заявляє: «Найбільше нам болить те, що комунікація з представниками уряду є дуже важкою. Деколи вони не відповідають навіть на офіційні листи, не зважають на наші пропозиції при зустрічі. Ми не знаємо, чому нам було скорочено бюджет на Свидницьке свято культури приблизно на одну третину, а на видання єдиної української газети «Нове життя» на цілих 50%».
Цвяхи для домовини українства в Словаччині
У лютому цього року в Пряшеві словацькою мовою було видано надзвичайно цікаву 600-сторінкову книгу-довідник про русько-українські села у Словаччині, про історію, про те, як упродовж останніх двохсот років десятки руських сіл зникли з території північно-східних районів нинішньої Словаччини, яка до 1918 року була формально в складі Австро-Угорщини, але під повним контролем влади Угорщини. Звісно, мали місце й природні процеси асиміляції руського населення, проте здебільшого йшлося про цілеспрямовану політику мадяризації, а після 1918 року – словакізації.
Публікація з’явилася напередодні офіційного перепису населення Словаччини під назвою «Національна меншина перед зникненням?»
Знак запитання в заголовку книги – це, власне, той дамоклів меч, що висить над духовною культурою українців Словаччини, над їхнім існуванням як нацменшини. Чи зацікавлений у тому, щоб ця нацменшина зникла, й словацький літературознавець і чиновник в одній особі, заступник голови уряду Словаччини пан Хмел?
Згаданий раніше Павло Богдан каже, що «призупинення виходу єдиної української газети Словаччини є порушенням Рамкового договору про права нацменшин і Європейської хартії про меншини й регіональні мови... Словацька держава зобов’язалася, що буде підтримувати видання хоч би однієї газети для кожної нацменшини. Насправді бачимо, що воно не так».
Насправді бачимо, що заступник глави уряду Словацької Республіки, що відповідає за політику щодо нацменшин Рудольф Хмел скорочує субсидії на україномовну пресу у Словаччині без того, щоб пояснити, чому він так діє. Таким чином, він, образно кажучи, збирає цвяхи для домовини культурного життя цієї нацменшини.
Офіційні урядові кола України досі реагують на скарги українців Словаччини мовчанкою. Схоже, слова Лесі Україники ще й нині актуальні: «паралітики з блискучими очима».
Іван Гвать – дослідник, публіцист
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
