Київ – Після сварки Віктора Януковича з Європейським Союзом у мене зненацька виникла думка, що наш Президент насправді зняв маску. Я подумав, що він, хоча від свого приходу до влади переконував нас, що його мета – інтеграція до Європи, насправді прагнув до Росії. Поводитися інакше, ніж він поводився, йому заважали давно розроблені пріоритети зовнішньої політики, котрі передбачали євроінтеграцію. А за час свого перебування при владі, навіюючи нам мантри про європейську інтеграцію, він провернув хитру комбінацію і змусив Європу саму сказати нам: «Ні». Таким чином і обличчя зберіг, і зробив крок до своє мети – братерства з Кремлем.
Наступної миті я схаменувся. Бо вищеописана схема надто складна, щоб бути реалістичною. Та й на біса було Януковичу стільки часу прикидатися? Він же спокійнісінько скасував ідею вступу до НАТО. Так само спокійнісінько підписав Харківські угоди та ще руками своїх братків у Раді проламував голови клятим опонентам. На догоду Москві оголосив, що Голодомор не є геноцидом українського народу. І ніякі закон і пріоритети зовнішньої політики не заважали йому все це зробити.
Так у чому ж тоді проблема? Думаю, в нас самих. Ми в кожному діянні політика шукаємо якийсь чи то прихований, не зрозумілий простим смертним зміст, чи то якісь глибинні розробки мудрагелів з апарату політика. І нам дуже складно уявити, що політик, а тим більше президент, може бути просто... ну як би це сказати делікатніше? Назвімо це так: неадекватним.
Навіть якщо погодитися, що для Віктора Януковича найбільшим пріоритетом була Росія, то важко уявити, що раціональний політик готовий кинутися в обійми іншої держави просто так, за лагідні слова і ласкаву усмішку. Раціональний політик не стане виконувати всі забаганки іншої держави – нехай би ця держава залишалася найближчим партнером. Тим часом, згадаймо ті ж Харківські угоди з ніби любою Януковичу Москвою. Давайте погодимося, що юний у професійному розумінні цього слова Президент України не розібрався належним чином у значенні безпекового фактора в міжнародних стосунках. Погодимося, що він туманно уявляв, що таке якась абстрактна національна безпека. Але ж ціна на газ для нього аж ніяк не була абстракцією. То чому б, продовжуючи термін перебування російського флоту в Криму, не поторгуватися і не вибити з росіян зміну формули ціни на газ? Натомість він віддав Росії Крим на довгі роки, а натомість отримав міфічну знижку на газ, яку, здається, досі ніхто не відчув.
Пояснення, мабуть, у тій же площині, про яку я згадував вище. Наш Президент... як би це сказати делікатніше? Ну, ви самі розумієте: не зовсім адекватний.
Щось подібне ми маємо у ставленні до Юлії Тимошенко. Навіть якщо пристати на хижацьку логіку Януковича – прагнути загнати політичного опонента в такі умови, коли він буде знищений. Для цього не обов’язково садити людину до в’язниці. Жінка з косою після поразки на виборах робила одну дурницю за іншою і стрімко втрачала свій рейтинг. Якщо з-під неї вибити спонсорів, то вона б тихенько пішла у небуття і займала б приблизно те місце, яке сьогодні займає Наталя Вітренко. Так ні ж! Янукович, запхавши її до в’язниці, власними руками відродив її у політиці і нині її популярність чи не вища від популярності самого Президента. До того ж, через неї він зіпсував стосунки як із Заходом, так і з Росією лише тому, що в ньому заграла гординя і він не захотів випустити Юлю на волю. А все через ту саму причину. Президент в нас... як би це сказати делікатніше? Ну, ви самі розумієте.
Не той час і не те місце
Коли Віктор Янукович обурено підвищує голос у розмові із західними журналістами і вимагає поваги до нашої країні, то з ним нібито важко не погодися. Але правильні слова, сказані не в той час і не на тому місці, перетворюються на свою протилежність. Ну, наприклад, побажання здоров`я довгих літ життя не викликають заперечень. Та коли вони сказані на адресу покійника, то автор такого побажання сприймаєть як дурень. Тож, ж вимагати через журналістів поваги до себе, коли ти сам нікого не поважаєш, це значить діяти не в тому місці і не в той час.
Янукович створив умови, коли писати про політику дуже складно. Ні, не через складність самої політики. А через те, що неможливо передбачити процеси, які відбуваються у його власній голові. У нього там, здається, навіть не сім, а двадцять сім п’ятниць на тиждень. І яким буде його наступний крок, не знає не лише Господь Бог, а й сам Янукович. Тож його діяльність – це площина не політичних аналітиків, а скоріше, психоаналітиків. А то й психіатрів.
Юрій Луканов – незалежний журналіст
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Наступної миті я схаменувся. Бо вищеописана схема надто складна, щоб бути реалістичною. Та й на біса було Януковичу стільки часу прикидатися? Він же спокійнісінько скасував ідею вступу до НАТО. Так само спокійнісінько підписав Харківські угоди та ще руками своїх братків у Раді проламував голови клятим опонентам. На догоду Москві оголосив, що Голодомор не є геноцидом українського народу. І ніякі закон і пріоритети зовнішньої політики не заважали йому все це зробити.
Так у чому ж тоді проблема? Думаю, в нас самих. Ми в кожному діянні політика шукаємо якийсь чи то прихований, не зрозумілий простим смертним зміст, чи то якісь глибинні розробки мудрагелів з апарату політика. І нам дуже складно уявити, що політик, а тим більше президент, може бути просто... ну як би це сказати делікатніше? Назвімо це так: неадекватним.
Навіть якщо погодитися, що для Віктора Януковича найбільшим пріоритетом була Росія, то важко уявити, що раціональний політик готовий кинутися в обійми іншої держави просто так, за лагідні слова і ласкаву усмішку. Раціональний політик не стане виконувати всі забаганки іншої держави – нехай би ця держава залишалася найближчим партнером. Тим часом, згадаймо ті ж Харківські угоди з ніби любою Януковичу Москвою. Давайте погодимося, що юний у професійному розумінні цього слова Президент України не розібрався належним чином у значенні безпекового фактора в міжнародних стосунках. Погодимося, що він туманно уявляв, що таке якась абстрактна національна безпека. Але ж ціна на газ для нього аж ніяк не була абстракцією. То чому б, продовжуючи термін перебування російського флоту в Криму, не поторгуватися і не вибити з росіян зміну формули ціни на газ? Натомість він віддав Росії Крим на довгі роки, а натомість отримав міфічну знижку на газ, яку, здається, досі ніхто не відчув.
Пояснення, мабуть, у тій же площині, про яку я згадував вище. Наш Президент... як би це сказати делікатніше? Ну, ви самі розумієте: не зовсім адекватний.
Щось подібне ми маємо у ставленні до Юлії Тимошенко. Навіть якщо пристати на хижацьку логіку Януковича – прагнути загнати політичного опонента в такі умови, коли він буде знищений. Для цього не обов’язково садити людину до в’язниці. Жінка з косою після поразки на виборах робила одну дурницю за іншою і стрімко втрачала свій рейтинг. Якщо з-під неї вибити спонсорів, то вона б тихенько пішла у небуття і займала б приблизно те місце, яке сьогодні займає Наталя Вітренко. Так ні ж! Янукович, запхавши її до в’язниці, власними руками відродив її у політиці і нині її популярність чи не вища від популярності самого Президента. До того ж, через неї він зіпсував стосунки як із Заходом, так і з Росією лише тому, що в ньому заграла гординя і він не захотів випустити Юлю на волю. А все через ту саму причину. Президент в нас... як би це сказати делікатніше? Ну, ви самі розумієте.
Не той час і не те місце
Коли Віктор Янукович обурено підвищує голос у розмові із західними журналістами і вимагає поваги до нашої країні, то з ним нібито важко не погодися. Але правильні слова, сказані не в той час і не на тому місці, перетворюються на свою протилежність. Ну, наприклад, побажання здоров`я довгих літ життя не викликають заперечень. Та коли вони сказані на адресу покійника, то автор такого побажання сприймаєть як дурень. Тож, ж вимагати через журналістів поваги до себе, коли ти сам нікого не поважаєш, це значить діяти не в тому місці і не в той час.
Янукович створив умови, коли писати про політику дуже складно. Ні, не через складність самої політики. А через те, що неможливо передбачити процеси, які відбуваються у його власній голові. У нього там, здається, навіть не сім, а двадцять сім п’ятниць на тиждень. І яким буде його наступний крок, не знає не лише Господь Бог, а й сам Янукович. Тож його діяльність – це площина не політичних аналітиків, а скоріше, психоаналітиків. А то й психіатрів.
Юрій Луканов – незалежний журналіст
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
