Київ – Якщо хтось досі не зрозумів, чого владна команда рішуче націлилася на зміну виборчого законодавства з тим, щоби повернутися до перевірених схем часів Леоніда Кучми, тільки у ще менш демократичному форматі, то цей хтось має уважно вчитатися у результати всеукраїнського опитування, проведеного Соціологічною групою «Рейтинг» у другій половині вересня 2011 року.
Для цього нам доведеться звернутися до мови цифр, бо вони допомагають чіткіше побачити чинну суспільну реальність.
Влада приречена на поразку?
Отже, якби вибори глави української держави відбувалися наприкінці цього вересня, то 33% опитаних однозначно взяли б у них участь, ще 35% скоріше взяли б участь. Загалом 68% – потенційно достатньо висока явка, а, враховуючи традиційні передвиборні пристрасті, реально вона може стати ще більшою. А ті, хто прагне взяти участь у виборах, проголосували б таким чином (при цьому розкладі 68% від загального числа опитаних виступають як 100% учасників голосування): за Віктора Януковича – 21%, за Юлію Тимошенко – 18%, за Арсенія Яценюка – 11,7%, за Віталія Кличка – 6,6%, за Петра Симоненка – 5,5%, за Олега Тягнибока – 3,5%, за Сергія Тігіпка – 2,9%, за Анатолія Гриценка – 2,6%. Інші кандидати набрали б менше двох відсотків голосів учасників виборів, кандидат «проти всіх» отримав би 10,7%. Готові йти голосувати, але не визначилися з вибором 12,6% опитаних.
Схожий розклад електоральних настроїв спостерігаємо і у разі, якби вибори до Верховної Ради також відбулися наприкінці вересня. Воно й не дивно, адже українська політика надзвичайно персоніфікована, ідеології і програми тут грають другорядну роль. Отож: 32% опитаних однозначно взяли б у виборах участь, ще 34% скоріше взяли б участь. Якщо використати той самий підхід, що і перед цим, і 66% респондентів вважати за 100%, адже для подолання прохідного бар’єру беруться до уваги тільки голоси учасників виборів), то з них 21,9% проголосували б за Партію регіонів, 18,9% – за «Батьківщину», 11% – за «Фронт змін», 5,7% – за Комуністичну партію, 5,4% – за партію УДАР (хто не знає, її очолює Віталій Кличко), 4,2% – за «Свободу». Отже, ця група партій пройшла б до Верховної Ради, який би не виставили бар’єр – 3% чи 4%. Інші партії на глибокому дні або поряд із межею статистичної похибки. Неформальна партія «противсіхів» мала би 12,6% голосів, досі не визначились з вибором, хоча готові йти голосувати 11,3%.
Дуже легко порахувати, що нинішня більшість в обраній за чинним законом новій Верховній Раді зникла б, зібравши менше, ніж 28% голосів. А її опоненти, навпаки, стали б більшістю, одержавши майже 40%. Ситуацію не порятували б ті 11,3% потенційних учасників виборів, котрі заявили соціологам, що досі, мовляв, не визначилися зі своїми вподобаннями. Зазвичай за не надто демократичної влади такими висловами маскують свої справжні наміри (піди знай, хто їх прислав, цих соціологів...), отож за чесного підрахунку голосів розрив між Партією регіонів плюс КПУ та їхніми опонентами був би ще більшим.
Президентські вибори – річ складніша. Тут навіть у разі, якщо хтось із другорядних кандидатів виступить із закликом до своїх виборців віддати комусь у другому турі голоси, немає гарантії, що так і буде. Але, найшвидше, Віктор Янукович із невеликим розривом програв би у другому турі Юлії Тимошенко і з катастрофічним – Арсенію Яценюку (у разі, якби Тимошенко і Кличко закликали свій електорат віддати голоси лідерові «Фронту змін»). Можливо, і Кличкові Янукович би зараз програв у разі чесно проведених виборчої кампанії і підрахунку голосів.
«Правильний» виборчий закон і дії опозиції
Попереду ж, між іншим, далеко не найвигідніший у плані завоювання владою масових симпатій рік. Так, звичайно, буде Євро-2012, але ж не всі в країні настільки ловлять кайф від футболу, щоб за видовище пробачити неминуче й істотне подорожчання хліба насущного (у прямому й переносному сенсах – чого варте буде тільки підвищення цін на газ для домогосподарств удвічі). До цього додамо неминуче зростання рівнів хабарництва, протекціонізму, чиновного хамства, нахабства скоробагатьків та їхніх синків-«мажорів» тощо. Власне, тенденції вже всі вималювалися, а зламати їх влада не вміє і, більше того, не хоче – варто згадати хоча б тональність і зміст відповіді Януковича-старшого на запитання журналістки про ставлення гаранта Конституції до систематичного порушення Основного Закону Януковичем-молодшим. Отож не допоможуть ніякі гроші та адмінресурс – парламентські вибори за чинним законодавством будуть тотально програні владою – намалювати собі вдвічі більше голосів, ніж було реально, буде майже неможливо.
А от змішана система, отой сакраментальний президентсько-мін’юстівський законопроект, який ближчим часом буде ухвалений за традиційної вже напівпорожнечі залу сесійних засідань більшістю у 250 з гаком карток для голосування, – ця система надасть усі можливості для використання тих ресурсів, які чинна влада має. Адже, по-перше, у кожному мажоритарному окрузі екзит-пол, та ще і за допомогою солідної соціологічної фірми, не проведеш, по-друге, у таких округах приблизно третина виборців купується на «гречку» (у вигляді шпротів, нового автобусного маршруту чи нової церкви, не має значення). Та і депутатові-мажоритарнику позичати у Сірка очі легше: а що, я ж ішов як незалежний кандидат, от тепер незалежно і вступаю до фракції Партії регіонів. Ну, а далі – класичні «тушки» і «тушканчики». Маючи ж надійний тил у Верховній Раді, можна без жодних проблем іти у 2015 році на президентські вибори...
Утім, результати опитування засвідчують ще одну важливу річ, яка має стати сигналом для опонентів влади. А саме: якщо ці – такі різні ідеологічно і такі амбітні – опоненти прагнуть не гратися у квазіпарламентаризм та псевдодемократію, якщо вони відрізняються у кращий бік від вигаданої свого часу Ярославом Гашеком містифікаційно-пародійної «партії поміркованого прогресу у межах законності», то у них нема іншого виходу, ніж об’єднання. Тоді організувати вибори на користь влади стане незрівнянно важче, яка б електоральна система не діяла в Україні.
Так, це виглядає сьогодні утопією. Але за відсутності такого об’єднання участь опозиції у виборчих перегонах чи то наступного року, чи то ще будь-коли в осяжній перспективі виглядатиме чи дешевою політичною клоунадою (бо йтиметься про фактичну легалізацію чинного режиму – мовляв, дивіться, у нас є й опозиціонери, кілька десятків галасливих депутатів у Верховній Раді, тільки ж їх народ не підтримує), чи безнадійним дійством («правильно» рахувати голоси «підрахуї» всіх рівнів уміють дуже добре, тим більше, що перед очима «передовий» російський досвід).
Чи перетвориться утопія на реальність?
Не слід забувати, що такі об’єднання, якщо справді йдеться про принципові стратегічні цілі, вже існували – і в Україні, і в її сусідів. Згадаймо: польська «Солідарність» кінця 1980-х хіба не об’єднувала і лібералів, і консерваторів, і навіть поміркованих соціалістів (й у всіх були дуже амбітні лідери!) у спільних діях із демонтажу режиму? Хіба не був Народний рух зразка 1990 року (і керований ним виборчий Демблок) об’єднанням ще більш амбітних, ніж поляки, політиків й ідеологічно відчутно різних сил? Ба, а 2004 року хіба не вдалося погамувати на якийсь час претензії на власне лідерство цілого ряду персонажів – і це стало запорукою майже неможливої перемоги «помаранчевої команди» та громадянського суспільства над не надто демократичним, якщо не сказати більше, режимом? Усе це було. І зміна в Україні режиму, а не декорацій, можлива тільки на такому шляху. Які б хитрощі з виборчим законодавством не влаштовував цей режим.
Звісно, якщо вибори у більш-менш прийнятному форматі взагалі відбудуться, якщо законодавчі органи не призначатимуться на Банковій, а головна посада в державі не передаватиметься із рук «папи» до рук «спадкоємців». Утім, у разі відсутності перспектив інституційної зміни влади за допомогою електорального важеля потреба об’єднання стане ще більш нагальною.
Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Для цього нам доведеться звернутися до мови цифр, бо вони допомагають чіткіше побачити чинну суспільну реальність.
Влада приречена на поразку?
Отже, якби вибори глави української держави відбувалися наприкінці цього вересня, то 33% опитаних однозначно взяли б у них участь, ще 35% скоріше взяли б участь. Загалом 68% – потенційно достатньо висока явка, а, враховуючи традиційні передвиборні пристрасті, реально вона може стати ще більшою. А ті, хто прагне взяти участь у виборах, проголосували б таким чином (при цьому розкладі 68% від загального числа опитаних виступають як 100% учасників голосування): за Віктора Януковича – 21%, за Юлію Тимошенко – 18%, за Арсенія Яценюка – 11,7%, за Віталія Кличка – 6,6%, за Петра Симоненка – 5,5%, за Олега Тягнибока – 3,5%, за Сергія Тігіпка – 2,9%, за Анатолія Гриценка – 2,6%. Інші кандидати набрали б менше двох відсотків голосів учасників виборів, кандидат «проти всіх» отримав би 10,7%. Готові йти голосувати, але не визначилися з вибором 12,6% опитаних.
Схожий розклад електоральних настроїв спостерігаємо і у разі, якби вибори до Верховної Ради також відбулися наприкінці вересня. Воно й не дивно, адже українська політика надзвичайно персоніфікована, ідеології і програми тут грають другорядну роль. Отож: 32% опитаних однозначно взяли б у виборах участь, ще 34% скоріше взяли б участь. Якщо використати той самий підхід, що і перед цим, і 66% респондентів вважати за 100%, адже для подолання прохідного бар’єру беруться до уваги тільки голоси учасників виборів), то з них 21,9% проголосували б за Партію регіонів, 18,9% – за «Батьківщину», 11% – за «Фронт змін», 5,7% – за Комуністичну партію, 5,4% – за партію УДАР (хто не знає, її очолює Віталій Кличко), 4,2% – за «Свободу». Отже, ця група партій пройшла б до Верховної Ради, який би не виставили бар’єр – 3% чи 4%. Інші партії на глибокому дні або поряд із межею статистичної похибки. Неформальна партія «противсіхів» мала би 12,6% голосів, досі не визначились з вибором, хоча готові йти голосувати 11,3%.
Дуже легко порахувати, що нинішня більшість в обраній за чинним законом новій Верховній Раді зникла б, зібравши менше, ніж 28% голосів. А її опоненти, навпаки, стали б більшістю, одержавши майже 40%. Ситуацію не порятували б ті 11,3% потенційних учасників виборів, котрі заявили соціологам, що досі, мовляв, не визначилися зі своїми вподобаннями. Зазвичай за не надто демократичної влади такими висловами маскують свої справжні наміри (піди знай, хто їх прислав, цих соціологів...), отож за чесного підрахунку голосів розрив між Партією регіонів плюс КПУ та їхніми опонентами був би ще більшим.
Президентські вибори – річ складніша. Тут навіть у разі, якщо хтось із другорядних кандидатів виступить із закликом до своїх виборців віддати комусь у другому турі голоси, немає гарантії, що так і буде. Але, найшвидше, Віктор Янукович із невеликим розривом програв би у другому турі Юлії Тимошенко і з катастрофічним – Арсенію Яценюку (у разі, якби Тимошенко і Кличко закликали свій електорат віддати голоси лідерові «Фронту змін»). Можливо, і Кличкові Янукович би зараз програв у разі чесно проведених виборчої кампанії і підрахунку голосів.
«Правильний» виборчий закон і дії опозиції
Попереду ж, між іншим, далеко не найвигідніший у плані завоювання владою масових симпатій рік. Так, звичайно, буде Євро-2012, але ж не всі в країні настільки ловлять кайф від футболу, щоб за видовище пробачити неминуче й істотне подорожчання хліба насущного (у прямому й переносному сенсах – чого варте буде тільки підвищення цін на газ для домогосподарств удвічі). До цього додамо неминуче зростання рівнів хабарництва, протекціонізму, чиновного хамства, нахабства скоробагатьків та їхніх синків-«мажорів» тощо. Власне, тенденції вже всі вималювалися, а зламати їх влада не вміє і, більше того, не хоче – варто згадати хоча б тональність і зміст відповіді Януковича-старшого на запитання журналістки про ставлення гаранта Конституції до систематичного порушення Основного Закону Януковичем-молодшим. Отож не допоможуть ніякі гроші та адмінресурс – парламентські вибори за чинним законодавством будуть тотально програні владою – намалювати собі вдвічі більше голосів, ніж було реально, буде майже неможливо.
А от змішана система, отой сакраментальний президентсько-мін’юстівський законопроект, який ближчим часом буде ухвалений за традиційної вже напівпорожнечі залу сесійних засідань більшістю у 250 з гаком карток для голосування, – ця система надасть усі можливості для використання тих ресурсів, які чинна влада має. Адже, по-перше, у кожному мажоритарному окрузі екзит-пол, та ще і за допомогою солідної соціологічної фірми, не проведеш, по-друге, у таких округах приблизно третина виборців купується на «гречку» (у вигляді шпротів, нового автобусного маршруту чи нової церкви, не має значення). Та і депутатові-мажоритарнику позичати у Сірка очі легше: а що, я ж ішов як незалежний кандидат, от тепер незалежно і вступаю до фракції Партії регіонів. Ну, а далі – класичні «тушки» і «тушканчики». Маючи ж надійний тил у Верховній Раді, можна без жодних проблем іти у 2015 році на президентські вибори...
Утім, результати опитування засвідчують ще одну важливу річ, яка має стати сигналом для опонентів влади. А саме: якщо ці – такі різні ідеологічно і такі амбітні – опоненти прагнуть не гратися у квазіпарламентаризм та псевдодемократію, якщо вони відрізняються у кращий бік від вигаданої свого часу Ярославом Гашеком містифікаційно-пародійної «партії поміркованого прогресу у межах законності», то у них нема іншого виходу, ніж об’єднання. Тоді організувати вибори на користь влади стане незрівнянно важче, яка б електоральна система не діяла в Україні.
Так, це виглядає сьогодні утопією. Але за відсутності такого об’єднання участь опозиції у виборчих перегонах чи то наступного року, чи то ще будь-коли в осяжній перспективі виглядатиме чи дешевою політичною клоунадою (бо йтиметься про фактичну легалізацію чинного режиму – мовляв, дивіться, у нас є й опозиціонери, кілька десятків галасливих депутатів у Верховній Раді, тільки ж їх народ не підтримує), чи безнадійним дійством («правильно» рахувати голоси «підрахуї» всіх рівнів уміють дуже добре, тим більше, що перед очима «передовий» російський досвід).
Чи перетвориться утопія на реальність?
Не слід забувати, що такі об’єднання, якщо справді йдеться про принципові стратегічні цілі, вже існували – і в Україні, і в її сусідів. Згадаймо: польська «Солідарність» кінця 1980-х хіба не об’єднувала і лібералів, і консерваторів, і навіть поміркованих соціалістів (й у всіх були дуже амбітні лідери!) у спільних діях із демонтажу режиму? Хіба не був Народний рух зразка 1990 року (і керований ним виборчий Демблок) об’єднанням ще більш амбітних, ніж поляки, політиків й ідеологічно відчутно різних сил? Ба, а 2004 року хіба не вдалося погамувати на якийсь час претензії на власне лідерство цілого ряду персонажів – і це стало запорукою майже неможливої перемоги «помаранчевої команди» та громадянського суспільства над не надто демократичним, якщо не сказати більше, режимом? Усе це було. І зміна в Україні режиму, а не декорацій, можлива тільки на такому шляху. Які б хитрощі з виборчим законодавством не влаштовував цей режим.
Звісно, якщо вибори у більш-менш прийнятному форматі взагалі відбудуться, якщо законодавчі органи не призначатимуться на Банковій, а головна посада в державі не передаватиметься із рук «папи» до рук «спадкоємців». Утім, у разі відсутності перспектив інституційної зміни влади за допомогою електорального важеля потреба об’єднання стане ще більш нагальною.
Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
