Серцевиною кожної культури є ставлення людської особистості до свого культурного і природного оточення. Або, іншими словами, – відчуття свободи, яке може бути пригніченим у людині, а може бути усвідомленим і актуалізованим. Людина з усвідомленим почуттям свободи почувається вільною й відповідальною.
Це не просто якась «паперова філософія». Ми часто схильні списувати все, що ми робимо, на якісь обставини, на незалежні від нас причини, що змушують нас щось робити. Як питав колись Ніцше: «Хто говорить в мені, коли я говорю?» Або у Шварца – у його казці – король пояснював свої дії: «От тепер у мені заговорила бабуся по материнській лінії, яка була дуже великою негідницею…». Зараз вже модно говорити про генетику, про хромосоми, у яких уже, мовляв, закладено матрицю нашого життя.
Але у всі часи людина мала сферу вільного вибору і відтак упевнювалася у потребі свободи. Позбавлення свободи було і є другим після позбавлення життя способом покарати людину.
Свобода означає самостійність в ухваленні рішень і відповідальність за них. Тоталітарна держава сталінського типу намагалася знищити в людях саме бажання щось самостійно вирішувати, саму культуру ухвалення самостійних рішень. Сталінський тоталітаризм переносив на все суспільство «табірні принципи» функціонування особистості. Та й у кожному тоталітарному режимі є політика, спеціально націлена на те, щоб стерти людську особистість, щоб вона була ніякою і щоб «на ній можна було написати» все, що завгодно.
Так от, мені здається, що за роки незалежності ми все ж змогли зробити надзвичайно багато. Ми змінили саму атмосферу. Ми повернули собі бажання вибирати вільно й самостійно вирішувати, що нам робити. І хоч, як і раніше, ще дуже багато людей чекають чуда, чекають вождя, який все їм зробить, сподіваються на рішучі зміни від нової владної команди – вже Є і МІЦНІЄ відчуття, що МИ МУСИМО САМІ змінитися й змінити своє життя.
Ми можемо ствердити себе через ствердження нашої культури
Україна для того, щоб існувати й розвиватися, повинна мати своє обличчя, не просто історичну спадщину, а культурну окремішність. Світ дискретний у цьому розумінні, він складається з різних культурних областей. Україна ж завжди мала щось таке, чого не мала жодна інша провінція Російської імперії. Ми були провінцією, бо всі «Гоголі, Достоєвські», скажімо, батько Достоєвського, виїхали з України. З України їхали й реалізовувалися у центрі імперії. Тому нас там зневажливо називали малоросами, але це не зменшує такого велетня, як Гоголь, у контексті світової культури.
І тепер нам треба все це розпорошене імперіями багатство зібрати, нам треба його ствердити як спадщину української культури. Ствердити у власній освіті, власній внутрішній атмосфері, свідомості громадян та влади. Нам треба це ствердити, представляючи Україну на міжнародному рівні. Тоді ні у кого не буде сумнівів, що МИ Є і МИ БУДЕМО!
Це у чехів колись було дуже гарним гаслом: «Byli jsme a budem» – ми були і будемо. І це не просто гасло, це гасло для втілення у потужних модерних культурних формах України як такої. Тобто це має бути не лише якась екзотика за межами хутора Михайлівського, а це має бути презентація «нашої серцевини» – того, що на передньому краї світової культурної атмосфери, світового культурного рівня.
На превеликий жаль, поки викладання у школі – і у середній та вищій – ще далеке від того, щоб це була не тільки інформація про культуру, але й прищеплення певного культурного способу ставлення до світу. І питання тут не так у коштах, як у бажанні та політичній волі. Сучасні технології дозволяють зробити доступним для сільської школи і Глущенка, і Бойчука… Але подивіться, яку долю має програма «Культура» на українському телебаченні, у який час вона виходить в ефір?!. Ця програма настільки бідна, що не має бензину, щоб виїхати за місто на зйомки. Навіть у програмі передач про неї, окрім газети «День», нічого не друкують. Більшість навіть не знає, що така програма є.
Тут проглядається недалекоглядність влади, обмеженість менеджерів і байдужість більшості до свого майбутнього. Бо без ствердження власної культури й належного виховання дітей та молоді у країни немає прийнятних для вільної людини перспектив.
Ми маємо не лише зібрати все наше найкраще – ми маємо показати нашим дітям і усьому світу все наше найяскравіше, «найсмачніше», все велике і цікаве. Все, що є глибокого у нашій культурі – у літературі, живописі, музиці, архітектурі – це все треба так подати, щоб людина, дізнавшись про це, вже ніколи не забувала про нього.
Нам треба носити у собі нашу українську культуру. Тоді, з власним цікавим обличчям, ми й зможемо конкурувати на світовому рівні.
Мирослав Попович – філософ, директор Інституту філософії імені Григорія Сковороди НАН України
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Це не просто якась «паперова філософія». Ми часто схильні списувати все, що ми робимо, на якісь обставини, на незалежні від нас причини, що змушують нас щось робити. Як питав колись Ніцше: «Хто говорить в мені, коли я говорю?» Або у Шварца – у його казці – король пояснював свої дії: «От тепер у мені заговорила бабуся по материнській лінії, яка була дуже великою негідницею…». Зараз вже модно говорити про генетику, про хромосоми, у яких уже, мовляв, закладено матрицю нашого життя.
Але у всі часи людина мала сферу вільного вибору і відтак упевнювалася у потребі свободи. Позбавлення свободи було і є другим після позбавлення життя способом покарати людину.
Свобода означає самостійність в ухваленні рішень і відповідальність за них. Тоталітарна держава сталінського типу намагалася знищити в людях саме бажання щось самостійно вирішувати, саму культуру ухвалення самостійних рішень. Сталінський тоталітаризм переносив на все суспільство «табірні принципи» функціонування особистості. Та й у кожному тоталітарному режимі є політика, спеціально націлена на те, щоб стерти людську особистість, щоб вона була ніякою і щоб «на ній можна було написати» все, що завгодно.
Так от, мені здається, що за роки незалежності ми все ж змогли зробити надзвичайно багато. Ми змінили саму атмосферу. Ми повернули собі бажання вибирати вільно й самостійно вирішувати, що нам робити. І хоч, як і раніше, ще дуже багато людей чекають чуда, чекають вождя, який все їм зробить, сподіваються на рішучі зміни від нової владної команди – вже Є і МІЦНІЄ відчуття, що МИ МУСИМО САМІ змінитися й змінити своє життя.
Ми можемо ствердити себе через ствердження нашої культури
Україна для того, щоб існувати й розвиватися, повинна мати своє обличчя, не просто історичну спадщину, а культурну окремішність. Світ дискретний у цьому розумінні, він складається з різних культурних областей. Україна ж завжди мала щось таке, чого не мала жодна інша провінція Російської імперії. Ми були провінцією, бо всі «Гоголі, Достоєвські», скажімо, батько Достоєвського, виїхали з України. З України їхали й реалізовувалися у центрі імперії. Тому нас там зневажливо називали малоросами, але це не зменшує такого велетня, як Гоголь, у контексті світової культури.
І тепер нам треба все це розпорошене імперіями багатство зібрати, нам треба його ствердити як спадщину української культури. Ствердити у власній освіті, власній внутрішній атмосфері, свідомості громадян та влади. Нам треба це ствердити, представляючи Україну на міжнародному рівні. Тоді ні у кого не буде сумнівів, що МИ Є і МИ БУДЕМО!
Це у чехів колись було дуже гарним гаслом: «Byli jsme a budem» – ми були і будемо. І це не просто гасло, це гасло для втілення у потужних модерних культурних формах України як такої. Тобто це має бути не лише якась екзотика за межами хутора Михайлівського, а це має бути презентація «нашої серцевини» – того, що на передньому краї світової культурної атмосфери, світового культурного рівня.
На превеликий жаль, поки викладання у школі – і у середній та вищій – ще далеке від того, щоб це була не тільки інформація про культуру, але й прищеплення певного культурного способу ставлення до світу. І питання тут не так у коштах, як у бажанні та політичній волі. Сучасні технології дозволяють зробити доступним для сільської школи і Глущенка, і Бойчука… Але подивіться, яку долю має програма «Культура» на українському телебаченні, у який час вона виходить в ефір?!. Ця програма настільки бідна, що не має бензину, щоб виїхати за місто на зйомки. Навіть у програмі передач про неї, окрім газети «День», нічого не друкують. Більшість навіть не знає, що така програма є.
Тут проглядається недалекоглядність влади, обмеженість менеджерів і байдужість більшості до свого майбутнього. Бо без ствердження власної культури й належного виховання дітей та молоді у країни немає прийнятних для вільної людини перспектив.
Ми маємо не лише зібрати все наше найкраще – ми маємо показати нашим дітям і усьому світу все наше найяскравіше, «найсмачніше», все велике і цікаве. Все, що є глибокого у нашій культурі – у літературі, живописі, музиці, архітектурі – це все треба так подати, щоб людина, дізнавшись про це, вже ніколи не забувала про нього.
Нам треба носити у собі нашу українську культуру. Тоді, з власним цікавим обличчям, ми й зможемо конкурувати на світовому рівні.
Мирослав Попович – філософ, директор Інституту філософії імені Григорія Сковороди НАН України
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
