Київ – Напередодні відзначення двадцятиліття незалежності України (хоча, зауважу одразу, йдеться про ювілей відновлення незалежності) у ЗМІ – від одверто комуністичних до щиро патріотичних – розгорнулася справжня кампанія з вишукування допущених за ці десятиліття помилок, нерозв’язаних проблем, не осягнутих можливостей та втрачених перспектив. Одним словом, замість скасованого Віктором Януковичем військового параду у ці дні відбувається справжній парад українських ґанджів.
Не можна сказати, що ці ґанджі – чиясь зловмисна вигадка. Ба більше: тими, хто їх вишукував і систематизував, зроблена велика і корисна робота. Адже соціальна дійсність характерна певною ритмічністю і повторюваністю процесів: якщо та чи інша засаднича проблема не розв’язана, то вона у дещо видозміненому вигляді обов’язково вигулькне згодом. Тому знання про незроблене за минулі роки та про можливі варіанти здійснення досі нездійсненого – це серйозна зброя в руках у тих, хто візьметься, нарешті, проводити реальні реформи в Україні.
Проте майже повна відсутність згадок про успішні дії чи то певних владних структур, чи то політичних сил, чи то громадських організацій виглядає не менш вагомим ґанджем, ніж описані у ЗМІ невдачі минулих років. Справа не у «відсутності позитиву» чи у «недотриманні балансу» – справа у деформації об’єктивної картини і, що не менш важливо для майбутніх реформаторів, у відсутності аналізу вдалих, ефективних дій влади, опозиції і громадськості. Адже скільки б не було успіхів, їхнє осягнення потрібне, бо вчаться не тільки на помилках, своїх та чужих, а й на успішних, правильних діях.
Отож варто, бодай побіжно, згадати успіхи України за минуле двадцятиліття, довівши цим самим собі, що роки ті були не тільки роками поневірянь.
Як Україна перемогла Радянський Союз
Згадаймо події, пов’язані із розпадом СРСР. Чіпляючись за владу і прагнучи зберегти червонопрапорну супердержаву, керівництво КПРС формувало у норовливих союзних республіках різного роду інтерфронти, депутатські групи «Союз», спілки радянських офіцерів тощо. В Україні ці намагання успіху не мали, за єдиним винятком – «відновлення», а насправді створення Кримської автономії та ряду сепаратистських проросійських організацій на півострові. Що ж до провокацій, пов’язаних із чутками про єврейські погроми, то вони не мали успіху, навіть на рівні чуток.
Не пролилася у ті роки в Україні і людська кров. Латвія, Литва, Молдова, Грузія, Вірменія, Азербайджан, Північний Кавказ, та й власне Росія (події у Москві восени 1993 року) – більша чи менша кількість людських жертв супроводжувала там шлях до незалежності. Здавалося, що ця чаша не мине й Україну. Проте скоординовані дії національно-демократичних сил, суверен-комуністів та патріотичного офіцерства раз у раз відвертали небезпеку.
На межі 1991/92 років нерозпущена Радянська армія погрожувала заколотом задля відновлення СРСР. Але Україна зіграла на випередження, почавши приводити війська до присяги ще восени 1991 року. В результаті охочих воювати не із беззбройним народом, а з новонародженими Збройними Силами України серед прорадянськи налаштованих офіцерів і солдатів не знайшлося, все обійшлося втечею кількох авіаторів на бойових літаках до Росії та переводом туди частини офіцерського корпусу.
1993 року, на тлі катастрофічної гіперінфляції, викликаної фінансовими спекуляціями оточення тодішнього прем’єра Леоніда Кучми, поважні західні аналітики заговорили про неминучий близький розпад України щонайменше на дві частини – Східну та Західну. За рік по тому, після приходу Кучми на президентську посаду, тональність прогнозів змінилася – мовляв, за рік-два Україна обов’язково приєднається до Росії або увійде у новий Союз. Та всі ці прогнози виявилися провальними: західні експерти не врахували того, що навіть колишні «червоні директори» і новонароджувані олігархи здатні вчитися та бачити більше, ніж за крок наперед, а, крім того, більшість сходу України становлять хоча й російськомовні чи двомовні, але все ж українці.
І ще одна деталь: Леонід Кучма став президентом практично синхронно із своїм білоруським колегою Олександром Лукашенком. Проте будувати відверто диктаторський режим не став: з одного боку, спрацював тиск з боку впливового тоді Народного Руху на чолі із В’ячеславом Чорноволом, який не став іти у глуху опозицію, підтримуючи конструктивні кроки влади, з іншого боку, Кучма все ж прийшов у владу із високотехнологічного виробництва, де працювало чимало науково-технічної інтелігенції і де слід було мати досить широке коло зору, а не із провінційного радгоспу. Тому, попри прагнення другого президента України та його оточення до майже необмеженої влади, аргументи інтелектуалів стосовно необхідності впровадження демократичних процедур все ж справляли враження на керівництво держави.
Якщо хочемо, то вміємо
1996 року, в результаті компромісу між провідними політичними силами в Україні, була ухвалена Конституція – попри наявні у ній певні недоліки, за оцінками західних експертів, найбільш демократична на пострадянському просторі за винятком держав Балтії.
А напередодні, завдяки вмілим діям українських спецслужб та вищих ешелонів влади, була ліквідована загроза кримсько-російського сепаратизму. Лідер сепаратистів Юрій Мєшков утратив посаду президента Криму і змушений був тікати за межі Української держави, а його соратники або потрапили за ґрати з цілком умотивованими кримінальними вироками, або пішли у тінь. Нове життя кримський сепаратизм одержав тільки після 2005 року, після розпаду переможної «помаранчевої команди».
2000 року команді президента Кучми вдалося провести сфальшований від початку і до кінця «всеукраїнський референдум», який надавав главі держави додаткові владні повноваження. Проте імплементувати результати цього «референдуму» у здавалося б слухняній Верховній Раді не вдалося.
Натомість спроби президентської адміністрації перетягти владну ковдру на себе та «касетний скандал» спонукали до активних дій політичну опозицію й громадянське суспільство. Початок 2000-х вилився у, фактично, безперервну серію наступальних акцій прихильників демократії, що мало своїм наслідком «Помаранчеву революцію» та зрив спроб сепаратистів наприкінці 2004-го року розколоти країну.
Не можна оминути й подолання спричиненої як розпадом СРСР, так і діями влади економічної кризи та підйому виробництва, що розпочався з кінця 1990-х. У кількох дуже непростих епізодах очільники уряду та Нацбанку продемонстрували віртуозну майстерність та рішучість (та от парадокс: в інших епізодах, коли йшлося про чиїсь приватні інтереси, ці ж персонажі без найменших коливань «вводили в піке» українську економіку). Особливо варто згадати входження України до числа провідних зернотрейдерів світу – яке, щоправда, не вилилося, як би належало, у загальний підйом села, у стабільність зростання та модернізації сільського господарства. І взагалі: в економічному підйомі та у боротьбі з кризами, як видається, провідна роль належить не владі і не фаховим економістам, а малому та середньому бізнесу і всім здатним до праці українським громадянам (у тому числі і тим, хто подався на заробітки за кордон і без чиїх грошей економіка України впала б).
Отож досягнення за минуле двадцятиліття Україна має. Є у неї й чималий потенціал для успішного економічного зростання та модернізації (в тому числі й науково-технічний, і людський), і для політичних реформ, і для істотного поліпшення якості життя народу. Проблема в тому, що ані чинна влада, ані провідні опозиційні сили, як видається, неспроможні ефективно використати цей потенціал, ба, навіть утримати країну на теперішньому рівні без «сидіння на голці» багатомільярдних кредитів. Відтак питання в тому, хто зуміє опанувати і позитивний, і негативний досвід минулих років і на його основі успішно рухатися вперед.
Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Не можна сказати, що ці ґанджі – чиясь зловмисна вигадка. Ба більше: тими, хто їх вишукував і систематизував, зроблена велика і корисна робота. Адже соціальна дійсність характерна певною ритмічністю і повторюваністю процесів: якщо та чи інша засаднича проблема не розв’язана, то вона у дещо видозміненому вигляді обов’язково вигулькне згодом. Тому знання про незроблене за минулі роки та про можливі варіанти здійснення досі нездійсненого – це серйозна зброя в руках у тих, хто візьметься, нарешті, проводити реальні реформи в Україні.
Проте майже повна відсутність згадок про успішні дії чи то певних владних структур, чи то політичних сил, чи то громадських організацій виглядає не менш вагомим ґанджем, ніж описані у ЗМІ невдачі минулих років. Справа не у «відсутності позитиву» чи у «недотриманні балансу» – справа у деформації об’єктивної картини і, що не менш важливо для майбутніх реформаторів, у відсутності аналізу вдалих, ефективних дій влади, опозиції і громадськості. Адже скільки б не було успіхів, їхнє осягнення потрібне, бо вчаться не тільки на помилках, своїх та чужих, а й на успішних, правильних діях.
Отож варто, бодай побіжно, згадати успіхи України за минуле двадцятиліття, довівши цим самим собі, що роки ті були не тільки роками поневірянь.
Як Україна перемогла Радянський Союз
Згадаймо події, пов’язані із розпадом СРСР. Чіпляючись за владу і прагнучи зберегти червонопрапорну супердержаву, керівництво КПРС формувало у норовливих союзних республіках різного роду інтерфронти, депутатські групи «Союз», спілки радянських офіцерів тощо. В Україні ці намагання успіху не мали, за єдиним винятком – «відновлення», а насправді створення Кримської автономії та ряду сепаратистських проросійських організацій на півострові. Що ж до провокацій, пов’язаних із чутками про єврейські погроми, то вони не мали успіху, навіть на рівні чуток.
Не пролилася у ті роки в Україні і людська кров. Латвія, Литва, Молдова, Грузія, Вірменія, Азербайджан, Північний Кавказ, та й власне Росія (події у Москві восени 1993 року) – більша чи менша кількість людських жертв супроводжувала там шлях до незалежності. Здавалося, що ця чаша не мине й Україну. Проте скоординовані дії національно-демократичних сил, суверен-комуністів та патріотичного офіцерства раз у раз відвертали небезпеку.
На межі 1991/92 років нерозпущена Радянська армія погрожувала заколотом задля відновлення СРСР. Але Україна зіграла на випередження, почавши приводити війська до присяги ще восени 1991 року. В результаті охочих воювати не із беззбройним народом, а з новонародженими Збройними Силами України серед прорадянськи налаштованих офіцерів і солдатів не знайшлося, все обійшлося втечею кількох авіаторів на бойових літаках до Росії та переводом туди частини офіцерського корпусу.
1993 року, на тлі катастрофічної гіперінфляції, викликаної фінансовими спекуляціями оточення тодішнього прем’єра Леоніда Кучми, поважні західні аналітики заговорили про неминучий близький розпад України щонайменше на дві частини – Східну та Західну. За рік по тому, після приходу Кучми на президентську посаду, тональність прогнозів змінилася – мовляв, за рік-два Україна обов’язково приєднається до Росії або увійде у новий Союз. Та всі ці прогнози виявилися провальними: західні експерти не врахували того, що навіть колишні «червоні директори» і новонароджувані олігархи здатні вчитися та бачити більше, ніж за крок наперед, а, крім того, більшість сходу України становлять хоча й російськомовні чи двомовні, але все ж українці.
І ще одна деталь: Леонід Кучма став президентом практично синхронно із своїм білоруським колегою Олександром Лукашенком. Проте будувати відверто диктаторський режим не став: з одного боку, спрацював тиск з боку впливового тоді Народного Руху на чолі із В’ячеславом Чорноволом, який не став іти у глуху опозицію, підтримуючи конструктивні кроки влади, з іншого боку, Кучма все ж прийшов у владу із високотехнологічного виробництва, де працювало чимало науково-технічної інтелігенції і де слід було мати досить широке коло зору, а не із провінційного радгоспу. Тому, попри прагнення другого президента України та його оточення до майже необмеженої влади, аргументи інтелектуалів стосовно необхідності впровадження демократичних процедур все ж справляли враження на керівництво держави.
Якщо хочемо, то вміємо
1996 року, в результаті компромісу між провідними політичними силами в Україні, була ухвалена Конституція – попри наявні у ній певні недоліки, за оцінками західних експертів, найбільш демократична на пострадянському просторі за винятком держав Балтії.
А напередодні, завдяки вмілим діям українських спецслужб та вищих ешелонів влади, була ліквідована загроза кримсько-російського сепаратизму. Лідер сепаратистів Юрій Мєшков утратив посаду президента Криму і змушений був тікати за межі Української держави, а його соратники або потрапили за ґрати з цілком умотивованими кримінальними вироками, або пішли у тінь. Нове життя кримський сепаратизм одержав тільки після 2005 року, після розпаду переможної «помаранчевої команди».
2000 року команді президента Кучми вдалося провести сфальшований від початку і до кінця «всеукраїнський референдум», який надавав главі держави додаткові владні повноваження. Проте імплементувати результати цього «референдуму» у здавалося б слухняній Верховній Раді не вдалося.
Натомість спроби президентської адміністрації перетягти владну ковдру на себе та «касетний скандал» спонукали до активних дій політичну опозицію й громадянське суспільство. Початок 2000-х вилився у, фактично, безперервну серію наступальних акцій прихильників демократії, що мало своїм наслідком «Помаранчеву революцію» та зрив спроб сепаратистів наприкінці 2004-го року розколоти країну.
Не можна оминути й подолання спричиненої як розпадом СРСР, так і діями влади економічної кризи та підйому виробництва, що розпочався з кінця 1990-х. У кількох дуже непростих епізодах очільники уряду та Нацбанку продемонстрували віртуозну майстерність та рішучість (та от парадокс: в інших епізодах, коли йшлося про чиїсь приватні інтереси, ці ж персонажі без найменших коливань «вводили в піке» українську економіку). Особливо варто згадати входження України до числа провідних зернотрейдерів світу – яке, щоправда, не вилилося, як би належало, у загальний підйом села, у стабільність зростання та модернізації сільського господарства. І взагалі: в економічному підйомі та у боротьбі з кризами, як видається, провідна роль належить не владі і не фаховим економістам, а малому та середньому бізнесу і всім здатним до праці українським громадянам (у тому числі і тим, хто подався на заробітки за кордон і без чиїх грошей економіка України впала б).
Отож досягнення за минуле двадцятиліття Україна має. Є у неї й чималий потенціал для успішного економічного зростання та модернізації (в тому числі й науково-технічний, і людський), і для політичних реформ, і для істотного поліпшення якості життя народу. Проблема в тому, що ані чинна влада, ані провідні опозиційні сили, як видається, неспроможні ефективно використати цей потенціал, ба, навіть утримати країну на теперішньому рівні без «сидіння на голці» багатомільярдних кредитів. Відтак питання в тому, хто зуміє опанувати і позитивний, і негативний досвід минулих років і на його основі успішно рухатися вперед.
Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
