Словаччина – У липні 2009 року, напередодні першого візиту патріарха Кирила до України, предстоятель УПЦ КП патріарх Філарет заявив, що мета приїзду московського гостя – «пропагувати політичний проект інтеграції України в Росію, пропагувати повернення до тієї єдності під владою Кремля, якої Україна позбулася у 1991 році».
Представники РПЦ натомість повторно запевняли, що йдеться виключно про пастирське паломництво патріарха Кирила.
Після п´ятого – впродовж двох років! – візиту Кирила до України, що мав місце наприкінці липня цього року, можна підбити хоча б попередні підсумки і, таким чином, також спростувати або підтвердити заяву патріарха УПЦ КП Філарета.
Дотеперішні візити московського патріарха Кирила до України справляють враження, що він у неї закоханий. Гість із білокам’яної два роки тому навіть заявив, що хотів би мати громадянство України, щоправда, зберігаючи за собою і статус громадянина Росії. Це уможливило б йому «гойдатися» по півроку в Україні та в Росії. Перебуваючи на українській землі, російський православний місіонер намагається всіх зворушити гаслами, що «Київ – це наш Єрусалим і наш Константинополь, серцевина нашого життя», «Киев – наше Отечество». Ці нав´язливі «компліменти» багатьом українцям уже набридли, бо нагадують їм агресивність російського імперіалізму в минулому.
1905 року на з´їзді чорносотенців чи пак «Русских людей» у Києві також лунали слова: «Мы хозяева, это наш дом – Россия для Русских». Київ – «матерь Русской христианской государственности, колыбель Русского Царского Самодержавия». Водночас, ці «русские люди» в деяких містах України чинили криваві погроми, що їх благословляли деяки тодішні батюшки РПЦ.
А один із них, як пише Іван Дзюба в книзі «Нагнітання мороку», став навіть головою Тульського відділення «Союза русского народа». Це був Сергій Симанський – майбутній, з благословення Сталіна, патріарх РПЦ Алексій Перший.
Ми «навчим, почому хліб і сіль почім»
У планах нинішнього московського патріарха Кирила, як було офіційно повідомлено, – щороку під кінець липня приходити до пам´ятника рівноапостольному князю св. Володимиру в Києві і молитися за «наше» і ще раз «наше»...
Звичайно, якщо він вважатиме за доцільне, приїжджатиме до України не лише раз у році.
Нав´язливе повторювання російського місіонера про «НАШЕ», коли мова про початки християнства в Києві, про так званий «триєдинний народ» Русі вказує на фантомний біль тих росіян, що тужать за імперією. Це небажання змиритися з тим, що СРСР двадцять років тому спочив у Бозі, що совєтської імперії, яку вони ототожнювали з імперією російською, уже немає, що Україна – незалежна держава. Це, власне, судомить і призводить до численних заяв московського місіонера про «наше спільне». А далі на умі таких богомольців з півночі, як у поемі «Кавказ» Тараса Шевченка: «тілько дайте себе в руки взяти» і ми вас «навчим, почому хліб і сіль почім!», і скільки ви нам за природний газ повинні платити, і так далі.
Торік у лютому, приїхавши до Києва привітати Віктора Януковича з обранням на посаду Президента України, патріарх Кирило з пафосом говорив що «жодна країна світу не має права вказувати вам (Україні), що робити, як жити». Хто ж повірить, що місіонер з Москви під словом «жодна» мав на увазі також країну Росію? Вона ж безапеляційно і зверхньо намагається диктувати Україні, як їй жити, з ким дружити.
Це відкрито демонструє російський політичний тандем Путін/Медведєв, політик у рясі патріарх РПЦ Кирило зі своєю програмою «Русский мир» та іже з ними.
Ось приклад. У травні цього року в Харкові Кирило застерігав від спроб переглядати підсумки Другої світової війни. Треба пам’ятати, нагадав він, що українці, росіяни, білоруси воювали під час війни разом, «захищаючи єдину Вітчизну». На цьому, як відомо, наполягають керманичі Росії Медведєв і Путін, – дотримуватися московської «єдиноправильної» інтерпретації історії Другої світової війни. А якщо вже хтось має право ставити під сумнів очевидні факти, так це Путін, який недавно заявив, що Росія була б перемогла нацизм і без допомоги України. Імперські вірування як Путіна, так і Кирила закорінені в ідеології, а не в релігії.
Розпад СРСР. Для Кирила – трагедія, для Путіна – катастрофа
Обидва вони найкомфортніше почувалися у великій державі під назвою Радянський Союз. Путін, як професійний розвідник, присягав на вірність СРСР, але присягу зламав, імперію не зберіг. Кирило був довгі роки таким собі неофіційним, але дуже впливовим міністром закордонних справ РПЦ і, кажуть, також активно співпрацював з відомством на Луб'янці, в якому розпочав свою діяльність теперішній прем’єр російського уряду Путін.
1994 року, вже після розвалу «союзу нерушимого», під час однієї політичної «тусовки» у Москві політик у рясі Кирило сказав: «Церква сприймає розпад єдиної держави (СРСР –І.Г.) як трагедію... Росіяни, українці, білоруси – це єдиний народ».
Він заохочував відновлювати «єдину Вітчизну» і переконував учасників конференції, що кордони між слов´янськими народами (в СРСР) було проведено «штучно». Ці кордони нагадували йому «Берлінську стіну, що роз´єднувала німців».
З таких міркувань у лютому 1999 року Кирило закликав сенаторів Верхньої палати Державної Думи Росії не поспішати з ратифікацією «великого» Договору з Україною.
Отже, розпад СРСР громадянин Гундяєв 1994 року охарактеризував як трагедію. 10 років по тому про це «нещастя» нагадає і тодішній російський президент Путін словами, що це була «найбільша геополітична катастрофа ХХ століття».
Чимало українців дивувалися заяві патріарха Кирила, коли в липні 2009 року він заявив, що в Україні «я почуваюся вдома». Він і поводився відповідно – не як гість, а як господар. Ця заява Кирила вразила зокрема тих, у пам´яті яких збереглися картини візиту до України влітку 2001 року папи Івана Павла ІІ, його поведінка.
Коли Русь «святая», а Євросоюз «фашисти» і «шлунок»
Варто нагадати, що глава Католицької церкви Іван Павло ІІ, як належить високому духовному сановнику, вшановуючи державу і народ до якого приїхав у гості, поцілував українську землю. До віруючих промовляв державною українською мовою. Папа навіть підбадьорив українців, посилаючися на слова Тараса Шевченка: «У своїй хаті своя й правда, і сила, і воля». Це дуже не сподобалося одному з великих «добродіїв» України у керівництві Інституту країн СНД Флорову, який потрактував це як «політичну» заяву Івана Павла ІІ, спрямовану «на дальнейший отрыв Украины от России».
Той же чиновник з Інституту країн СНД торік у липні «зрадив таємницю»: Одеса, фактично, є однією з синодальних столиць РПЦ, сказав Фролов. Спробуймо розібратися. Рік тому патріарх Кирило три дні гостював у свого однодумця і співвітчизника, митрополита Одеського Агафангела (Саввіна).
Патріарх одержав з його уст гарячу підтримку своєї місії: «Святейший Владыка смело и решительно, не убоявшись злобы националистов и врагов церкви всех мастей, – сказав Агафангел,– раскрыл и неопровержимо обосновал перед миром блестящую концепцию единого Русского мира, который обьединяет всех нас – верных служителей и чад Русской Православной церкви и преемников исторической великой России».
Зрештою, одеський пастир зрадів би, якби УПЦ МП знову стала звичайним екзархатом РПЦ. Для нього, як розповів недавно головний редактор Эхо Москвы Олексій Венедиктов, «Львів – це ж наша Чечня». Ніяк не сприймає Агафангел Євросоюз: «Який Євросоюз? Це все фашисти!»
Як мовиться, це культура вищої проби. Втім, патріарх Кирило минулого року також сказав, що на Заході, куди прагне інтегруватися Україна, начебто нічого доброго їй там не світить. Захід, за словами керівника РПЦ, – це шлунок (ua.glavred.info, 25.7.2010).
Дивно, що саме цей «шлунок», а не «святая Русь», виробляє безбожно дорогий годинник, який носить на руці московський прочанин Кирило. Цей «шлунок» складає автомашини «Мерседес», якими так люблять здійснювати паломництво «найсвятіші» богомольці РПЦ.
Де ж тут «духовна наука» батюшки Кирила?
На початку статті я навів слова патріарха УПЦ КП Філарета щодо мети візиту Кирила до України. Ось як оцінює його вояжі архиєпископ УАПЦ, відомий учений Ігор Ісіченко.
Він вважає, що Російська православна церква є складовою політичної системи, яка запопадливо намагається відродити російську неоімперію. Британському радіо BBC владика Ісіченко також сказав, що «одна з функцій РПЦ – це через риторику про духовність утримувати Україну в сфері російського політико-гуманітарного впливу».
Для, так би мовити, повноти картини варто навести і думки, висловлені на початку 2004 року главою Української греко-католицької церкви Любомиром Гузарем: «Щодо Росії, ми б дуже хотіли спілкування і між церквами, і між народами взагалі. Сусідського спілкування, яке ґрунтується на взаємній повазі. Щоб було між нашими народами шанобливе ставлення. Але ми проти того, щоб один народ намагався панувати над іншим – у церковних, державних чи будь-яких інших питаннях».
Заяви представників трьох впливових християнських церков (східного обряду) в Україні взаємно себе доповнюють. На жаль, і ці розумні погляди української сторони не знаходять жодного позитивного відгуку в найвищих колах РПЦ. У них хвороблива ностальгія за імперським минулим, за пануванням.
Іван Гвать – дослідник, публіцист
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Представники РПЦ натомість повторно запевняли, що йдеться виключно про пастирське паломництво патріарха Кирила.
Після п´ятого – впродовж двох років! – візиту Кирила до України, що мав місце наприкінці липня цього року, можна підбити хоча б попередні підсумки і, таким чином, також спростувати або підтвердити заяву патріарха УПЦ КП Філарета.
Дотеперішні візити московського патріарха Кирила до України справляють враження, що він у неї закоханий. Гість із білокам’яної два роки тому навіть заявив, що хотів би мати громадянство України, щоправда, зберігаючи за собою і статус громадянина Росії. Це уможливило б йому «гойдатися» по півроку в Україні та в Росії. Перебуваючи на українській землі, російський православний місіонер намагається всіх зворушити гаслами, що «Київ – це наш Єрусалим і наш Константинополь, серцевина нашого життя», «Киев – наше Отечество». Ці нав´язливі «компліменти» багатьом українцям уже набридли, бо нагадують їм агресивність російського імперіалізму в минулому.
1905 року на з´їзді чорносотенців чи пак «Русских людей» у Києві також лунали слова: «Мы хозяева, это наш дом – Россия для Русских». Київ – «матерь Русской христианской государственности, колыбель Русского Царского Самодержавия». Водночас, ці «русские люди» в деяких містах України чинили криваві погроми, що їх благословляли деяки тодішні батюшки РПЦ.
А один із них, як пише Іван Дзюба в книзі «Нагнітання мороку», став навіть головою Тульського відділення «Союза русского народа». Це був Сергій Симанський – майбутній, з благословення Сталіна, патріарх РПЦ Алексій Перший.
Ми «навчим, почому хліб і сіль почім»
У планах нинішнього московського патріарха Кирила, як було офіційно повідомлено, – щороку під кінець липня приходити до пам´ятника рівноапостольному князю св. Володимиру в Києві і молитися за «наше» і ще раз «наше»...
Звичайно, якщо він вважатиме за доцільне, приїжджатиме до України не лише раз у році.
Нав´язливе повторювання російського місіонера про «НАШЕ», коли мова про початки християнства в Києві, про так званий «триєдинний народ» Русі вказує на фантомний біль тих росіян, що тужать за імперією. Це небажання змиритися з тим, що СРСР двадцять років тому спочив у Бозі, що совєтської імперії, яку вони ототожнювали з імперією російською, уже немає, що Україна – незалежна держава. Це, власне, судомить і призводить до численних заяв московського місіонера про «наше спільне». А далі на умі таких богомольців з півночі, як у поемі «Кавказ» Тараса Шевченка: «тілько дайте себе в руки взяти» і ми вас «навчим, почому хліб і сіль почім!», і скільки ви нам за природний газ повинні платити, і так далі.
Торік у лютому, приїхавши до Києва привітати Віктора Януковича з обранням на посаду Президента України, патріарх Кирило з пафосом говорив що «жодна країна світу не має права вказувати вам (Україні), що робити, як жити». Хто ж повірить, що місіонер з Москви під словом «жодна» мав на увазі також країну Росію? Вона ж безапеляційно і зверхньо намагається диктувати Україні, як їй жити, з ким дружити.
Це відкрито демонструє російський політичний тандем Путін/Медведєв, політик у рясі патріарх РПЦ Кирило зі своєю програмою «Русский мир» та іже з ними.
Ось приклад. У травні цього року в Харкові Кирило застерігав від спроб переглядати підсумки Другої світової війни. Треба пам’ятати, нагадав він, що українці, росіяни, білоруси воювали під час війни разом, «захищаючи єдину Вітчизну». На цьому, як відомо, наполягають керманичі Росії Медведєв і Путін, – дотримуватися московської «єдиноправильної» інтерпретації історії Другої світової війни. А якщо вже хтось має право ставити під сумнів очевидні факти, так це Путін, який недавно заявив, що Росія була б перемогла нацизм і без допомоги України. Імперські вірування як Путіна, так і Кирила закорінені в ідеології, а не в релігії.
Розпад СРСР. Для Кирила – трагедія, для Путіна – катастрофа
Обидва вони найкомфортніше почувалися у великій державі під назвою Радянський Союз. Путін, як професійний розвідник, присягав на вірність СРСР, але присягу зламав, імперію не зберіг. Кирило був довгі роки таким собі неофіційним, але дуже впливовим міністром закордонних справ РПЦ і, кажуть, також активно співпрацював з відомством на Луб'янці, в якому розпочав свою діяльність теперішній прем’єр російського уряду Путін.
1994 року, вже після розвалу «союзу нерушимого», під час однієї політичної «тусовки» у Москві політик у рясі Кирило сказав: «Церква сприймає розпад єдиної держави (СРСР –І.Г.) як трагедію... Росіяни, українці, білоруси – це єдиний народ».
Він заохочував відновлювати «єдину Вітчизну» і переконував учасників конференції, що кордони між слов´янськими народами (в СРСР) було проведено «штучно». Ці кордони нагадували йому «Берлінську стіну, що роз´єднувала німців».
З таких міркувань у лютому 1999 року Кирило закликав сенаторів Верхньої палати Державної Думи Росії не поспішати з ратифікацією «великого» Договору з Україною.
Отже, розпад СРСР громадянин Гундяєв 1994 року охарактеризував як трагедію. 10 років по тому про це «нещастя» нагадає і тодішній російський президент Путін словами, що це була «найбільша геополітична катастрофа ХХ століття».
Чимало українців дивувалися заяві патріарха Кирила, коли в липні 2009 року він заявив, що в Україні «я почуваюся вдома». Він і поводився відповідно – не як гість, а як господар. Ця заява Кирила вразила зокрема тих, у пам´яті яких збереглися картини візиту до України влітку 2001 року папи Івана Павла ІІ, його поведінка.
Коли Русь «святая», а Євросоюз «фашисти» і «шлунок»
Варто нагадати, що глава Католицької церкви Іван Павло ІІ, як належить високому духовному сановнику, вшановуючи державу і народ до якого приїхав у гості, поцілував українську землю. До віруючих промовляв державною українською мовою. Папа навіть підбадьорив українців, посилаючися на слова Тараса Шевченка: «У своїй хаті своя й правда, і сила, і воля». Це дуже не сподобалося одному з великих «добродіїв» України у керівництві Інституту країн СНД Флорову, який потрактував це як «політичну» заяву Івана Павла ІІ, спрямовану «на дальнейший отрыв Украины от России».
Той же чиновник з Інституту країн СНД торік у липні «зрадив таємницю»: Одеса, фактично, є однією з синодальних столиць РПЦ, сказав Фролов. Спробуймо розібратися. Рік тому патріарх Кирило три дні гостював у свого однодумця і співвітчизника, митрополита Одеського Агафангела (Саввіна).
Патріарх одержав з його уст гарячу підтримку своєї місії: «Святейший Владыка смело и решительно, не убоявшись злобы националистов и врагов церкви всех мастей, – сказав Агафангел,– раскрыл и неопровержимо обосновал перед миром блестящую концепцию единого Русского мира, который обьединяет всех нас – верных служителей и чад Русской Православной церкви и преемников исторической великой России».
Зрештою, одеський пастир зрадів би, якби УПЦ МП знову стала звичайним екзархатом РПЦ. Для нього, як розповів недавно головний редактор Эхо Москвы Олексій Венедиктов, «Львів – це ж наша Чечня». Ніяк не сприймає Агафангел Євросоюз: «Який Євросоюз? Це все фашисти!»
Як мовиться, це культура вищої проби. Втім, патріарх Кирило минулого року також сказав, що на Заході, куди прагне інтегруватися Україна, начебто нічого доброго їй там не світить. Захід, за словами керівника РПЦ, – це шлунок (ua.glavred.info, 25.7.2010).
Дивно, що саме цей «шлунок», а не «святая Русь», виробляє безбожно дорогий годинник, який носить на руці московський прочанин Кирило. Цей «шлунок» складає автомашини «Мерседес», якими так люблять здійснювати паломництво «найсвятіші» богомольці РПЦ.
Де ж тут «духовна наука» батюшки Кирила?
На початку статті я навів слова патріарха УПЦ КП Філарета щодо мети візиту Кирила до України. Ось як оцінює його вояжі архиєпископ УАПЦ, відомий учений Ігор Ісіченко.
Він вважає, що Російська православна церква є складовою політичної системи, яка запопадливо намагається відродити російську неоімперію. Британському радіо BBC владика Ісіченко також сказав, що «одна з функцій РПЦ – це через риторику про духовність утримувати Україну в сфері російського політико-гуманітарного впливу».
Для, так би мовити, повноти картини варто навести і думки, висловлені на початку 2004 року главою Української греко-католицької церкви Любомиром Гузарем: «Щодо Росії, ми б дуже хотіли спілкування і між церквами, і між народами взагалі. Сусідського спілкування, яке ґрунтується на взаємній повазі. Щоб було між нашими народами шанобливе ставлення. Але ми проти того, щоб один народ намагався панувати над іншим – у церковних, державних чи будь-яких інших питаннях».
Заяви представників трьох впливових християнських церков (східного обряду) в Україні взаємно себе доповнюють. На жаль, і ці розумні погляди української сторони не знаходять жодного позитивного відгуку в найвищих колах РПЦ. У них хвороблива ностальгія за імперським минулим, за пануванням.
Іван Гвать – дослідник, публіцист
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
