Львів – Для того, щоб людина почувалася комфортно, вона повинна бачити якусь досяжну чи хоча б недосяжну мету. Одним словом, хоча б чогось хотіти. Найбільшою суспільною проблемою, і навіть бідою, є відсутність бажань. Хоча, як правило, ця хвороба полягає у тому, що великі бажання, великі мрії редукуються до дрібних, людина замикається у найнеобхідніших потребах, маліє. Це стосується як всього українського суспільства, так і багатьох із нас особисто.
Відсутність бажань у загалу перетворює його на аморфну масу, яка не має перспективи, бо не ставить перед собою ніяких надзавдань, а тому так нічого і не досягає. І тоді під питанням опиняється доцільність існування самого цього загалу чи спільноти – народу, нації.
Із філософської точки зору це втрата сенсів. Людині немає «для чого» жити. Втративши сенс свого існування, спільноти розпадаються. Саме існування будь-якої спільноти неможливе без сенсу, «для якого» вона існує і тримається разом. Ці сенси не лише тримають спільноту разом, але й творять її. Якщо ж їх з самого початку не було, то спільнота не утворюється.
Якщо в епоху модерну на базі певних сенсів, навколо певного «для чого» поставали модерні нації, зовнішньою формою яких ставали держави, то сьогодні творяться спільноти, які долають всі можливі кордони – в тому числі і кордони між різними політичними націями. Для цих спільнот, а це, як правило, спільноти у віртуальних просторах інтернету, традиційних просторів та кордонів немає.
Українська сучасна політична нація формується саме тепер
Пощастило тим політичним націям, які сформувалися та відлилися у форму держави в епоху модерну (а це ХІХ–ХХ століття). Це і німецька політична нація, і польська чи угорська. Деякі зі старих націй утворилися ще раніше, як-от нідерландська, британська чи французька.
Українська сучасна політична нація формується саме тепер, що про це б не говорили патріотичні мрійники. Вони ніяк не можуть розрізнити український народ як етнос та українську політичну націю як політичну спільноту, що об’єднана у формі української держави.
Але сьогодні настали важкі часи для всіх політичних націй – не лише для таких молодих, як українська. Сьогодні руйнуються і старі політичні нації!
А поставання нових політичних націй, як-от української, з огляду на прискорення глобалізаційних процесів та відмирання функцій держав і держави як такої, взагалі стало під великим сумнівом. На жаль, українська незалежність прийшла дуже пізно.
Проблема в тому, що значна частина потенційних членів української політичної нації, маючи українські паспорти, формально перебуваючи в Україні, ніякого стосунку до неї не мають. Як правило, вони живуть у російському інформаційному і політичному полі. Вони живуть життям сусідньої держави. Вони не беруть жодної участі у творенні українських національних контекстів. Не дивляться українського телебачення, не стикаються з українською мовою, ба навіть майже не стикаються з російськомовним українським контекстом! В Україні ці люди насправді просто не присутні.
Разом з тим ці зміни підважили основу основ держави-нації – принцип суверенітету, що був закладений після виснажливих релігійних війн у Європі Вестфальським миром 1648 року. Дуже промовиста для українців дата – саме тоді розпочалася Хмельниччина.
Ясно, що вона не була прямим результатом Вестфальського миру і порозуміння між католиками та протестантами Європи, але тоді ми йшли в ногу з Європою; це був зоряний час для утвердження нової політичної нації – козацької чи української, – а отже, і утвердження українського суверенітету. Однак ми програли, бездумно віддавшись відсталій на століття Росії. І деградували, щоб починати все з початку наприкінці ХХ століття.
Особливо запеклою боротьба буде, і вже йде, за українські чорноземи
Але вичерпання природних ресурсів землі, радикальна, спричинена людською діяльністю зміна клімату, вже сьогодні помітний дефіцит продуктів споживання можуть кардинально змінити цю ситуацію. За якісь 20–30 років закінчаться запаси вуглеводнів – нафти та газу. Різко зросте попит на біопаливо.
Земля, рілля, територія знову можуть стати істотними, якщо не визначальними. Знову розпочнеться, якщо вже не розпочалася, боротьба за світові чорноземи, яких не так багато у світі. Це дві вузькі смуги землі – південь Канади, північ США, центральна Європа і то не вся, Україна, південь Росії, північ Казахстану. Ну і північ Аргентини та південь Бразилії, щось у південній Африці та Австралії. Все інше – Арктика, пустелі та гори.
Гадаю, що особливо запеклою боротьба буде, і вже йде, за українські чорноземи. Невдовзі ми дізнаємося, що вони є не лише нашим спадком чи власністю наших доморощених олігархів, але й ресурсом для всього людства. Гадаю, що «співвласники» цього нашого «спільного спадку» не лише невдовзі постукають у наші двері (чи вже переступили поріг), але й знайдуть ефективний спосіб пояснити нам цю просту істину.
Але сенс полягає не у самій ріллі. Сенсом є благо, яке вона дарує, і шанс на виживання, а, відповідно, і на самореалізацію у формі української post-post-модерної нації чи спільноти.
Не знаю, якою вона буде. Однак неодмінно буде. Бо є сенс. І є ресурс.
Десь 40–50 років (тільки!) ми, європейські народи, живемо у світі, що не знає голоду. Ми зовсім забули, що сенсом є не лише зріст добробуту від високого до ще вищого, а й просте виживання. Але більшість людства, наших сучасників, жило і сьогодні живе, знаючи, що таке голод!
Україна не «для того», щоб жирувало кілька десятків олігархічних і кримінальних угрупувань
Земля – це тільки один з сенсів, «для чого» повинна існувати Україна як той Ковчег, у якому ми та наші нащадки можуть зробити спробу врятуватися від майбутніх лихоліть. Але ми, українці, ще так направду не зазираємо так далеко. Ми все ще пробуємо пояснити самим собі, «для чого» повинен існувати український проект, для чого нам потрібна Україна як конкретна історична спільнота людей, послуговуючись старими традиційними аргументами.
Вулицями наших міст, як привиди, блукають колони людей, які римують простацькі салогани. Не знаю, кого вони вмовляють – решту, яка не марширує поруч, чи самих себе. Мабуть, що самих себе. Бо страшно, якщо немає сенсу.
Та, справедливості ради, маю зазначити, що не все зводиться до цієї реанімації історичних раритетів. Багато хто з нас пробує запозичити сенси «для чого» і у великих політичних та візіонерських починань сьогодення. Як-от запозичити сенси у амбітного проекту Великої Європи – ЄС.
Тим не менше, попри сьогоднішню втрату сенсів «для чого», існує саме така Україна, якою вона є, незалежна Україна постала та існує. Чому? Що стало цьому причиною?
Ми ж знали, «навіщо Україна», у 1991 та 2004 роках. Так, знали. Сама незалежність осмислювалася як сенс, духовна та політична цінність і шлях до процвітання та самореалізації українців. Тоді коридор надій, коридор сподівань був для нас відкритим. Принаймні, тоді ми так це відчували.
Але після розпаду постсоціалістичної економіки при Кравчуку надовго запанувало розчарування як безсенсовність. Цією розгубленістю скористалася посткомуністична номенклатура та криміналітет, які успішно переконвертувалися в олігархат епохи Кучми.
І тільки на початку 2000-х почав утверджуватися новий сенс, «для чого Україна» – він був тісно пов'язаний з ЄС-івською перспективою. Апофеозом цих сподівань став 2004 рік.
Але після того, як і сам ЄС попав у тарапати, і ми за часів Ющенка не впоралися зі своїм «домашнім завданням», ми знову почали занурюватися у турбулентну смугу безсенсів’я. Перед нами знову постало у всій своїй жахливості запитання: «для чого» повинна існувати така спільнота, як незалежна Україна? Для кількох десятків родин новітніх мільярдерів, які нічого спільного з Україною не мають?
Але це безсенсів’я має і особистий вимір – воно зачепило кожного з нас. Бо і наше особисте життя мало б стимулюватися великою метою. Від «творення великого», великих амбіцій ми скотилися до вузького світу приватного. Нічого поганого у цьому немає. Але своє маленьке приватне ми без великого не збудуємо!
Порівняймо наші приватні результати за 20 років незалежності і результати поляків, чехів та угорців. Але це результати Польщі, Чехії чи Угорщини як амбітних і реалізованих проектів.
У своїй більшості ми відмовилися від амбіції збудувати велику європейську державу-націю. Більшість із нас повернулася до своїх регіонів, міст, родин. Ми окопалися в колах своїх однодумців. Ми з усіх сил пробуємо втримати на плаву свої сім’ї. Ми здрібніли навіть у своїх бажаннях.
Але від того, що ми втратили сенси, «для чого» Україна, небезпек не поменшало, а побільшало. Бо ж не «для того» Україна, щоб на ній жирувало тих кілька десятків олігархічних та кримінальних угрупувань.
А на сьогодні це саме так – саме вони найбільше зацікавлені в існуванні саме такої незалежної України. Тільки для них Україна має сенс. Та ще й який! Для них Україна як держава є механізмом чи інструментом визискування «населения на територии».
Парадокс, але сьогодні Україна – це корпорація олігархату та криміналітету.
І, як завжди, – що ж робити? Перш за все наповнити для самих себе Україну сенсом – самим собі чесно і твердо відповісти: а навіщо мені Україна, що я від неї хочу, і що я від неї можу отримати. Але також – що я можу для цього зробити.
Тарас Возняк – культуролог, журналіст
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Відсутність бажань у загалу перетворює його на аморфну масу, яка не має перспективи, бо не ставить перед собою ніяких надзавдань, а тому так нічого і не досягає. І тоді під питанням опиняється доцільність існування самого цього загалу чи спільноти – народу, нації.
Із філософської точки зору це втрата сенсів. Людині немає «для чого» жити. Втративши сенс свого існування, спільноти розпадаються. Саме існування будь-якої спільноти неможливе без сенсу, «для якого» вона існує і тримається разом. Ці сенси не лише тримають спільноту разом, але й творять її. Якщо ж їх з самого початку не було, то спільнота не утворюється.
Якщо в епоху модерну на базі певних сенсів, навколо певного «для чого» поставали модерні нації, зовнішньою формою яких ставали держави, то сьогодні творяться спільноти, які долають всі можливі кордони – в тому числі і кордони між різними політичними націями. Для цих спільнот, а це, як правило, спільноти у віртуальних просторах інтернету, традиційних просторів та кордонів немає.
Українська сучасна політична нація формується саме тепер
Пощастило тим політичним націям, які сформувалися та відлилися у форму держави в епоху модерну (а це ХІХ–ХХ століття). Це і німецька політична нація, і польська чи угорська. Деякі зі старих націй утворилися ще раніше, як-от нідерландська, британська чи французька.
Українська сучасна політична нація формується саме тепер, що про це б не говорили патріотичні мрійники. Вони ніяк не можуть розрізнити український народ як етнос та українську політичну націю як політичну спільноту, що об’єднана у формі української держави.
Але сьогодні настали важкі часи для всіх політичних націй – не лише для таких молодих, як українська. Сьогодні руйнуються і старі політичні нації!
А поставання нових політичних націй, як-от української, з огляду на прискорення глобалізаційних процесів та відмирання функцій держав і держави як такої, взагалі стало під великим сумнівом. На жаль, українська незалежність прийшла дуже пізно.
Проблема в тому, що значна частина потенційних членів української політичної нації, маючи українські паспорти, формально перебуваючи в Україні, ніякого стосунку до неї не мають. Як правило, вони живуть у російському інформаційному і політичному полі. Вони живуть життям сусідньої держави. Вони не беруть жодної участі у творенні українських національних контекстів. Не дивляться українського телебачення, не стикаються з українською мовою, ба навіть майже не стикаються з російськомовним українським контекстом! В Україні ці люди насправді просто не присутні.
Разом з тим ці зміни підважили основу основ держави-нації – принцип суверенітету, що був закладений після виснажливих релігійних війн у Європі Вестфальським миром 1648 року. Дуже промовиста для українців дата – саме тоді розпочалася Хмельниччина.
Ясно, що вона не була прямим результатом Вестфальського миру і порозуміння між католиками та протестантами Європи, але тоді ми йшли в ногу з Європою; це був зоряний час для утвердження нової політичної нації – козацької чи української, – а отже, і утвердження українського суверенітету. Однак ми програли, бездумно віддавшись відсталій на століття Росії. І деградували, щоб починати все з початку наприкінці ХХ століття.
Особливо запеклою боротьба буде, і вже йде, за українські чорноземи
Але вичерпання природних ресурсів землі, радикальна, спричинена людською діяльністю зміна клімату, вже сьогодні помітний дефіцит продуктів споживання можуть кардинально змінити цю ситуацію. За якісь 20–30 років закінчаться запаси вуглеводнів – нафти та газу. Різко зросте попит на біопаливо.
Земля, рілля, територія знову можуть стати істотними, якщо не визначальними. Знову розпочнеться, якщо вже не розпочалася, боротьба за світові чорноземи, яких не так багато у світі. Це дві вузькі смуги землі – південь Канади, північ США, центральна Європа і то не вся, Україна, південь Росії, північ Казахстану. Ну і північ Аргентини та південь Бразилії, щось у південній Африці та Австралії. Все інше – Арктика, пустелі та гори.
Гадаю, що особливо запеклою боротьба буде, і вже йде, за українські чорноземи. Невдовзі ми дізнаємося, що вони є не лише нашим спадком чи власністю наших доморощених олігархів, але й ресурсом для всього людства. Гадаю, що «співвласники» цього нашого «спільного спадку» не лише невдовзі постукають у наші двері (чи вже переступили поріг), але й знайдуть ефективний спосіб пояснити нам цю просту істину.
Але сенс полягає не у самій ріллі. Сенсом є благо, яке вона дарує, і шанс на виживання, а, відповідно, і на самореалізацію у формі української post-post-модерної нації чи спільноти.
Не знаю, якою вона буде. Однак неодмінно буде. Бо є сенс. І є ресурс.
Десь 40–50 років (тільки!) ми, європейські народи, живемо у світі, що не знає голоду. Ми зовсім забули, що сенсом є не лише зріст добробуту від високого до ще вищого, а й просте виживання. Але більшість людства, наших сучасників, жило і сьогодні живе, знаючи, що таке голод!
Україна не «для того», щоб жирувало кілька десятків олігархічних і кримінальних угрупувань
Земля – це тільки один з сенсів, «для чого» повинна існувати Україна як той Ковчег, у якому ми та наші нащадки можуть зробити спробу врятуватися від майбутніх лихоліть. Але ми, українці, ще так направду не зазираємо так далеко. Ми все ще пробуємо пояснити самим собі, «для чого» повинен існувати український проект, для чого нам потрібна Україна як конкретна історична спільнота людей, послуговуючись старими традиційними аргументами.
Вулицями наших міст, як привиди, блукають колони людей, які римують простацькі салогани. Не знаю, кого вони вмовляють – решту, яка не марширує поруч, чи самих себе. Мабуть, що самих себе. Бо страшно, якщо немає сенсу.
Та, справедливості ради, маю зазначити, що не все зводиться до цієї реанімації історичних раритетів. Багато хто з нас пробує запозичити сенси «для чого» і у великих політичних та візіонерських починань сьогодення. Як-от запозичити сенси у амбітного проекту Великої Європи – ЄС.
Тим не менше, попри сьогоднішню втрату сенсів «для чого», існує саме така Україна, якою вона є, незалежна Україна постала та існує. Чому? Що стало цьому причиною?
Ми ж знали, «навіщо Україна», у 1991 та 2004 роках. Так, знали. Сама незалежність осмислювалася як сенс, духовна та політична цінність і шлях до процвітання та самореалізації українців. Тоді коридор надій, коридор сподівань був для нас відкритим. Принаймні, тоді ми так це відчували.
Але після розпаду постсоціалістичної економіки при Кравчуку надовго запанувало розчарування як безсенсовність. Цією розгубленістю скористалася посткомуністична номенклатура та криміналітет, які успішно переконвертувалися в олігархат епохи Кучми.
І тільки на початку 2000-х почав утверджуватися новий сенс, «для чого Україна» – він був тісно пов'язаний з ЄС-івською перспективою. Апофеозом цих сподівань став 2004 рік.
Але після того, як і сам ЄС попав у тарапати, і ми за часів Ющенка не впоралися зі своїм «домашнім завданням», ми знову почали занурюватися у турбулентну смугу безсенсів’я. Перед нами знову постало у всій своїй жахливості запитання: «для чого» повинна існувати така спільнота, як незалежна Україна? Для кількох десятків родин новітніх мільярдерів, які нічого спільного з Україною не мають?
Але це безсенсів’я має і особистий вимір – воно зачепило кожного з нас. Бо і наше особисте життя мало б стимулюватися великою метою. Від «творення великого», великих амбіцій ми скотилися до вузького світу приватного. Нічого поганого у цьому немає. Але своє маленьке приватне ми без великого не збудуємо!
Порівняймо наші приватні результати за 20 років незалежності і результати поляків, чехів та угорців. Але це результати Польщі, Чехії чи Угорщини як амбітних і реалізованих проектів.
У своїй більшості ми відмовилися від амбіції збудувати велику європейську державу-націю. Більшість із нас повернулася до своїх регіонів, міст, родин. Ми окопалися в колах своїх однодумців. Ми з усіх сил пробуємо втримати на плаву свої сім’ї. Ми здрібніли навіть у своїх бажаннях.
Але від того, що ми втратили сенси, «для чого» Україна, небезпек не поменшало, а побільшало. Бо ж не «для того» Україна, щоб на ній жирувало тих кілька десятків олігархічних та кримінальних угрупувань.
А на сьогодні це саме так – саме вони найбільше зацікавлені в існуванні саме такої незалежної України. Тільки для них Україна має сенс. Та ще й який! Для них Україна як держава є механізмом чи інструментом визискування «населения на територии».
Парадокс, але сьогодні Україна – це корпорація олігархату та криміналітету.
І, як завжди, – що ж робити? Перш за все наповнити для самих себе Україну сенсом – самим собі чесно і твердо відповісти: а навіщо мені Україна, що я від неї хочу, і що я від неї можу отримати. Але також – що я можу для цього зробити.
Тарас Возняк – культуролог, журналіст
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
