14 грудня 1989 року я підійшов до Андрія Дмитровича Сахаровa – він якраз залишав Кремлівський палац з’їздів – із проханням поділитися прогнозами про завтрашній день роботи.
Загалом це було рутинне прохання, я звертався з цим питанням до багатьох, чудово розуміючи, що в останні хвилини стомлюючого дня мало хто захоче спілкуватися з журналістами. Тому серед депутатів я вишукував не просто цікавих людей, але ще й інтелігентних – тих, хто погодиться приділити мені хоча б кілька хвилин. Ну, а кілька хвилин із Сахаровим – це взагалі була рідкісна удача.
Він нагадав, що очікується доповідь тодішнього глави союзного уряду Миколи Рижкова – а економічна ситуація в СРСР цілком нагадувала безвихідь, у яку поринули Україна і Росія в наші дні за такого ж повного небажання і невміння проводити реформи – і сказав: «завтра буде бій».
Я подякував академікові і задовольнився цим недовгим спілкуванням, подумав, що фраза «завтра буде бій» цілком підходить для заголовка, і попрямував до виходу.
Вже на вулиці я зустрів Михайла Комісара, творця і керівника нового інформаційного агентства «Інтерфакс», із яким я тоді активно співпрацював. Михайло Віталійович швидше з ввічливості поцікавився моїм робочим днем, я відповів, що нічого видатного на з’їзді не відбулося, хіба що тільки що коротко поговорив із Сахаровим, для мене це завжди подія. На тому й розійшлися.
Рано-вранці мене розбудив телефонний дзвінок. Це був Комісар, надзвичайно стривожений. – Віталію, а ви записали Вашу розмову з Сахаровим на магнітофон? Так, звичайно, там не дуже гарна якість, але розчути… – почав я.
– Негайно приїжджайте, Сахаров помер, – завершив наше спілкування Комісар…
Так вийшло, що я був присутній на першій «легальній» зустрічі Андрія Дмитровича з журналістами – і виявився останнім журналістом, хто розмовляв із ним у Кремлі. Саме записану мною розмову передавало вже через кілька годин радянське іномовлення («Інтерфакс» тоді ще не став незалежним агентством, так що його співробітники одночасно працювали і на радіо), саме це інтерв’ю наступного дня з’явилося у десятках газет.
А слова «завтра буде бій» виявилися не рядовим заголовком для репортажу з депутатського з’їзду, а політичним заповітом людини, готової боротися за свої життєві принципи. І за людей, які нерідко не розуміли, що вони – просто сучасники Андрія Сахарова.
Потім була багатотисячна черга в московському Будинку молоді, де прощалися з Сахаровим – не за рознарядкою, не під масованим телевізійним тиском, а саме з бажання попрощатися і попросити вибачення.
Я приїхав до Будинку молоді разом з українськими депутатами. І згадав епізод депутатського з’їзду, що стався буквально за день до смерті Сахарова.
Тоді несподівано виникла дискусія навколо національної української символіки. Народний депутат СРСР Микола Куценко, якого вигнали з будівлі Верховної Ради УРСР за синьо-жовтий значок на лацкані піджака, задався питанням: а чи може голова республіканського парламенту виганяти союзного депутата, якщо йому щось не подобається в його костюмі або переконаннях? Розгнівана Валентина Шевченко, голова президії Верховної Ради УРСР, пішла в атаку: з трибуни нагадала про всі ті страждання, які принесли українцям націоналісти, бандерівці, петлюрівці… Тоді слово попросив львівський поет Ростислав Братунь, який захистив українську національну символіку.
І коли він закінчив, з журналістського балкону я побачив одного-єдиного депутата, який стоячи аплодував Братуню. Це і був Андрій Дмитрович Сахаров…
Віталій Портников – журналіст Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Загалом це було рутинне прохання, я звертався з цим питанням до багатьох, чудово розуміючи, що в останні хвилини стомлюючого дня мало хто захоче спілкуватися з журналістами. Тому серед депутатів я вишукував не просто цікавих людей, але ще й інтелігентних – тих, хто погодиться приділити мені хоча б кілька хвилин. Ну, а кілька хвилин із Сахаровим – це взагалі була рідкісна удача.
Він нагадав, що очікується доповідь тодішнього глави союзного уряду Миколи Рижкова – а економічна ситуація в СРСР цілком нагадувала безвихідь, у яку поринули Україна і Росія в наші дні за такого ж повного небажання і невміння проводити реформи – і сказав: «завтра буде бій».
Я подякував академікові і задовольнився цим недовгим спілкуванням, подумав, що фраза «завтра буде бій» цілком підходить для заголовка, і попрямував до виходу.
Вже на вулиці я зустрів Михайла Комісара, творця і керівника нового інформаційного агентства «Інтерфакс», із яким я тоді активно співпрацював. Михайло Віталійович швидше з ввічливості поцікавився моїм робочим днем, я відповів, що нічого видатного на з’їзді не відбулося, хіба що тільки що коротко поговорив із Сахаровим, для мене це завжди подія. На тому й розійшлися.
Рано-вранці мене розбудив телефонний дзвінок. Це був Комісар, надзвичайно стривожений. – Віталію, а ви записали Вашу розмову з Сахаровим на магнітофон? Так, звичайно, там не дуже гарна якість, але розчути… – почав я.
– Негайно приїжджайте, Сахаров помер, – завершив наше спілкування Комісар…
Так вийшло, що я був присутній на першій «легальній» зустрічі Андрія Дмитровича з журналістами – і виявився останнім журналістом, хто розмовляв із ним у Кремлі. Саме записану мною розмову передавало вже через кілька годин радянське іномовлення («Інтерфакс» тоді ще не став незалежним агентством, так що його співробітники одночасно працювали і на радіо), саме це інтерв’ю наступного дня з’явилося у десятках газет.
А слова «завтра буде бій» виявилися не рядовим заголовком для репортажу з депутатського з’їзду, а політичним заповітом людини, готової боротися за свої життєві принципи. І за людей, які нерідко не розуміли, що вони – просто сучасники Андрія Сахарова.
Потім була багатотисячна черга в московському Будинку молоді, де прощалися з Сахаровим – не за рознарядкою, не під масованим телевізійним тиском, а саме з бажання попрощатися і попросити вибачення.
Я приїхав до Будинку молоді разом з українськими депутатами. І згадав епізод депутатського з’їзду, що стався буквально за день до смерті Сахарова.
Тоді несподівано виникла дискусія навколо національної української символіки. Народний депутат СРСР Микола Куценко, якого вигнали з будівлі Верховної Ради УРСР за синьо-жовтий значок на лацкані піджака, задався питанням: а чи може голова республіканського парламенту виганяти союзного депутата, якщо йому щось не подобається в його костюмі або переконаннях? Розгнівана Валентина Шевченко, голова президії Верховної Ради УРСР, пішла в атаку: з трибуни нагадала про всі ті страждання, які принесли українцям націоналісти, бандерівці, петлюрівці… Тоді слово попросив львівський поет Ростислав Братунь, який захистив українську національну символіку.
І коли він закінчив, з журналістського балкону я побачив одного-єдиного депутата, який стоячи аплодував Братуню. Це і був Андрій Дмитрович Сахаров…
Віталій Портников – журналіст Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
