Київ – Грошей у держави на всіх не вистачає. Це аксіома. Навіть у разі, якщо ця держава зветься Швейцарія чи Об’єднані Арабські Емірати. Тим більше не вистачає, коли держава називається Буркіна-Фасо чи Україна. Тоді їх не вистачає хронічно або навіть катастрофічно.
І не тільки тому, що в першому випадку названо держави багатші, ніж у другому. А передусім із тої причини, що гроші ці витрачаються казна-на-що, тільки не на реальні потреби країни, – при цьому в основній масі своїй осідаючи в кишенях можновладців та наближених до них бізнесменів. Навіть за рахунок національних інтересів та втрати перспектив розвитку.
Щодо України можна було б навести разючі приклади зі сфери військово-політичної, коли добудова майже готових ракетного крейсера «Україна» та фрегата «Байда Вишневецький» плюс відмова від відправки на металобрухт тих кораблів, яким належало пройти капремонт і знову увійти до складу ескадри, мали б наслідком встановлення приблизного паритету з Росією на Чорному морі. А це означало б зовсім інший рівень дипломатичних можливостей в обстоюванні національних інтересів. Чи були на це гроші? Так. Із 2000-го по 2005 роки різні Президенти та уряди витратили стільки грошей на різні фантасмагоричні чи відверто корупційні проекти, що на розбудову флоту вистачило б із запасом. Але сталося так, як сталося...
Утім, сама по собі зброя, навіть наймодерніша, – це ніщо, коли у військовиків відсутній належний бойових дух, коли вони не є свідомими патріотами (це діє й у випадку професійної армії), готовими захищати національні інтереси. А ще нікому за останні півтисячі років не вдалося виховувати патріотів, не вдаючись при цьому до допомоги друкованого слова. Йдеться-бо не про листівки-летючки, не про агітаційні брошури, – а про серйозне, ґрунтовне, ба, неспішне Слово, яке органічно передувало націотворчому Ділу, втілюючись передусім у вчинки освіченої еліти (в тому числі і військової), яка виступала інтелектуальним та моральним провідником інших суспільних верств.
На жаль, на це очільники Української держави звертають ще менше уваги, ніж на військове «залізо» та на професіоналізм армійців. А якщо й звертають, то хіба що в сенсі негації: не дати... не дозволити... перекрити... Воно й зрозуміло: нормальна структурована національна еліта, відтак освічене й патріотично налаштоване суспільство та чинний наразі олігархічно-клановий устрій несумісні ані в теорії, ані в практиці.
Отож і вихиляси можновладців навколо Шкляревого «Чорного ворона», і постійні податкові «наїзди» на систему книговидання, і вкрай заощадливе (якщо не сказати більше) фінансування цільових видавничих програм, – усе це пояснюється як байдужістю однієї частини «сильних людей України» до культури загалом і до книги зокрема, так і настановою іншої, грамотно-цинічної частини цієї публіки на цілеспрямоване нищення культури.
Заблоковане книговидання
Що в цьому конкретному випадку, про який щойно стало відомо, взяло гору, точно невідомо, але загальний результат сумний. Судіть самі.
Існує вже не перший рік у державі програма «Українська книга», куратором якої є Державний комітет телебачення та радіомовлення (назва цієї установи змінювалася, але сама установа залишалася практично незмінною). Якщо до світової фінансової кризи зазначена програма так-сяк ще виконувалася, то 2008-й і 2009 рік з об’єктивних причин стали для неї дуже складними. І от зараз, коли Комітет отримав на фінансування програми кошти в сумі 13,3 мільйона гривень, він першочергово здійснив дофінансування 61-ї книги, перенесених ще з 2009 року. До цього додалася дещиця книг із програми 2010 року на суму 1, мільйона гривень. А от інші заявки – на суму 9,35 мільйона гривень – під різними приводами було відхилено. Ким? Міністерством економічного розвитку і торгівлі України, яке очолює перший віце-прем’єр, кандидат технічних наук, колишній викладач Донецької політехніки Андрій Клюєв.
Це при тому, що, як зазначають офіційні особи Держкомтелерадіо, «більшість видавництв, чекаючи позитивних висновків від Мінекономіки, під гарантії та за кредитні кошти здійснили підготовку видань до друку (уклали відповідні угоди з авторами та поліграфічними підприємствами на випуск книг, витратили значні кошти на придбання матеріалів і редакційну підготовку, виготовили сигнальні примірники видань), а окремі видавці на свій ризик видрукували тиражі».
Узагалі-то на повне фінансування 120 видань, про які йдеться, потрібно близько 20 мільйонів гривень, але навіть виділена урядом половина цих коштів могла б істотно просунути справу вперед. Не просунула. Як зазначає речник Держкомтелерадіо (підкреслимо цей момент ще раз), «через колізії, пов’язані з погодженням Міністерством економічного розвитку і торгівлі України».
Що буде тепер? Знову процитую офіційний документ із сайту Комітету: «Після розгляду та обговорення зазначеного питання, колегія Держкомтелерадіо ухвалила рішення про перенесення видань з програми «Українська книга» 2010 року до проекту переліку книжкових видань на 2011 рік та деякі зміни та доповнення, запропоновані видавництвами».
Ось так. Ймовірно, що згадані 9,35 мільйона гривень будуть витрачені – в числі інших – і на фінансування перенесених з минулорічної програми книг, але коли вони прийдуть до читача? І чи прийдуть узагалі, якщо фінансування буде таким «щедрим», а вимогливість Міністерства економічного розвитку і торгівлі – такою завищеною, скажімо, у порівнянні із фінансуванням об’єктів до Євро-2012, для яких постійно знаходяться додаткові кошти.
Іван Дзюба знову став «ворогом народу»?
Які ж книги мали вийти друком ще 2010 року, але знову опинилися «за бортом» і в кращому разі прийдуть до читача ще за рік (якщо, звісно, їхні видавці не знайдуть кошти деінде)? Ось деякі з них.
Іван Дзюба, «Є поети для епох».
«Антологія зарубіжної поезії ХХ сторіччя» (упорядник Дмитро Наливайко).
Леонід Первомайський (упорядник Володимир Панченко), «Дикий мед».
Володимир Дрозд (упорядник Ірина Жиленко), «Листя землі». Книга ІІ.
Іван Франко, Зібрання творів у п’ятдесяти томах, т. 54, додатковий.
Василь Стус, Зібрання творів. Том 6.
Ернст-Ганс Гомбріх, «Коротка історія світу для юних читачів».
Олесь Гончар, Твори в дванадцяти томах, т.10.
Микола Гоголь, Зібрання творів у семи томах, т.6.
Майк Йогансен, «Вибрані твори».
Енциклопедія «Сімейна медицина» у 5-ти томах, т.4 (Колектив авторів за ред. Передерія В.Г., Заремби Є.Х.).
Як бачимо, серед тих книг, які не отримали фінансування, – чимало зібрань творів, більша частина яких уже побачила світ. А що тепер робити читачам? Чекати роками на кілька загублених у довгих коридорах узгоджень останніх томів? Де тут узагалі логіка – почати багатотомне видання, а потім раптом його загальмувати, бо той чи інший чиновник не симпатизує видавцеві (який перед цим уже видрукував кілька томів із благословення чиновного ж апарату – тільки й різниці, що інших осіб)? Невже критерії у Міністерства економічного розвитку і торгівлі настільки суб’єктивні? І як чиновники не можуть зрозуміти, що, скажімо, книги Івана Дзюби мусять іти поза всілякою чергою (безвідносно до того, що влітку знаному вченому має виповнитися 80 років, і відхилена чиновниками книга якраз нагодилася б до ювілею…)?
…Неприбуткові видання (а саме вони в основі програми «Українська книга») є в усьому світі. Існують різні форми підтримки таких книг – приватні фонди, цільові державні програми, гранти змішаних державно-приватних фондів тощо. Проте важко уявити, щоб деінде, крім деспотій «третього світу», влада настільки байдуже, а то й зневажливо ставилася до підтримки потрібного освіченим верствам книговидання. І не тільки його. Ймовірно, таке серйозне державне фінансування і не було б потрібним, якби в Україні існував масовий платоспроможний покупець інтелектуальної книжкової продукції. Але з таким покупцем, як і з середнім класом на загал, у влади також «не склалося». Відтак можна бути переконаним принаймні у двох речах. По-перше, цього року, як і наступного, програма «Українська книга» залишиться істотно недофінансованою, із неї з тих чи інших причин будуть вилучені знакові твори знаних авторів. По-друге, всі потрібні для Євро-2012 футбольні стадіони будуть побудовані вчасно, хоча й вийдуть удвічі дорожчими, ніж за кордоном, а броварні наготують для вболівальників удосталь пива…
Воно, звичайно, справа потрібна, але якщо в країні на початку ХХІ століття вистачає коштів тільки на футбол та пиво, то можна впевнено стверджувати: невдовзі коштів не вистачатиме ні на що. Бо хто економить на національному інтелекті, той втрачає перспективи розвитку.
Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
І не тільки тому, що в першому випадку названо держави багатші, ніж у другому. А передусім із тої причини, що гроші ці витрачаються казна-на-що, тільки не на реальні потреби країни, – при цьому в основній масі своїй осідаючи в кишенях можновладців та наближених до них бізнесменів. Навіть за рахунок національних інтересів та втрати перспектив розвитку.
Щодо України можна було б навести разючі приклади зі сфери військово-політичної, коли добудова майже готових ракетного крейсера «Україна» та фрегата «Байда Вишневецький» плюс відмова від відправки на металобрухт тих кораблів, яким належало пройти капремонт і знову увійти до складу ескадри, мали б наслідком встановлення приблизного паритету з Росією на Чорному морі. А це означало б зовсім інший рівень дипломатичних можливостей в обстоюванні національних інтересів. Чи були на це гроші? Так. Із 2000-го по 2005 роки різні Президенти та уряди витратили стільки грошей на різні фантасмагоричні чи відверто корупційні проекти, що на розбудову флоту вистачило б із запасом. Але сталося так, як сталося...
Утім, сама по собі зброя, навіть наймодерніша, – це ніщо, коли у військовиків відсутній належний бойових дух, коли вони не є свідомими патріотами (це діє й у випадку професійної армії), готовими захищати національні інтереси. А ще нікому за останні півтисячі років не вдалося виховувати патріотів, не вдаючись при цьому до допомоги друкованого слова. Йдеться-бо не про листівки-летючки, не про агітаційні брошури, – а про серйозне, ґрунтовне, ба, неспішне Слово, яке органічно передувало націотворчому Ділу, втілюючись передусім у вчинки освіченої еліти (в тому числі і військової), яка виступала інтелектуальним та моральним провідником інших суспільних верств.
На жаль, на це очільники Української держави звертають ще менше уваги, ніж на військове «залізо» та на професіоналізм армійців. А якщо й звертають, то хіба що в сенсі негації: не дати... не дозволити... перекрити... Воно й зрозуміло: нормальна структурована національна еліта, відтак освічене й патріотично налаштоване суспільство та чинний наразі олігархічно-клановий устрій несумісні ані в теорії, ані в практиці.
Отож і вихиляси можновладців навколо Шкляревого «Чорного ворона», і постійні податкові «наїзди» на систему книговидання, і вкрай заощадливе (якщо не сказати більше) фінансування цільових видавничих програм, – усе це пояснюється як байдужістю однієї частини «сильних людей України» до культури загалом і до книги зокрема, так і настановою іншої, грамотно-цинічної частини цієї публіки на цілеспрямоване нищення культури.
Заблоковане книговидання
Що в цьому конкретному випадку, про який щойно стало відомо, взяло гору, точно невідомо, але загальний результат сумний. Судіть самі.
Існує вже не перший рік у державі програма «Українська книга», куратором якої є Державний комітет телебачення та радіомовлення (назва цієї установи змінювалася, але сама установа залишалася практично незмінною). Якщо до світової фінансової кризи зазначена програма так-сяк ще виконувалася, то 2008-й і 2009 рік з об’єктивних причин стали для неї дуже складними. І от зараз, коли Комітет отримав на фінансування програми кошти в сумі 13,3 мільйона гривень, він першочергово здійснив дофінансування 61-ї книги, перенесених ще з 2009 року. До цього додалася дещиця книг із програми 2010 року на суму 1, мільйона гривень. А от інші заявки – на суму 9,35 мільйона гривень – під різними приводами було відхилено. Ким? Міністерством економічного розвитку і торгівлі України, яке очолює перший віце-прем’єр, кандидат технічних наук, колишній викладач Донецької політехніки Андрій Клюєв.
Це при тому, що, як зазначають офіційні особи Держкомтелерадіо, «більшість видавництв, чекаючи позитивних висновків від Мінекономіки, під гарантії та за кредитні кошти здійснили підготовку видань до друку (уклали відповідні угоди з авторами та поліграфічними підприємствами на випуск книг, витратили значні кошти на придбання матеріалів і редакційну підготовку, виготовили сигнальні примірники видань), а окремі видавці на свій ризик видрукували тиражі».
Узагалі-то на повне фінансування 120 видань, про які йдеться, потрібно близько 20 мільйонів гривень, але навіть виділена урядом половина цих коштів могла б істотно просунути справу вперед. Не просунула. Як зазначає речник Держкомтелерадіо (підкреслимо цей момент ще раз), «через колізії, пов’язані з погодженням Міністерством економічного розвитку і торгівлі України».
Що буде тепер? Знову процитую офіційний документ із сайту Комітету: «Після розгляду та обговорення зазначеного питання, колегія Держкомтелерадіо ухвалила рішення про перенесення видань з програми «Українська книга» 2010 року до проекту переліку книжкових видань на 2011 рік та деякі зміни та доповнення, запропоновані видавництвами».
Ось так. Ймовірно, що згадані 9,35 мільйона гривень будуть витрачені – в числі інших – і на фінансування перенесених з минулорічної програми книг, але коли вони прийдуть до читача? І чи прийдуть узагалі, якщо фінансування буде таким «щедрим», а вимогливість Міністерства економічного розвитку і торгівлі – такою завищеною, скажімо, у порівнянні із фінансуванням об’єктів до Євро-2012, для яких постійно знаходяться додаткові кошти.
Іван Дзюба знову став «ворогом народу»?
Які ж книги мали вийти друком ще 2010 року, але знову опинилися «за бортом» і в кращому разі прийдуть до читача ще за рік (якщо, звісно, їхні видавці не знайдуть кошти деінде)? Ось деякі з них.
Іван Дзюба, «Є поети для епох».
«Антологія зарубіжної поезії ХХ сторіччя» (упорядник Дмитро Наливайко).
Леонід Первомайський (упорядник Володимир Панченко), «Дикий мед».
Володимир Дрозд (упорядник Ірина Жиленко), «Листя землі». Книга ІІ.
Іван Франко, Зібрання творів у п’ятдесяти томах, т. 54, додатковий.
Василь Стус, Зібрання творів. Том 6.
Ернст-Ганс Гомбріх, «Коротка історія світу для юних читачів».
Олесь Гончар, Твори в дванадцяти томах, т.10.
Микола Гоголь, Зібрання творів у семи томах, т.6.
Майк Йогансен, «Вибрані твори».
Енциклопедія «Сімейна медицина» у 5-ти томах, т.4 (Колектив авторів за ред. Передерія В.Г., Заремби Є.Х.).
Як бачимо, серед тих книг, які не отримали фінансування, – чимало зібрань творів, більша частина яких уже побачила світ. А що тепер робити читачам? Чекати роками на кілька загублених у довгих коридорах узгоджень останніх томів? Де тут узагалі логіка – почати багатотомне видання, а потім раптом його загальмувати, бо той чи інший чиновник не симпатизує видавцеві (який перед цим уже видрукував кілька томів із благословення чиновного ж апарату – тільки й різниці, що інших осіб)? Невже критерії у Міністерства економічного розвитку і торгівлі настільки суб’єктивні? І як чиновники не можуть зрозуміти, що, скажімо, книги Івана Дзюби мусять іти поза всілякою чергою (безвідносно до того, що влітку знаному вченому має виповнитися 80 років, і відхилена чиновниками книга якраз нагодилася б до ювілею…)?
…Неприбуткові видання (а саме вони в основі програми «Українська книга») є в усьому світі. Існують різні форми підтримки таких книг – приватні фонди, цільові державні програми, гранти змішаних державно-приватних фондів тощо. Проте важко уявити, щоб деінде, крім деспотій «третього світу», влада настільки байдуже, а то й зневажливо ставилася до підтримки потрібного освіченим верствам книговидання. І не тільки його. Ймовірно, таке серйозне державне фінансування і не було б потрібним, якби в Україні існував масовий платоспроможний покупець інтелектуальної книжкової продукції. Але з таким покупцем, як і з середнім класом на загал, у влади також «не склалося». Відтак можна бути переконаним принаймні у двох речах. По-перше, цього року, як і наступного, програма «Українська книга» залишиться істотно недофінансованою, із неї з тих чи інших причин будуть вилучені знакові твори знаних авторів. По-друге, всі потрібні для Євро-2012 футбольні стадіони будуть побудовані вчасно, хоча й вийдуть удвічі дорожчими, ніж за кордоном, а броварні наготують для вболівальників удосталь пива…
Воно, звичайно, справа потрібна, але якщо в країні на початку ХХІ століття вистачає коштів тільки на футбол та пиво, то можна впевнено стверджувати: невдовзі коштів не вистачатиме ні на що. Бо хто економить на національному інтелекті, той втрачає перспективи розвитку.
Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
