– Пане Іґорт, чому для висвітлення теми Голодомору Ви обрали жанр коміксу, адже для обивателя-непрофесіонала це просто розважальні і комічні малюнки?
– Комікси – це засіб спілкування. Сприймати комікси лише як щось комічне, а так було на початку зародження жанру, – це дуже обмежено. Мені цікаво розповідати життя за допомогою малюнків, тому що через малюнок можна просто передати, описати події чи емоції. Моя робота – це репортаж у малюнках. Я спілкувався з людьми на вулиці, з простими людьми, і потім за їхніми розповідями на папері відобразив, якими були хати, яким було життя в Україні, котрої тепер вже немає. Щоб розказати історію життя Миколи Васильовича чи Марії Іванівни, я б повинен був зняти фільм, та це потребує колосальних засобів. А з малюнком є можливість усе перевірити і точно відобразити тодішню атмосферу. Це і є магія малюнку. Вже 30 років, як я розповідаю історії таким чином. Я не журналіст і не політолог, я – розповідач, використовую як слова, так і малюнки. Для мене це найцікавіше.
– Ви спілкувалися зі свідками Великого голоду 1932-33 років. Яке враження на Вас справили ці люди сьогодні?
– Я не шукав спеціально свідчень про Голодомор. Я хотів зрозуміти, як жилося в Україні за часів комунізму і що залишилося після радянського періоду. Ці люди часто були у віці понад 80 років, вони пережили ті часи, і навіть тепер вони все ще стривожені. Хтось із них мав добру пам’ять, інші не хотіли пам’ятати пережитого, ще інші виглядали й досі заляканими. Я думаю, що це був великий біль і велика жалоба для країни. Склалося враження, що частина українського народу і досі відчуває той біль.
– Низка країн світу вже визнала Голодомор як акт геноциду, однак Італії у цьому списку немає. Як італійський громадянин, що Ви думаєте з цього приводу?
– В Італії я зустрів двох науковців із історії колишнього СРСР, а вони моєї роботи тоді ще не бачили, бо книжка вийшла друком пізніше. Так ось ці професори накинулися на мене лише тому, що я взявся за тему Великого голоду в Україні. Вони намагалися мені пояснити, що вся ця історія з геноцидом – політична видумка колишнього проєвропейського президента Віктора Ющенка. Мене ж історія цікавить передусім із людської точки зору. Мені не важливо, скільки людей померло: 10 мільйонів, 7 мільйонів чи 3 мільйони. Для мене, якщо б померли три особи, це вже трагедія. Важливо одне – говорити про це. Україна десятиліттями не могла висловити, виявити свій біль з приводу того, що сталося. Я не як письменник чи інтелектуал, а як людина вважаю це дуже жорстоким. Це неприйнятно. Думаю, Україна повинна опікуватися своєю історією. І це не лише справа депутатів або істориків, це обов’язок цивілізованого суспільства. Необхідно покінчити з круговою порукою, і це, я помітив, ще існує, коли думають, що краще не говорити, не згадувати про пережите. А я думаю, навпаки: головне говорити, писати, розповідати, збирати свідчення. Я особисто людина лівих поглядів, але вважаю нашим обов’язком знати і розуміти, що творилося в період комунізму.
– Пане Іґорт, західним журналістам Ви розповідаєте про Україну як країну без мрій. Але чи справді Ви не побачили там бодай трохи оптимізму або ж перспективи?
– Те, що я побачив, з ким я говорив... багато молодих людей, котрі не мають ніякої ідеї стосовно майбутнього. Вони живуть без мрії. Єдине, чого вони чекають і чому їх навчили: одружитися. Доросле населення виконує часто роботу без перспективи кар’єрного росту чи поліпшення умов життя. Усе дуже ненадійно i нестабільно. В Італії також нарікають на нестабільність. Однак Україна мені видалася системою нестабільності. Я був шокований з цього, бо ж український народ, як я побачив, дуже працьовитий, люди не бояться роботи, вони жертвують багато чим заради праці, але в перспективі – нуль. Мене також шокували лікарні, де все платно, треба платити за вату, за білизну. Соціальні умови життя справді важкі. Я бував у багатьох країнах світу, і мене це дуже вразило, коли населення доведене до стану відчаю і не має навіть надії мати колись щось краще.
– Ви жили трохи і в Росії, про що зараз готуєте аналогічну книжку. Якщо порівнювати сучасний стан двох пострадянських республік, що б Ви могли сказати?
– Росія – це майже континент, розміри цієї країни вражають. Думаю, певним чином це відкладається на ментальності росіян. Вони дуже пишаються своєю країною. У Санкт-Петербурзі, Москві я бачив страшні злидні. Росія – велика країна, важливий політичний гравець, але вона має серйозні економічні проблеми. Та мені здалося, росіян об’єднує і підтримує національна гордість, вони й досі живуть великою ностальгією за радянською імперією. В Україні, на відміну від Росії, переважають настрої відчаю і розпачу.
– Комікси – це засіб спілкування. Сприймати комікси лише як щось комічне, а так було на початку зародження жанру, – це дуже обмежено. Мені цікаво розповідати життя за допомогою малюнків, тому що через малюнок можна просто передати, описати події чи емоції. Моя робота – це репортаж у малюнках. Я спілкувався з людьми на вулиці, з простими людьми, і потім за їхніми розповідями на папері відобразив, якими були хати, яким було життя в Україні, котрої тепер вже немає. Щоб розказати історію життя Миколи Васильовича чи Марії Іванівни, я б повинен був зняти фільм, та це потребує колосальних засобів. А з малюнком є можливість усе перевірити і точно відобразити тодішню атмосферу. Це і є магія малюнку. Вже 30 років, як я розповідаю історії таким чином. Я не журналіст і не політолог, я – розповідач, використовую як слова, так і малюнки. Для мене це найцікавіше.
– Ви спілкувалися зі свідками Великого голоду 1932-33 років. Яке враження на Вас справили ці люди сьогодні?
– Я не шукав спеціально свідчень про Голодомор. Я хотів зрозуміти, як жилося в Україні за часів комунізму і що залишилося після радянського періоду. Ці люди часто були у віці понад 80 років, вони пережили ті часи, і навіть тепер вони все ще стривожені. Хтось із них мав добру пам’ять, інші не хотіли пам’ятати пережитого, ще інші виглядали й досі заляканими. Я думаю, що це був великий біль і велика жалоба для країни. Склалося враження, що частина українського народу і досі відчуває той біль.
– Низка країн світу вже визнала Голодомор як акт геноциду, однак Італії у цьому списку немає. Як італійський громадянин, що Ви думаєте з цього приводу?
– В Італії я зустрів двох науковців із історії колишнього СРСР, а вони моєї роботи тоді ще не бачили, бо книжка вийшла друком пізніше. Так ось ці професори накинулися на мене лише тому, що я взявся за тему Великого голоду в Україні. Вони намагалися мені пояснити, що вся ця історія з геноцидом – політична видумка колишнього проєвропейського президента Віктора Ющенка. Мене ж історія цікавить передусім із людської точки зору. Мені не важливо, скільки людей померло: 10 мільйонів, 7 мільйонів чи 3 мільйони. Для мене, якщо б померли три особи, це вже трагедія. Важливо одне – говорити про це. Україна десятиліттями не могла висловити, виявити свій біль з приводу того, що сталося. Я не як письменник чи інтелектуал, а як людина вважаю це дуже жорстоким. Це неприйнятно. Думаю, Україна повинна опікуватися своєю історією. І це не лише справа депутатів або істориків, це обов’язок цивілізованого суспільства. Необхідно покінчити з круговою порукою, і це, я помітив, ще існує, коли думають, що краще не говорити, не згадувати про пережите. А я думаю, навпаки: головне говорити, писати, розповідати, збирати свідчення. Я особисто людина лівих поглядів, але вважаю нашим обов’язком знати і розуміти, що творилося в період комунізму.
– Пане Іґорт, західним журналістам Ви розповідаєте про Україну як країну без мрій. Але чи справді Ви не побачили там бодай трохи оптимізму або ж перспективи?
– Те, що я побачив, з ким я говорив... багато молодих людей, котрі не мають ніякої ідеї стосовно майбутнього. Вони живуть без мрії. Єдине, чого вони чекають і чому їх навчили: одружитися. Доросле населення виконує часто роботу без перспективи кар’єрного росту чи поліпшення умов життя. Усе дуже ненадійно i нестабільно. В Італії також нарікають на нестабільність. Однак Україна мені видалася системою нестабільності. Я був шокований з цього, бо ж український народ, як я побачив, дуже працьовитий, люди не бояться роботи, вони жертвують багато чим заради праці, але в перспективі – нуль. Мене також шокували лікарні, де все платно, треба платити за вату, за білизну. Соціальні умови життя справді важкі. Я бував у багатьох країнах світу, і мене це дуже вразило, коли населення доведене до стану відчаю і не має навіть надії мати колись щось краще.
– Ви жили трохи і в Росії, про що зараз готуєте аналогічну книжку. Якщо порівнювати сучасний стан двох пострадянських республік, що б Ви могли сказати?
– Росія – це майже континент, розміри цієї країни вражають. Думаю, певним чином це відкладається на ментальності росіян. Вони дуже пишаються своєю країною. У Санкт-Петербурзі, Москві я бачив страшні злидні. Росія – велика країна, важливий політичний гравець, але вона має серйозні економічні проблеми. Та мені здалося, росіян об’єднує і підтримує національна гордість, вони й досі живуть великою ностальгією за радянською імперією. В Україні, на відміну від Росії, переважають настрої відчаю і розпачу.
