На початку листопада Генеральний секретар НАТО Андерс Фоґ Расмуссен відвідав Москву для обговорення майбутніх змін у стосунках між Росією та Північноатлантичним альянсом, які планується закріпити на Лісабонському саміті 19-20 листопада. Питання створення глобальної системи протиракетної оборони було одним із центральних у перебігу цих переговорів. Генсекретар НАТО пропонує Росії приєднатися до нового проекту, який передбачає об’єднати існуючі та перспективні системи протиракетної оборони в рамках альянсу з російськими елементами ПРО. Саме в такий спосіб НАТО збирається до 2020 року збудувати надійну протиракетну парасольку для всіх європейських союзників та партнерів.
Що трохи бентежить у цих позитивних новинах, так це величенька прогалина у протиракетній парасольці розміром із Україну. Виникає логічне питання: якщо НАТО і Росія будуть союзниками у системі ПРО, то чи вийде у них це зробити без України, яка, окрім найбільшої в Європі території, має ще й певні переваги у протиракетній сфері? Й інше питання: якщо Україна все ж має важливість у майбутній системі ПРО, то чи не означають сепаратні переговори НАТО з Росією, що вони спочатку домовляться між собою, а потім вже повідомлять якісь деталі Україні?
До чого я веду? Веду до того, що, незважаючи на постійні розмови Заходу, що ніколи, ні за яких умов, НАТО та ЄС не погодиться на задоволення давнішньої російської мрії щодо повернення пострадянського простору до виключної сфери впливу Росії, здається, це все ж таки відбувається. І відбувається дуже швидкими темпами. Якраз дуже конструктивне зближення НАТО та Росії в питаннях ПРО та Афганістану на практиці проявляється у легалізації російської присутності на теренах коришнього СРСР. Адже можна бути впевеним, що під приводом сприяння стабілізації обстановки в Афганістані Росія дуже скоро зможе максимально закріпити свою присутність у пострадянських країнах Центральної Азії.
Теж саме й щодо питання ПРО. Протягом останніх п’яти років Росія методично просувалась до створення нових радіолокаційних станцій на своїй території, які б дублювали українські станції в Мукачевому та Севастополі. І хоча до цього часу російська станція в Армавірі до бойового чергування не стала, все ж офіційно росіяни запевняли, що українські станції їм не потрібні. Навпаки, Москва проголошувала, що РЛС у Мукачево та Севастополі навіть шкодять російській системі, оскільки надають ненадійну інформацію.
Однак, мабуть, Росії доведеться змінити гнів на милість. Перебуваючи у Москві, Андерс Фоґ Расмуссен сказав, що Україна може взяти участь у колективній системі ПРО. «Я говорив про співпрацю з Росією, але мені здається, що це запрошення має бути відкрито для наших євроатлантичних партнерів. Тобто це теж запрошення і Україні, якщо Україна того забажає. Ми не відкидаємо такої можливості», – заявив Расмуссен. Але ці слова, сказані на московській прес-конференції, лише підкреслили «вторинність» української позиції. Виглядає так, наче НАТО та Росія вже накреслили структуру майбутньої системи ПРО. І роль України там вже визначена.
Враховуючи, що з Брюсселя та Вашингтона вже кілька разів натякали Україні, що не будуть включати позаблокову країну до власної системи ПРО, залишається лише один варіант – повернутися зі своїми станціями до російського протиракетного простору, а вже разом із росіянами стати до лав глобальної системи протиракетної оборони. Звичайно, як субпідрядники та підлеглі. І, здається, ця модель відносин може стати універсальною для трикутника «Захід – Україна – Росія».
Москва на командній висоті
У березні 2007 року спеціальна група американських експертів на чолі з директором Агенції з ПРО генерал-лейтенантом Генрі Оберінґом провела з керівництвом України низку переговорів. Офіційно повідомлялось, що делегація США прибула, щоб пояснити особливості розміщення елементів ПРО США в Чехії та Польщі. Хоча незалежні експерти стверджували, що сторони могли обговорювати перспективи використання українського потенціалу у майбутній системі ПРО «за версією Джорджа Буша».
Таке припущення підтвердилось вже у жовтні 2009 року, коли Барак Обама рішуче відкорегував плани щодо розгортання елементів ПРО США у Європі. Тоді заступник міністра оборони США Александр Вершбоу заявив, що він «додав Україну до списку можливих майданчиків для розміщення радарів раннього попередження про ракетні пуски». Вершбоу повідомив, що українські офіційні особи нібито виявили зацікавленість у подібній участі. А Посол України в США Олег Шамшур підтвердив, що «це питання – у стані робочого обговорення, це досить початкова фаза». Подальша доля цих переговорів не відома. Хоча Україна дійсно має можливість суттєво зміцнити глобальну систему ПРО.
По-перше, в інтересах колективної системи ПРО можливо використати радіолокаційну станцію в Севастополі (станція в Мукачевому, очевидно, не буде корисною, оскільки вона спрямована на Західну Європу). По-друге, низка українських підприємств може долучитися до створення різних компонентів системи ПРО. По-третє, для відпрацювання ефективності глобальної системи ПРО як мішені можна використати ракетоносії, розроблені Україною. А запускати їх можна з плавучої платформи Sea Launch. Також зберігає свою актуальність і проект щодо створення на основі недобудованого ракетного крейсера «Україна» протиракетної платформи, яку можливо розмістити в Чорному морі. Участь Росії у створенні колективної системи ПРО разом із НАТО лише підвищує шанси цього проекту.
Однак здається, що всі ці можливості вже буде пропонувати не Україна. Все буде простіше – Україні вкажуть, що їй потрібно зробити, які послуги надати, які радари виділити. І цікаво, що ми будемо цьому радіти. Все ж нас помітили і запросили до «клубу»! Не хочеться вірити, але те, як Захід іде в обійми Росії заради ПРО та Афганістану, не залишає сумнівів – росіяни отримають все, що хочуть. І, насамперед, Україну.
Михайло Самусь – заступник директора Центру досліджень армії, конверсії і роззброєння.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Що трохи бентежить у цих позитивних новинах, так це величенька прогалина у протиракетній парасольці розміром із Україну. Виникає логічне питання: якщо НАТО і Росія будуть союзниками у системі ПРО, то чи вийде у них це зробити без України, яка, окрім найбільшої в Європі території, має ще й певні переваги у протиракетній сфері? Й інше питання: якщо Україна все ж має важливість у майбутній системі ПРО, то чи не означають сепаратні переговори НАТО з Росією, що вони спочатку домовляться між собою, а потім вже повідомлять якісь деталі Україні?
До чого я веду? Веду до того, що, незважаючи на постійні розмови Заходу, що ніколи, ні за яких умов, НАТО та ЄС не погодиться на задоволення давнішньої російської мрії щодо повернення пострадянського простору до виключної сфери впливу Росії, здається, це все ж таки відбувається. І відбувається дуже швидкими темпами. Якраз дуже конструктивне зближення НАТО та Росії в питаннях ПРО та Афганістану на практиці проявляється у легалізації російської присутності на теренах коришнього СРСР. Адже можна бути впевеним, що під приводом сприяння стабілізації обстановки в Афганістані Росія дуже скоро зможе максимально закріпити свою присутність у пострадянських країнах Центральної Азії.
Теж саме й щодо питання ПРО. Протягом останніх п’яти років Росія методично просувалась до створення нових радіолокаційних станцій на своїй території, які б дублювали українські станції в Мукачевому та Севастополі. І хоча до цього часу російська станція в Армавірі до бойового чергування не стала, все ж офіційно росіяни запевняли, що українські станції їм не потрібні. Навпаки, Москва проголошувала, що РЛС у Мукачево та Севастополі навіть шкодять російській системі, оскільки надають ненадійну інформацію.
Однак, мабуть, Росії доведеться змінити гнів на милість. Перебуваючи у Москві, Андерс Фоґ Расмуссен сказав, що Україна може взяти участь у колективній системі ПРО. «Я говорив про співпрацю з Росією, але мені здається, що це запрошення має бути відкрито для наших євроатлантичних партнерів. Тобто це теж запрошення і Україні, якщо Україна того забажає. Ми не відкидаємо такої можливості», – заявив Расмуссен. Але ці слова, сказані на московській прес-конференції, лише підкреслили «вторинність» української позиції. Виглядає так, наче НАТО та Росія вже накреслили структуру майбутньої системи ПРО. І роль України там вже визначена.
Враховуючи, що з Брюсселя та Вашингтона вже кілька разів натякали Україні, що не будуть включати позаблокову країну до власної системи ПРО, залишається лише один варіант – повернутися зі своїми станціями до російського протиракетного простору, а вже разом із росіянами стати до лав глобальної системи протиракетної оборони. Звичайно, як субпідрядники та підлеглі. І, здається, ця модель відносин може стати універсальною для трикутника «Захід – Україна – Росія».
Москва на командній висоті
У березні 2007 року спеціальна група американських експертів на чолі з директором Агенції з ПРО генерал-лейтенантом Генрі Оберінґом провела з керівництвом України низку переговорів. Офіційно повідомлялось, що делегація США прибула, щоб пояснити особливості розміщення елементів ПРО США в Чехії та Польщі. Хоча незалежні експерти стверджували, що сторони могли обговорювати перспективи використання українського потенціалу у майбутній системі ПРО «за версією Джорджа Буша».
Таке припущення підтвердилось вже у жовтні 2009 року, коли Барак Обама рішуче відкорегував плани щодо розгортання елементів ПРО США у Європі. Тоді заступник міністра оборони США Александр Вершбоу заявив, що він «додав Україну до списку можливих майданчиків для розміщення радарів раннього попередження про ракетні пуски». Вершбоу повідомив, що українські офіційні особи нібито виявили зацікавленість у подібній участі. А Посол України в США Олег Шамшур підтвердив, що «це питання – у стані робочого обговорення, це досить початкова фаза». Подальша доля цих переговорів не відома. Хоча Україна дійсно має можливість суттєво зміцнити глобальну систему ПРО.
По-перше, в інтересах колективної системи ПРО можливо використати радіолокаційну станцію в Севастополі (станція в Мукачевому, очевидно, не буде корисною, оскільки вона спрямована на Західну Європу). По-друге, низка українських підприємств може долучитися до створення різних компонентів системи ПРО. По-третє, для відпрацювання ефективності глобальної системи ПРО як мішені можна використати ракетоносії, розроблені Україною. А запускати їх можна з плавучої платформи Sea Launch. Також зберігає свою актуальність і проект щодо створення на основі недобудованого ракетного крейсера «Україна» протиракетної платформи, яку можливо розмістити в Чорному морі. Участь Росії у створенні колективної системи ПРО разом із НАТО лише підвищує шанси цього проекту.
Однак здається, що всі ці можливості вже буде пропонувати не Україна. Все буде простіше – Україні вкажуть, що їй потрібно зробити, які послуги надати, які радари виділити. І цікаво, що ми будемо цьому радіти. Все ж нас помітили і запросили до «клубу»! Не хочеться вірити, але те, як Захід іде в обійми Росії заради ПРО та Афганістану, не залишає сумнівів – росіяни отримають все, що хочуть. І, насамперед, Україну.
Михайло Самусь – заступник директора Центру досліджень армії, конверсії і роззброєння.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
