Табачник сформований у радянській школі з російською мовою викладання в Києві у 1970-80-ті роки, в якій, зрозуміло, більше уваги приділялося вивченню російської літератури, ніж української. Прищеплювали совєтський, чи пак російський, патріотизм. Український патріотизм у ті часи брутально шпетили як «український буржуазний націоналізм», а українську мову називали «бандєровским язиком».
Табачника можна зрозуміти, що для нього беззастережними авторитетами є Толстой, Достоєвський, і їм, так треба його розуміти, не дорівнюють своїм моральним авторитетом Тарас Шевченко, Іван Франко чи Леся Українка, про яких Табачник в інтерв’ю ні словечком не обмовився.
Правдою є те, що згадані українські класики не стали всесвітньовідомими, як Толстой чи Достоєвський. Та не через слабкість свого таланту, а тому що імперія, зокрема ж російська, робила все для того, щоб генії поневоленого народу були замовчені, заглушені, принижені.
Шевченка вислано на каторгу в Кос-Арал (Казахстан) із поміткою: заборонено писати і навіть малювати.
Росія – понад усе
Безперечно, Толстой і Достоєвський – видатні російські й водночас всесвітньовідомі письменники. І для Табачника – зразок морального авторитету. Чи й тому, що вони були апологетами російського колоніалізму?
Обидва літератори активно утверджували парадигму імперського мислення. Сприяли тому, щоб, як писав чеський знавець російської духовної культури Масарик, «месіанство та вселенськість трансформувалося в російський імперіалізм».
Рамки статті не дозволяють вникнути глибше в проблему, але міркувати над темою варто.
Американська дослідниця Єва Томпсон вважає, що роман Толстого «Війна і мир» у багатьох аспектах треба визнати як колоніальний роман. Він виражає впевненість Росії в собі як колоніальної імперії і водночас придушує наратив підкорених народів. Цей талановито написаний твір – легітимізація імперського статусу Росії.
Толстой у своїй «Сповіді» зізнався, що із 55 років свого життя 35 прожив на світі «нигилистом в настоящем значении этого слова... в смысле отсутствия всякой веры».
В іншому місці Толстой напише, що після 18-ти століть існування християнства він відкрив справжній сенс науки Христа: «Тепер мне пришлось, как что-то новое, открывать закон Христа». Інше питання, як він скористався своїм «відкриттям» у приватному житті.
«Сльози» Достоєвського
Зупинимося на Достоєвському. Відомий його вислів, який став крилатим, про те, що все щастя людства не варте однієї сльози невинної дитини. Але у публіцистичних працях він часто писав щось зовсім протилежне. Наприклад, переповідаючи за істориком Карамзіним захоплення росіянами Казані, Достоєвський із запалом розповідав, що все пройшло дуже простенько. Захопивши місто, одразу і вперше від заснування Казані, (окупанти) відслужили молебень. Відтак поставили православну церкву, ретельно зібрали зброю у мешканців міста, поставили російський уряд, а царя казанського вивезли куди слід.
Звичайно, операція була не такою «ідилічною», проте Достоєвському цей опис Карамзіна про завоювання Казані настільки сподобався, що він пропонував так само чинити Росії у майбутньому. «Точь-в-точь и точно так же должно кончиться бы в Турции, если б пришла благая мысль уничтожить наконець этот калифат политически. Во-первых, тотчас отслужили бы молебень в Святой Софии, – затем патриарх освятил бы вновь Софию... султана бы вывезли куда следует, – и тем бы все кончилось», – зазначив Достоєвський.
Народ «Богоносець» і неповноцінність слов’ян
Висловившись з приводу книги Данилевського «Росія та Європа», Достоєвський зазначив, що йому не сподобалися міркування автора про те, що завоювавши Константинополь і вигнавши звідти турків, місто слід поділити між Грецією і слов’янськими державами.
Як можна порівнювати росіян і слов’ян? – дивувався Достоєвський: «Як росіяни можуть брати участь у володінні Константинополем на рівній основі зі слов’янами, якщо Росія в кожному аспекті не рівня їм – і кожному народцеві зокрема і всім укупі?»
Або його ж: «Весь православный Восток должен принадлежать православному царю, и мы не должны делить его на славян и греков».
Зневажливо висловлюючись про слов’янські народи, які повинні проситися під берло російського царя, Достоєвський в одному своєму пророцтві все-таки не помилився. В тому, що слов’яни відвернуться від Росії.
Як тільки Росія «визволить» слов’ян, пророкував письменник, всі «эти словянские племена с упоением ринутся в Европу, заразятся европейскими формами, политическими и социальными».
Дійсно, від Росії, навіть постсовєтської, слов’янські народи відвернулися, бо вона їм нічого позитивного не дала. Досвід російсько-радянського поневолення після 1945 року вилікував слов’ян, наприклад, чехів та словаків (і не тільки їх) від русофільства. Більшість слов’янських держав уже в Європейському Союзі та в НАТО, решта з них вишикувалися в чергу туди ж, а не в обійми Росії. (Щоправда, Україна за теперішньої влади займає особливу позицію, має свій (?) специфічний «духовний регламент»).
Чому сталося саме так, коли, за словами Достоєвського, Росія – «Святая Русь», а російський народ – «Божий народ»?
«Народ наш обладает истинным духовным просвещением. Нигде на Западе нет такой веротерпимости, как в душе русского» – такими переконаннями жив Достоєвський.
А в реальному житті імперії відбувалося щось протилежне. Переслідування інаковіруючих, особливо ж греко-католиків на загарбаних у Польщі територіях – Холмщині та Підляшші. В середині 19-го століття в Росії налічувалося приблизно 7 мільйонів сектантів, 20 мільйонів старообрядців, яких також цілеспрямовано переслідували. В історичній літературі зафіксовано, що на той час в Росії сталося близько 20 тисяч самогубств «за віру». Зрештою, від 1905 року зняли в Російській імперії кримінальну відповідальність із віруючого за заміну православного віросповідання на інше.
Достоєвський намагався довести расову перевагу росіян над азійськими расами і виправдовував цивілізаційну та колонізаційну місію царської Росії в Азії. У «Щоденнику письменника за 1880 р.» він висловив радість від пацифікації («усмирения») туркменів.
Комплекс неповноцінності Росії стосовно тодішніх західноєвропейських імперій Достоєвський пояснив дуже промовистою фразою: «В Європі ми були татарами, зате в Азії ми європейці». Відгомін цього комплексу меншовартості лунає в Росії і досі.
А яким є моральний авторитет міністра освіти України?
Виникає запитання: чи можуть Достоєвський та Толстой бути «моральними авторитетами» для молоді України? Міністр освіти й науки Табачник вважає, що так.
Його проблема, як на мене, полягає в тому, що він не здатний подивитися на Росію (минулу і сучасну) як на «Іншого», бо не усвідомлює або й не має власної української самодостатності.
Чим гірший Тарас Шевченко, Іван Франко чи Леся Українка, про яких менеджер освіти України не згадав ні словом, від Толстого і Достоєвського?
У тому, що вони не стояли на позиціях агресивного націоналізму завойовника, а лише домагалися свободи для поневоленого українського народу, тобто виражали націоналізм захисний?
У цьому їхня перевага над глашатаями імперіалізму й колонізаторства.
Схоже, що Табачник цього не розуміє, тому і не здатний це належно оцінити, бо в нього специфічне розуміння «моральних авторитетів» серед письменників. Він завжди прагне бути на боці сильнішого.
Не таємниця, що моральний авторитет теперішнього міністра освіти й науки України не бездоганний. Колишній ректор Національного університету Києво-Могилянська Академія В’ячеслав Брюховецький говорить про Табачника відкрито: «Одіозна постать з практично профашистською ідеологією, яку він не приховує».
У деяких публікаціях Табачник охарактеризував галичан практично як дебілів. Тепер верховний педагог України рухається «вперед» ракоподібно і в згаданому інтерв’ю вже визнає чималий внесок Галичини в скарбницю духовної культури України, навіть наголошує на «прогресивному значенні» західноукраїнського націоналізму в ХІХ столітті. Щоправда, він і далі категорично відмовляється вибачитись за свою галичанофобію. Аргументація Табачника – типово табачниківська, мовляв, Іван Франко писав про галичан «ще різкіше» (УНІАН, 13.11.2010).
Безперечно, молодому поколінню українців треба знайомитися зі світовою класикою, в тому числі й з творами Толстого та Достоєвського.
Мені, однак, здається, що для того, щоб стати в Україні особистістю й патріотом своєї батьківщини, слід читати високоякісний літературний матеріал – насамперед Тараса Шевченка, Лесю Українку, Івана Франка.
А щодо щирих зізнань Табачника про начебто неперевершений моральний авторитет таких російських письменників як Толстой і Достоєвський у пам’яті спонтанно виринули слова Шевченка з поеми «Кавказ»:
До нас в науку! ми навчим,
Почому хліб і сіль почім!
Ми християне; храми, школи,
Усе добро, сам Бог у нас!
Нам тілько сакля очі коле»...
А далі в поемі читаємо про науку цілих легіонів російських «моральних авторитетів» готових просвітити українців:
Все покажем! Тілько дайте
Себе в руки взяти.
Як і тюрми мурувати,
Кайдани кувати
Як і носить!... і як плести
кнути узлуваті
Всьому навчим; тілько дайте
Свої сині гори
Останії... бо вже взяли і поле, і море.
І ще одне.З творів Тараса Шевченка досить прочитати поеми «Кавказ» та «Сон», щоб довідатися, що таке «Русский мир», за який настирливо агітує під час поїздок до України Московський патріарх Кирило та іже з ним – у рясах і краватках.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Табачника можна зрозуміти, що для нього беззастережними авторитетами є Толстой, Достоєвський, і їм, так треба його розуміти, не дорівнюють своїм моральним авторитетом Тарас Шевченко, Іван Франко чи Леся Українка, про яких Табачник в інтерв’ю ні словечком не обмовився.
Правдою є те, що згадані українські класики не стали всесвітньовідомими, як Толстой чи Достоєвський. Та не через слабкість свого таланту, а тому що імперія, зокрема ж російська, робила все для того, щоб генії поневоленого народу були замовчені, заглушені, принижені.
Шевченка вислано на каторгу в Кос-Арал (Казахстан) із поміткою: заборонено писати і навіть малювати.
Росія – понад усе
Безперечно, Толстой і Достоєвський – видатні російські й водночас всесвітньовідомі письменники. І для Табачника – зразок морального авторитету. Чи й тому, що вони були апологетами російського колоніалізму?
Обидва літератори активно утверджували парадигму імперського мислення. Сприяли тому, щоб, як писав чеський знавець російської духовної культури Масарик, «месіанство та вселенськість трансформувалося в російський імперіалізм».
Рамки статті не дозволяють вникнути глибше в проблему, але міркувати над темою варто.
Американська дослідниця Єва Томпсон вважає, що роман Толстого «Війна і мир» у багатьох аспектах треба визнати як колоніальний роман. Він виражає впевненість Росії в собі як колоніальної імперії і водночас придушує наратив підкорених народів. Цей талановито написаний твір – легітимізація імперського статусу Росії.
Толстой у своїй «Сповіді» зізнався, що із 55 років свого життя 35 прожив на світі «нигилистом в настоящем значении этого слова... в смысле отсутствия всякой веры».
В іншому місці Толстой напише, що після 18-ти століть існування християнства він відкрив справжній сенс науки Христа: «Тепер мне пришлось, как что-то новое, открывать закон Христа». Інше питання, як він скористався своїм «відкриттям» у приватному житті.
«Сльози» Достоєвського
Зупинимося на Достоєвському. Відомий його вислів, який став крилатим, про те, що все щастя людства не варте однієї сльози невинної дитини. Але у публіцистичних працях він часто писав щось зовсім протилежне. Наприклад, переповідаючи за істориком Карамзіним захоплення росіянами Казані, Достоєвський із запалом розповідав, що все пройшло дуже простенько. Захопивши місто, одразу і вперше від заснування Казані, (окупанти) відслужили молебень. Відтак поставили православну церкву, ретельно зібрали зброю у мешканців міста, поставили російський уряд, а царя казанського вивезли куди слід.
Звичайно, операція була не такою «ідилічною», проте Достоєвському цей опис Карамзіна про завоювання Казані настільки сподобався, що він пропонував так само чинити Росії у майбутньому. «Точь-в-точь и точно так же должно кончиться бы в Турции, если б пришла благая мысль уничтожить наконець этот калифат политически. Во-первых, тотчас отслужили бы молебень в Святой Софии, – затем патриарх освятил бы вновь Софию... султана бы вывезли куда следует, – и тем бы все кончилось», – зазначив Достоєвський.
Народ «Богоносець» і неповноцінність слов’ян
Висловившись з приводу книги Данилевського «Росія та Європа», Достоєвський зазначив, що йому не сподобалися міркування автора про те, що завоювавши Константинополь і вигнавши звідти турків, місто слід поділити між Грецією і слов’янськими державами.
Як можна порівнювати росіян і слов’ян? – дивувався Достоєвський: «Як росіяни можуть брати участь у володінні Константинополем на рівній основі зі слов’янами, якщо Росія в кожному аспекті не рівня їм – і кожному народцеві зокрема і всім укупі?»
Або його ж: «Весь православный Восток должен принадлежать православному царю, и мы не должны делить его на славян и греков».
Зневажливо висловлюючись про слов’янські народи, які повинні проситися під берло російського царя, Достоєвський в одному своєму пророцтві все-таки не помилився. В тому, що слов’яни відвернуться від Росії.
Як тільки Росія «визволить» слов’ян, пророкував письменник, всі «эти словянские племена с упоением ринутся в Европу, заразятся европейскими формами, политическими и социальными».
Дійсно, від Росії, навіть постсовєтської, слов’янські народи відвернулися, бо вона їм нічого позитивного не дала. Досвід російсько-радянського поневолення після 1945 року вилікував слов’ян, наприклад, чехів та словаків (і не тільки їх) від русофільства. Більшість слов’янських держав уже в Європейському Союзі та в НАТО, решта з них вишикувалися в чергу туди ж, а не в обійми Росії. (Щоправда, Україна за теперішньої влади займає особливу позицію, має свій (?) специфічний «духовний регламент»).
Чому сталося саме так, коли, за словами Достоєвського, Росія – «Святая Русь», а російський народ – «Божий народ»?
«Народ наш обладает истинным духовным просвещением. Нигде на Западе нет такой веротерпимости, как в душе русского» – такими переконаннями жив Достоєвський.
А в реальному житті імперії відбувалося щось протилежне. Переслідування інаковіруючих, особливо ж греко-католиків на загарбаних у Польщі територіях – Холмщині та Підляшші. В середині 19-го століття в Росії налічувалося приблизно 7 мільйонів сектантів, 20 мільйонів старообрядців, яких також цілеспрямовано переслідували. В історичній літературі зафіксовано, що на той час в Росії сталося близько 20 тисяч самогубств «за віру». Зрештою, від 1905 року зняли в Російській імперії кримінальну відповідальність із віруючого за заміну православного віросповідання на інше.
Достоєвський намагався довести расову перевагу росіян над азійськими расами і виправдовував цивілізаційну та колонізаційну місію царської Росії в Азії. У «Щоденнику письменника за 1880 р.» він висловив радість від пацифікації («усмирения») туркменів.
Комплекс неповноцінності Росії стосовно тодішніх західноєвропейських імперій Достоєвський пояснив дуже промовистою фразою: «В Європі ми були татарами, зате в Азії ми європейці». Відгомін цього комплексу меншовартості лунає в Росії і досі.
А яким є моральний авторитет міністра освіти України?
Виникає запитання: чи можуть Достоєвський та Толстой бути «моральними авторитетами» для молоді України? Міністр освіти й науки Табачник вважає, що так.
Його проблема, як на мене, полягає в тому, що він не здатний подивитися на Росію (минулу і сучасну) як на «Іншого», бо не усвідомлює або й не має власної української самодостатності.
Чим гірший Тарас Шевченко, Іван Франко чи Леся Українка, про яких менеджер освіти України не згадав ні словом, від Толстого і Достоєвського?
У тому, що вони не стояли на позиціях агресивного націоналізму завойовника, а лише домагалися свободи для поневоленого українського народу, тобто виражали націоналізм захисний?
У цьому їхня перевага над глашатаями імперіалізму й колонізаторства.
Схоже, що Табачник цього не розуміє, тому і не здатний це належно оцінити, бо в нього специфічне розуміння «моральних авторитетів» серед письменників. Він завжди прагне бути на боці сильнішого.
Не таємниця, що моральний авторитет теперішнього міністра освіти й науки України не бездоганний. Колишній ректор Національного університету Києво-Могилянська Академія В’ячеслав Брюховецький говорить про Табачника відкрито: «Одіозна постать з практично профашистською ідеологією, яку він не приховує».
У деяких публікаціях Табачник охарактеризував галичан практично як дебілів. Тепер верховний педагог України рухається «вперед» ракоподібно і в згаданому інтерв’ю вже визнає чималий внесок Галичини в скарбницю духовної культури України, навіть наголошує на «прогресивному значенні» західноукраїнського націоналізму в ХІХ столітті. Щоправда, він і далі категорично відмовляється вибачитись за свою галичанофобію. Аргументація Табачника – типово табачниківська, мовляв, Іван Франко писав про галичан «ще різкіше» (УНІАН, 13.11.2010).
Безперечно, молодому поколінню українців треба знайомитися зі світовою класикою, в тому числі й з творами Толстого та Достоєвського.
Мені, однак, здається, що для того, щоб стати в Україні особистістю й патріотом своєї батьківщини, слід читати високоякісний літературний матеріал – насамперед Тараса Шевченка, Лесю Українку, Івана Франка.
А щодо щирих зізнань Табачника про начебто неперевершений моральний авторитет таких російських письменників як Толстой і Достоєвський у пам’яті спонтанно виринули слова Шевченка з поеми «Кавказ»:
До нас в науку! ми навчим,
Почому хліб і сіль почім!
Ми християне; храми, школи,
Усе добро, сам Бог у нас!
Нам тілько сакля очі коле»...
А далі в поемі читаємо про науку цілих легіонів російських «моральних авторитетів» готових просвітити українців:
Все покажем! Тілько дайте
Себе в руки взяти.
Як і тюрми мурувати,
Кайдани кувати
Як і носить!... і як плести
кнути узлуваті
Всьому навчим; тілько дайте
Свої сині гори
Останії... бо вже взяли і поле, і море.
І ще одне.З творів Тараса Шевченка досить прочитати поеми «Кавказ» та «Сон», щоб довідатися, що таке «Русский мир», за який настирливо агітує під час поїздок до України Московський патріарх Кирило та іже з ним – у рясах і краватках.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
