Незбалансована й провокативна політика останніх років проорала рів між тими, хто відносить себе до титульної нації, і тими, хто не знає, як себе ідентифікувати після розпаду Радянського Союзу. І якщо перші з легкістю кажуть про себе «я українець», « я громадянин України», то інші найчастіше ховають своє громадянство у спеціальній формі – «я живу на Украине».
Українська нація, український народ, громадяни України
Конституція 1996 року, Конституційний Суд нас змушує апелювати саме до неї, визначає український народ як громадян України всіх національностей. Народ є «носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні». Однак, у статті 11 йдеться вже про «консолідацію та розвиток української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиток етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України».
Поряд з цим Декларація про державний суверенітет України у першому розділі ідентифікує суб’єкта самовизначення «як українську націю (український народ)».
Таке розмаїття термінів в основних державотворчих документах, з одного боку, є цілком адекватним «недокристалізованій» структурі українського суспільства, а з іншого боку, використовується у політичних спекуляціях.
Це, зокрема, дозволяє представникам парламентської владної більшості – комуністам і регіоналам – у публічних виступах весь час апелювати до українського народу і водночас паплюжити «націоналістів», тобто тих, хто боровся за незалежність України.
Хоча саме ця кількасотлітня боротьба й витворила ту потенційну можливість, яка реалізувалася в Акті проголошення незалежності України.
Якби не було етнічних українців, то не було б і держави Україна. Так само не було б держави Ізраїль, якби не було бажання євреїв витворити власну державність.
Прикметним для України є те, що проголошення незалежності отримало підтвердження на грудневому референдумі 1991 року, участь в якому взяли представники усіх національностей. Це, по суті, і був момент, коли потуги української нації, як надісторичної й позатериторіальної спільноти усіх «живих, і мертвих, і ненароджених, в Україні і поза нею сущих», знайшли підтримку й своє продовження у сукупній волі людей усіх національностей, які в той історичний час жили на цій території.
Більше половини населення Криму і понад 83% жителів Донеччини сказали «так» незалежності України. Нехай про це щодня пам’ятають усі в країні: і ліві, і праві.
Україна наразі переживає цілком природний етап пубертатного розвитку, коли її недозрілий, у прямому розумінні, малолітній організм, витворює власну ідентичність. Це процес об’єднання інтересів титульної нації з інтересами усіх етносів, процес формування нації вже в сучасному європейському розумінні – нації, як об’єднання громадян.
Усі 19 років незалежності свідчать, що Україна мала й досі має шанс, пройти цей важкий період неконфліктно. Якби не політики!
Конфлікти замість добробуту
Не українці винні у тому, що підлітки з російськомовних шахтарських сімей вимушені важко працювати у підпільних копальнях, щоб допомогти батькам звести кінці з кінцями! Не росіяни винні у тому, що малюки західних сіл не бачать роками своїх мам, бо ті заробляють на життя по закордонах. У цьому винний корумпований «совок», який зробив усе можливе й неможливе, щоб не лише утриматися при владі на зламі епох, а й привласнити собі усі багатства, створені колективною працею «дітей голоду, дітей війни й дітей репресованих».
Колишні партійні та комсомольські радянські діячі, з головою поринувши у захопливий процес привласнення державної власності, не могли і не хотіли ставати ні Рузвельтами, ні де Ґоллями. Вони одразу зробили ставку на обман народу, відібравши у нього через майнові сертифікати усе, що було накопичено під сталінським батогом та брежнєвським всюдисущим парткерівництвом.
Вони й досі при владі. І досі не мають ніякої іншої мети, окрім збагачення через прямий доступ до влади. За такого середньовічного підходу, середньовічним залишається й спосіб самозбереження при владі, а саме – розділяй і володарюй.
От і ділять дозрілі до крайньої межі цинізму політики – недозрілу, недоідентифіковану українську політичну націю на окремі гострі уламки, експлуатуючи проблеми, які самі ж і створили.
Замінюючи реальну роботу конфліктною риторикою, вони скрізь сіють зерна ворожості – етнічної, конфесійної, партійної. Вони сподіваються, що ці зуби дракона проростуть агресією, направленою не проти них.
Активна чорнопіарна кампанія проти «фашистів-бандерівців-західняків», яка усі роки президентства Ющенка безконтрольно процвітала на сході, півдні та у Криму, призвела до того, що зараз сприйняття російськомовними регіонами україномовних є ворожішим, аніж до 2004 року.
Історичний баланс проглядає лише у тому, що Віктор Ющенко був Президентом однієї частини України, а тепер Віктор Янукович сприймається як Президент іншої частини.
За логікою розвитку, процес ідентифікації української політичної нації завершиться за Президента нової формації – Президента не з клану «совкових олігархів».
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Українська нація, український народ, громадяни України
Конституція 1996 року, Конституційний Суд нас змушує апелювати саме до неї, визначає український народ як громадян України всіх національностей. Народ є «носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні». Однак, у статті 11 йдеться вже про «консолідацію та розвиток української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиток етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України».
Поряд з цим Декларація про державний суверенітет України у першому розділі ідентифікує суб’єкта самовизначення «як українську націю (український народ)».
Таке розмаїття термінів в основних державотворчих документах, з одного боку, є цілком адекватним «недокристалізованій» структурі українського суспільства, а з іншого боку, використовується у політичних спекуляціях.
Це, зокрема, дозволяє представникам парламентської владної більшості – комуністам і регіоналам – у публічних виступах весь час апелювати до українського народу і водночас паплюжити «націоналістів», тобто тих, хто боровся за незалежність України.
Хоча саме ця кількасотлітня боротьба й витворила ту потенційну можливість, яка реалізувалася в Акті проголошення незалежності України.
Якби не було етнічних українців, то не було б і держави Україна. Так само не було б держави Ізраїль, якби не було бажання євреїв витворити власну державність.
Прикметним для України є те, що проголошення незалежності отримало підтвердження на грудневому референдумі 1991 року, участь в якому взяли представники усіх національностей. Це, по суті, і був момент, коли потуги української нації, як надісторичної й позатериторіальної спільноти усіх «живих, і мертвих, і ненароджених, в Україні і поза нею сущих», знайшли підтримку й своє продовження у сукупній волі людей усіх національностей, які в той історичний час жили на цій території.
Більше половини населення Криму і понад 83% жителів Донеччини сказали «так» незалежності України. Нехай про це щодня пам’ятають усі в країні: і ліві, і праві.
Україна наразі переживає цілком природний етап пубертатного розвитку, коли її недозрілий, у прямому розумінні, малолітній організм, витворює власну ідентичність. Це процес об’єднання інтересів титульної нації з інтересами усіх етносів, процес формування нації вже в сучасному європейському розумінні – нації, як об’єднання громадян.
Усі 19 років незалежності свідчать, що Україна мала й досі має шанс, пройти цей важкий період неконфліктно. Якби не політики!
Конфлікти замість добробуту
Не українці винні у тому, що підлітки з російськомовних шахтарських сімей вимушені важко працювати у підпільних копальнях, щоб допомогти батькам звести кінці з кінцями! Не росіяни винні у тому, що малюки західних сіл не бачать роками своїх мам, бо ті заробляють на життя по закордонах. У цьому винний корумпований «совок», який зробив усе можливе й неможливе, щоб не лише утриматися при владі на зламі епох, а й привласнити собі усі багатства, створені колективною працею «дітей голоду, дітей війни й дітей репресованих».
Колишні партійні та комсомольські радянські діячі, з головою поринувши у захопливий процес привласнення державної власності, не могли і не хотіли ставати ні Рузвельтами, ні де Ґоллями. Вони одразу зробили ставку на обман народу, відібравши у нього через майнові сертифікати усе, що було накопичено під сталінським батогом та брежнєвським всюдисущим парткерівництвом.
Вони й досі при владі. І досі не мають ніякої іншої мети, окрім збагачення через прямий доступ до влади. За такого середньовічного підходу, середньовічним залишається й спосіб самозбереження при владі, а саме – розділяй і володарюй.
От і ділять дозрілі до крайньої межі цинізму політики – недозрілу, недоідентифіковану українську політичну націю на окремі гострі уламки, експлуатуючи проблеми, які самі ж і створили.
Замінюючи реальну роботу конфліктною риторикою, вони скрізь сіють зерна ворожості – етнічної, конфесійної, партійної. Вони сподіваються, що ці зуби дракона проростуть агресією, направленою не проти них.
Активна чорнопіарна кампанія проти «фашистів-бандерівців-західняків», яка усі роки президентства Ющенка безконтрольно процвітала на сході, півдні та у Криму, призвела до того, що зараз сприйняття російськомовними регіонами україномовних є ворожішим, аніж до 2004 року.
Історичний баланс проглядає лише у тому, що Віктор Ющенко був Президентом однієї частини України, а тепер Віктор Янукович сприймається як Президент іншої частини.
За логікою розвитку, процес ідентифікації української політичної нації завершиться за Президента нової формації – Президента не з клану «совкових олігархів».
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
