– Романе, Ви заснували благодійну фундацію «Живі долі», відзняли документальну стрічку «Остання поїздка додому», яка розповідає про долю вимушених переселенців. Яку мету Ви перед собою ставите?
– Відрізняється українська меншина у Польщі від інших українців, скажімо, у Німеччині, США, Канаді чи Бразилії, тим, що польські українці здавна жили на землях, звідки їх депортовано у 1947 році. Вони на тих землях завжди були! А під час операції «Вісла» їх звідтіля вивезли дуже далеко, на колишні німецькі землі: на півночі Польщі (під Калінінградською областю), на балтійське узбережжя або на Західну Польщу (Вроцлав, Щецин). Фундація в основному займається збором свідчень. Ми маємо, серед іншого, подолати думку багатьох польських та українських дослідників про те, що, скажімо, жертви операції «Вісла» – це такий собі мовчазний натовп. Тож мусимо дати їм слово, повернути їм голос! Нам також зрозуміло: з кожним роком зменшується кількість тих, хто пережив депортацію, хто живе на іншому місці, але пам’ятає місцини свого дитинства… Ця наша робота з часом припиниться природним чином, бо не буде уже тих свідків.
– Отже, Ви збираєте свідчення, анкетуєте українців, які потерпіли внаслідок депортації. Будь ласка, пригадайте найцікавіші свідчення, або ж якісь Ваші особливі враження від спілкування з цими людьми?
– Усі ці люди у більшості були великими патріотами України, і чекали відродження української державності. Цієї віри і любові до України можна було б повчитися, бо це безмежна така любов до України! Вона велика, глибока, як океан! Один із героїв мого фільму мені показав тризуб, який він просто відпечатав із якоїсь пачки цигарок – із акцизної марки. Адже у нас колись тризуб був заборонений, цього не можна було вдома зберігати. І неможливо було придбати українську символіку. І йому цікаво було, що стільки тризубів тепер, які раніше були заборонені, і вони друкуються в Україні! А він віддер акцизну марку і десь приклеїв на видному місці! Мене це дуже вразило: уява про це тих людей. Що мене ще вразило: як вони приїздять на ті місця, звідки їх вивозили, а там залишилась лише криниця… а все інше – хащі одні. Людина почала згадувати і пішла у ті хащі: «Тут було те, а звідси нас вивозили! А тут я востаннє напився з цієї криниці!» Пам’ятають досі! А ще – по всій Польщі, як гриби після дощу, виростають українські церкви: це громади українців по грошу збирають кошти і відбудовують храми. Адже у колишніх українських селах Польщі старі храми руйнуються. А храм – це серце громади, от їх у першу чергу й відбудовують, і нові будують.
– Чи розуміють сучасні польські політики, пересічні поляки, що на території Польщі живе чимала українська громада? Чи відчуває ця громада підтримку з боку влади? Чи є у поляків розуміння потреб українців?
– Навряд чи є це розуміння. У Польщі зараз є нормально у тому сенсі, що є законодавство, рівне для всіх, і воно синхронізоване із законодавством Євросоюзу. Українці у Польщі не мають перепон для розвитку. Інша справа, чи держава допомагає. Звісно, ні. Українці у Польщі досі чекають на рішення парламенту (Сейму), який засудив би організаторів операції «Вісла», бо цього засудження донині не було. І фільм я робив також тому, щоб поборотися з одним із міфів, який панує у Польщі: він говорить, що українцям немає чого нарікати, тому що вони отримали на півночі й заході Польщі кращі доми, бо ж це, мовляв, були доми після відселених німців. Цей фільм спростовує цю думку! Бо ж люди приїздили у спустошені села, якими по війні мародери пройшли, селились у порожніх холодних хатах. І довго не вірили, що це назавжди! Тож ті старі міфи, неправдиві думки треба спростовувати!
Ще одна думка, яку спростовує діяльність фундації «Живі долі», – це думка про те, що люди повинні жити сьогоденням. За словами Романа Крика, більшості українців у Польщі події 47 року болять. Як болить їм і небажання нинішньої української та польської влади засудити одне із злодіянь тоталітарного режиму, операцію «Вісла». Роман Крик та його товариші готові надати задокументовані свідчення жертв тієї акції – анкети, особисті речі, аудіо- та відеозаписи, сімейні фотографії.
– Відрізняється українська меншина у Польщі від інших українців, скажімо, у Німеччині, США, Канаді чи Бразилії, тим, що польські українці здавна жили на землях, звідки їх депортовано у 1947 році. Вони на тих землях завжди були! А під час операції «Вісла» їх звідтіля вивезли дуже далеко, на колишні німецькі землі: на півночі Польщі (під Калінінградською областю), на балтійське узбережжя або на Західну Польщу (Вроцлав, Щецин). Фундація в основному займається збором свідчень. Ми маємо, серед іншого, подолати думку багатьох польських та українських дослідників про те, що, скажімо, жертви операції «Вісла» – це такий собі мовчазний натовп. Тож мусимо дати їм слово, повернути їм голос! Нам також зрозуміло: з кожним роком зменшується кількість тих, хто пережив депортацію, хто живе на іншому місці, але пам’ятає місцини свого дитинства… Ця наша робота з часом припиниться природним чином, бо не буде уже тих свідків.
– Отже, Ви збираєте свідчення, анкетуєте українців, які потерпіли внаслідок депортації. Будь ласка, пригадайте найцікавіші свідчення, або ж якісь Ваші особливі враження від спілкування з цими людьми?
– Усі ці люди у більшості були великими патріотами України, і чекали відродження української державності. Цієї віри і любові до України можна було б повчитися, бо це безмежна така любов до України! Вона велика, глибока, як океан! Один із героїв мого фільму мені показав тризуб, який він просто відпечатав із якоїсь пачки цигарок – із акцизної марки. Адже у нас колись тризуб був заборонений, цього не можна було вдома зберігати. І неможливо було придбати українську символіку. І йому цікаво було, що стільки тризубів тепер, які раніше були заборонені, і вони друкуються в Україні! А він віддер акцизну марку і десь приклеїв на видному місці! Мене це дуже вразило: уява про це тих людей. Що мене ще вразило: як вони приїздять на ті місця, звідки їх вивозили, а там залишилась лише криниця… а все інше – хащі одні. Людина почала згадувати і пішла у ті хащі: «Тут було те, а звідси нас вивозили! А тут я востаннє напився з цієї криниці!» Пам’ятають досі! А ще – по всій Польщі, як гриби після дощу, виростають українські церкви: це громади українців по грошу збирають кошти і відбудовують храми. Адже у колишніх українських селах Польщі старі храми руйнуються. А храм – це серце громади, от їх у першу чергу й відбудовують, і нові будують.
– Чи розуміють сучасні польські політики, пересічні поляки, що на території Польщі живе чимала українська громада? Чи відчуває ця громада підтримку з боку влади? Чи є у поляків розуміння потреб українців?
– Навряд чи є це розуміння. У Польщі зараз є нормально у тому сенсі, що є законодавство, рівне для всіх, і воно синхронізоване із законодавством Євросоюзу. Українці у Польщі не мають перепон для розвитку. Інша справа, чи держава допомагає. Звісно, ні. Українці у Польщі досі чекають на рішення парламенту (Сейму), який засудив би організаторів операції «Вісла», бо цього засудження донині не було. І фільм я робив також тому, щоб поборотися з одним із міфів, який панує у Польщі: він говорить, що українцям немає чого нарікати, тому що вони отримали на півночі й заході Польщі кращі доми, бо ж це, мовляв, були доми після відселених німців. Цей фільм спростовує цю думку! Бо ж люди приїздили у спустошені села, якими по війні мародери пройшли, селились у порожніх холодних хатах. І довго не вірили, що це назавжди! Тож ті старі міфи, неправдиві думки треба спростовувати!
Ще одна думка, яку спростовує діяльність фундації «Живі долі», – це думка про те, що люди повинні жити сьогоденням. За словами Романа Крика, більшості українців у Польщі події 47 року болять. Як болить їм і небажання нинішньої української та польської влади засудити одне із злодіянь тоталітарного режиму, операцію «Вісла». Роман Крик та його товариші готові надати задокументовані свідчення жертв тієї акції – анкети, особисті речі, аудіо- та відеозаписи, сімейні фотографії.
