Піар Террі Джонса вдався. Хоча б на кілька днів він став відомим на весь світ. Завдяки своїй ненависті до інаковіруючих. Йому навіть начебто пощастило довести правдивість (американської) приповідки: «Неможливо стати банкрутом, якщо торгуєш Богом».
Повернімося на «грішну» землю України.
Митрополит Агафангел прилюдно спалювати «уніатські книги» напевно не збирається, але греко-католиків не терпить. Лише так можна зрозуміти його звернення до міської валди Одеси з проханням-вимогою заборонити будівництво храму для віруючих УГКЦ, яких у місті й в околиці біля 10 тисяч душ. Це громадяни України, платники податків, отже рівні в правах (і обов´язках) із співгромадянами інших конфесій.
В храмах греко-католиків не п´ють, не сквернословлять, а моляться Богу.
Хіба ж це не привід піти їм на зустріч?
Виглядає, однак, що в УПЦ (МП) ще діють ієрархи з дивною наукою щодо інших християнських конфесій: «Не пущать и запрещать».
Поганий приклад недавнього минулого
Колишній Львівсько-Тернопільський митрополит РПЦ Никодим (Руснак) 1989 року надіслав до місцевих органів КДБ донос на Українську греко-католицьку церкву, котра тоді почала відроджуватися. Мовляв, розберіться і вжийте необхідних заходів. Часи, однак, вже були не брежнєвські, текст листа-доносу передрукував журнал «Огонёк».
Никодима поспіхом перевели до Харкова. Оговтавшись «в связи с переходом на другую работу», наповнивши порохівницю новим порохом, митрополит у червні 2001 року звернувся з листом до тодішнього керівника Харківської області, нині покійного Євгена Кушнарьова, з проханням не дозволити будівництво греко-католицького храму на території Харкова.
Аргументація наводилась типово совєтська: зведення культової споруди єдиної в місті парафії Української греко-католицької церкви може призвести «до розпалювання міжрелігійної ворожнечі, а також принизить і образить православних» (УНІАН, 18.06. 2001).
Виникає запитання: що зробив від себе митрополит Харківсько-Богодухівської єпархії УПЦ (МП) Никодим, щоб серед своїх вірників виплекати толерантне ставлення до співгромадян іншого віросповідання?
Аргумент, що, мовляв, зведений для греко-католицьких християн храм у Харкові «принизить» православних віруючих є або проявом фундаменталізму (екзальтованої зарозумілості) владики, або наявністю мегакомплексу меншевартості.
Якщо кожна гілка християнської релігії матиме у містах і селах України свій храм, то невже ж це образа для православних? Чому російські православні церкви у містах різних країн Західної Європи не викликають обурення тамтешніх католиків чи протестантів? Навряд чи такі запитання релігійні фанатики-фундаменталісти здатні сприймати на рівні здорового глузду.
Подібних прикладів релігійної нетерпимості на пострадянський України 90-их років можна б навести чимало.
Релігійна нетерпимість далі димить
Вона проявилася, зокрема, напередодні візиту папи Івана Павла ІІ до України влітку 2001 року.
Дехто з віруючих «канонічої церкви» обзивав Понтифіка «антихристом», «злодієм православних душ». А один із ієрархів УПЦ (МП) на телевізійну камеру тоді публічно висловив бажання, аби Папі Римському не пощастило приземлитися в Києві, аби йому щось сталося ще поза межами повітряного простору України.
Додав до цього свого шеляга і митрополит Одеський й Ізмаїльський Агафангел. Він звернувся тоді до своїх овечок словами: «С тревогой ожидает православная Одесчина приезд Римского понтифика» і закликав «во всех храмах ежедневно совершать акафистное пение Святителю Николаю, архиепископу Мир Ликийских, Чудотворцу об отражении нашествия латинян...» («Независимая газета»-Религия, 14.06.2001).
«Молитовний» заклик Агафангела був воланням із середньовіччя – часів міжрелігійних воєн з гаслом: кого володіння, того й релігія. А відгомін такого волання було чути й на порозі третього тисячоліття!
Папа приїхав, помолився разом з греко- і римо-католиками України. «Нашествие латинян» скінчилося без «крадіжки» православних душ. До цього ніхто навіть і не додумався.
Автор цих міркуван уже згадував про постать одеського владики з нагоди останнього візиту до України Московського патріарха Кирила, який кілька днів гостював в Агафангела (Радіо Свобода, 30.07.2010). Росіяни - Гундяєв і Саввін – однодумці, зокрема, якщо мова про реалізацію концепції «Русский мир» в Україні.
Народний депутат України Ігор Гринів у своїх публіцистичних статтях наводить спогад колеги, народного депутата Ярослава Кендзьора, який свого часу зустрів нардепа і митрополита Агафангела в одній особі в ресторані Верховної ради України. Був Страсний четвер. Владика попивав коньяк і споживав вудженину. На зауваження Кендзьора про дотримання Великого посту, одеський святий отець цінічно відповів: «Для прохвоста нету поста!». Дуже оригінальна самохарактеристика...
«Ворог українського народу» – УГКЦ?
В листі до міської влади Одеси владика Агафангел аргументував, що «немає жодної необхідності» дозволяти греко-католикам мати свій власний храм і повчав чиновників, що «унія завжди була насильством над сумлінням українського та білоруського народів».
Не виключено, що декого з чиновників духовний отець, може, й переконав, зокрема тих, які знання про історію церкви в Україні почерпнули виключно з совєтських публікацій.
Варто також нагадати, що реакція керівництва РПЦ (МП) у Києві на звернення митрополита Агафангела була незвичною. Мовляв, він висловив свою особисту думку, як керуючий єпархією і вона не відображає офіційну позицію церкви.
Цікаво, відколи це в керівництві (Російської) УПЦ (МП) панує такий лібералізм?
Мабуть, лише тоді, коли її єпископи з погордою, навіть із ненавистю висловлюються про інші конфесії, насамперед про Українську греко-католицьку церкву? Вона, як відомо, плекає серед своїх віруючих український патріотизм, богослужіння відбуваються українською мовою.
Натомість УПЦ (МП) і далі є, на жаль, знаряддям русифікації України.
Щодо активності митрополита Агафангела, то вона, схоже, кормиться минулим і сучасним. Це традиційне московсько-російське недовір´я до інших християнських конфесій, зокрема на постсовєтському просторі, який Російська церква вважає своєю «канонічною територією». Згадаймо: під час окупації Галичини у Першій світовій війні брати-слов´яни з Півночі подбали, насамперед, про обезголовлення греко-католицької церкви на Галичині. Митрополита Андрея Шептицького запроторили в тюрму вглиб Росії.
Аналогічно поступили органи НКВС 1945-1946 роках, заарештувавши всіх єпископів УГКЦ. Російська православна церква потирала руки і, як могла, допомагала в цьому.
Сучасне джерело сміливості для таких, як одеський владика, виступати проти співгромадян греко-католиків – публічні одкровення таких політиків, як міністр освіти й науки України Дмитро Табачник. Він теревенить (враження, що навіть цього бажає) про протистояння в Україні між «римсько-уніатсько-галіцийським» та «російсько-православним» етносами (і цивілізаціями). В цих розумуваннях стільки «правди» «також історика» Табачника, як, скажімо, у спробах протиставити «римсько-баварсько-католицький» етнос на півдні Німеччини «прусько-протестантському» етносу на півночі ФРН.
Наспрвді, це підступна цілеспрямована антиукраїнська пропаганда, що відгонить сучасним маніхейством, замішаним на російських неоімперсько-націоналістичних дріжджах. Її мета – сприяти реалізації концепції московського патріарха Кирила про «Русский мир», складовою якого є, крім росіян, також українці та білорусі, навіть і молдаван до цього причепили, мовляв «мы – единый народ». Це спроба повернути Україну в стан малоросійства, звичайного придатка Росії.
В такому контексті співгромадяни греко-католицького віросповідання в Україні є для табачників та агафангелів ворогами малоросійства, тому їм треба принаймні заборонити мати свої храми, щоб молитвою на рідній мови не «принижували» російське православ´я. А далі побачимо...
Так міркують деяки світила УПЦ(МП), насамперед, митрополит Одеський й Ізмаїльський.
Врешті-решт, запитуєш себе: чи живим є серед православних владик Харкова, Одеси та в інших містах України таке поняття, як милосердя – наріжний камін євангельського вчення, яке проповідував Ісус Христос? Чи є взагалі вирозумлення до потреб співгромадян – християн іншого віросповідання? Чи далі панує наука: «не пущать и запрещать»?
До речі, в Харкові храм для віруючих Української греко-католицької церкви, бодай з труднощами, проте будують. Міські чиновники збагнули, що краще сприяти міжконфесійному миру, ніж мати протистояння. Сподіваймося, що не забракне здорового глузду й чиновникам Одеси.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Повернімося на «грішну» землю України.
Митрополит Агафангел прилюдно спалювати «уніатські книги» напевно не збирається, але греко-католиків не терпить. Лише так можна зрозуміти його звернення до міської валди Одеси з проханням-вимогою заборонити будівництво храму для віруючих УГКЦ, яких у місті й в околиці біля 10 тисяч душ. Це громадяни України, платники податків, отже рівні в правах (і обов´язках) із співгромадянами інших конфесій.
В храмах греко-католиків не п´ють, не сквернословлять, а моляться Богу.
Хіба ж це не привід піти їм на зустріч?
Виглядає, однак, що в УПЦ (МП) ще діють ієрархи з дивною наукою щодо інших християнських конфесій: «Не пущать и запрещать».
Поганий приклад недавнього минулого
Колишній Львівсько-Тернопільський митрополит РПЦ Никодим (Руснак) 1989 року надіслав до місцевих органів КДБ донос на Українську греко-католицьку церкву, котра тоді почала відроджуватися. Мовляв, розберіться і вжийте необхідних заходів. Часи, однак, вже були не брежнєвські, текст листа-доносу передрукував журнал «Огонёк».
Никодима поспіхом перевели до Харкова. Оговтавшись «в связи с переходом на другую работу», наповнивши порохівницю новим порохом, митрополит у червні 2001 року звернувся з листом до тодішнього керівника Харківської області, нині покійного Євгена Кушнарьова, з проханням не дозволити будівництво греко-католицького храму на території Харкова.
Аргументація наводилась типово совєтська: зведення культової споруди єдиної в місті парафії Української греко-католицької церкви може призвести «до розпалювання міжрелігійної ворожнечі, а також принизить і образить православних» (УНІАН, 18.06. 2001).
Виникає запитання: що зробив від себе митрополит Харківсько-Богодухівської єпархії УПЦ (МП) Никодим, щоб серед своїх вірників виплекати толерантне ставлення до співгромадян іншого віросповідання?
Аргумент, що, мовляв, зведений для греко-католицьких християн храм у Харкові «принизить» православних віруючих є або проявом фундаменталізму (екзальтованої зарозумілості) владики, або наявністю мегакомплексу меншевартості.
Якщо кожна гілка християнської релігії матиме у містах і селах України свій храм, то невже ж це образа для православних? Чому російські православні церкви у містах різних країн Західної Європи не викликають обурення тамтешніх католиків чи протестантів? Навряд чи такі запитання релігійні фанатики-фундаменталісти здатні сприймати на рівні здорового глузду.
Подібних прикладів релігійної нетерпимості на пострадянський України 90-их років можна б навести чимало.
Релігійна нетерпимість далі димить
Вона проявилася, зокрема, напередодні візиту папи Івана Павла ІІ до України влітку 2001 року.
Дехто з віруючих «канонічої церкви» обзивав Понтифіка «антихристом», «злодієм православних душ». А один із ієрархів УПЦ (МП) на телевізійну камеру тоді публічно висловив бажання, аби Папі Римському не пощастило приземлитися в Києві, аби йому щось сталося ще поза межами повітряного простору України.
Додав до цього свого шеляга і митрополит Одеський й Ізмаїльський Агафангел. Він звернувся тоді до своїх овечок словами: «С тревогой ожидает православная Одесчина приезд Римского понтифика» і закликав «во всех храмах ежедневно совершать акафистное пение Святителю Николаю, архиепископу Мир Ликийских, Чудотворцу об отражении нашествия латинян...» («Независимая газета»-Религия, 14.06.2001).
«Молитовний» заклик Агафангела був воланням із середньовіччя – часів міжрелігійних воєн з гаслом: кого володіння, того й релігія. А відгомін такого волання було чути й на порозі третього тисячоліття!
Папа приїхав, помолився разом з греко- і римо-католиками України. «Нашествие латинян» скінчилося без «крадіжки» православних душ. До цього ніхто навіть і не додумався.
Автор цих міркуван уже згадував про постать одеського владики з нагоди останнього візиту до України Московського патріарха Кирила, який кілька днів гостював в Агафангела (Радіо Свобода, 30.07.2010). Росіяни - Гундяєв і Саввін – однодумці, зокрема, якщо мова про реалізацію концепції «Русский мир» в Україні.
Народний депутат України Ігор Гринів у своїх публіцистичних статтях наводить спогад колеги, народного депутата Ярослава Кендзьора, який свого часу зустрів нардепа і митрополита Агафангела в одній особі в ресторані Верховної ради України. Був Страсний четвер. Владика попивав коньяк і споживав вудженину. На зауваження Кендзьора про дотримання Великого посту, одеський святий отець цінічно відповів: «Для прохвоста нету поста!». Дуже оригінальна самохарактеристика...
«Ворог українського народу» – УГКЦ?
В листі до міської влади Одеси владика Агафангел аргументував, що «немає жодної необхідності» дозволяти греко-католикам мати свій власний храм і повчав чиновників, що «унія завжди була насильством над сумлінням українського та білоруського народів».
Не виключено, що декого з чиновників духовний отець, може, й переконав, зокрема тих, які знання про історію церкви в Україні почерпнули виключно з совєтських публікацій.
Варто також нагадати, що реакція керівництва РПЦ (МП) у Києві на звернення митрополита Агафангела була незвичною. Мовляв, він висловив свою особисту думку, як керуючий єпархією і вона не відображає офіційну позицію церкви.
Цікаво, відколи це в керівництві (Російської) УПЦ (МП) панує такий лібералізм?
Мабуть, лише тоді, коли її єпископи з погордою, навіть із ненавистю висловлюються про інші конфесії, насамперед про Українську греко-католицьку церкву? Вона, як відомо, плекає серед своїх віруючих український патріотизм, богослужіння відбуваються українською мовою.
Натомість УПЦ (МП) і далі є, на жаль, знаряддям русифікації України.
Щодо активності митрополита Агафангела, то вона, схоже, кормиться минулим і сучасним. Це традиційне московсько-російське недовір´я до інших християнських конфесій, зокрема на постсовєтському просторі, який Російська церква вважає своєю «канонічною територією». Згадаймо: під час окупації Галичини у Першій світовій війні брати-слов´яни з Півночі подбали, насамперед, про обезголовлення греко-католицької церкви на Галичині. Митрополита Андрея Шептицького запроторили в тюрму вглиб Росії.
Аналогічно поступили органи НКВС 1945-1946 роках, заарештувавши всіх єпископів УГКЦ. Російська православна церква потирала руки і, як могла, допомагала в цьому.
Сучасне джерело сміливості для таких, як одеський владика, виступати проти співгромадян греко-католиків – публічні одкровення таких політиків, як міністр освіти й науки України Дмитро Табачник. Він теревенить (враження, що навіть цього бажає) про протистояння в Україні між «римсько-уніатсько-галіцийським» та «російсько-православним» етносами (і цивілізаціями). В цих розумуваннях стільки «правди» «також історика» Табачника, як, скажімо, у спробах протиставити «римсько-баварсько-католицький» етнос на півдні Німеччини «прусько-протестантському» етносу на півночі ФРН.
Наспрвді, це підступна цілеспрямована антиукраїнська пропаганда, що відгонить сучасним маніхейством, замішаним на російських неоімперсько-націоналістичних дріжджах. Її мета – сприяти реалізації концепції московського патріарха Кирила про «Русский мир», складовою якого є, крім росіян, також українці та білорусі, навіть і молдаван до цього причепили, мовляв «мы – единый народ». Це спроба повернути Україну в стан малоросійства, звичайного придатка Росії.
В такому контексті співгромадяни греко-католицького віросповідання в Україні є для табачників та агафангелів ворогами малоросійства, тому їм треба принаймні заборонити мати свої храми, щоб молитвою на рідній мови не «принижували» російське православ´я. А далі побачимо...
Так міркують деяки світила УПЦ(МП), насамперед, митрополит Одеський й Ізмаїльський.
Врешті-решт, запитуєш себе: чи живим є серед православних владик Харкова, Одеси та в інших містах України таке поняття, як милосердя – наріжний камін євангельського вчення, яке проповідував Ісус Христос? Чи є взагалі вирозумлення до потреб співгромадян – християн іншого віросповідання? Чи далі панує наука: «не пущать и запрещать»?
До речі, в Харкові храм для віруючих Української греко-католицької церкви, бодай з труднощами, проте будують. Міські чиновники збагнули, що краще сприяти міжконфесійному миру, ніж мати протистояння. Сподіваймося, що не забракне здорового глузду й чиновникам Одеси.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
