Із часу викрадення і вбивства Георгія Гонгадзе минула ціла історична доба. А то й дві. За цей час пішов у небуття кучмізм, який і створив живильне середовище для формування таємних підрозділів «орлів Кравченка» – офіцерів МВС, котрі нейтралізували різними протизаконними способами політичних противників чинного режиму.
Становлення кучмізму почалося 1994 року. І тоді ж помер за таємничих обставин голова Спілки юристів України Володимир Сумін, один із чільних організаторів перемоги Леоніда Кучми на президентських виборах, який невдовзі розійшовся у поглядах зі своїм патроном і мав необережність сказати: «Команда Суміна сильніша за команду Кучми».
Далі були непрояснені донині смерті Сергія Драгомарецького, Михайла Мясковського, Євгена Щербаня, Петра Шевченка-Біливоди, Вадима Гетьмана, В’ячеслава Чорновола та інших. Знакові депутати, політики, журналісти. Хто потрапляв у загадкову автокатастрофу, кого розстрілювали кілери, хто начебто сам вкорочував собі віку.
І, нарешті, Георгій Гонгадзе – не останній, на жаль, у цьому ряді. Далі були так само загадкові смерті Ігоря Александрова, Анатолія Єрмака, Олександра Ємця, Валерія Малєва. І, нарешті, вже після номінального закінчення правління Кучми, самогубство (за офіційними даними) головного і єдиного – за версією Генеральної прокуратури України – замовника вбивства Гонгадзе генерала Юрія Кравченка. Аж двома пострілами у власну голову...
Далі була доба Ющенка. За нього таємничі смерті припинилися, і котрий ще у перші дні свого президентства заявив: убивство Гонгадзе, мовляв, розкрите. І справді: були засуджені безпосередні вбивці журналіста. Але імена замовників залишилися «за кадром». З тим, щоб уже після настання нової політичної доби цей замовник був названий: генерал Кравченко.
Але чи вірять навіть ті, хто це проголошував, у сказане ними ж?
Небезпечний журналіст
Георгій Гонгадзе не був святим великомучеником свободи слова, як його інколи дехто намагається зобразити. Він був українським журналістом уже не юного, а зрілого віку, тертим, бувалим, але водночас і дещо романтичним, налаштованим на серйозну працю в царині медіа.
Гонгадзе запам’ятовувався: на одному з нечисленних тоді телевізійних ток-шоу, що його вів В’ячеслав Піховшек, якось з’явився Леонід Кучма. Мовляв, я теж великий демократ, тому питайте, про що хочете. Всі запрошені журналісти правильно зрозуміли ситуацію: вони запитували про те, що не могло бути неприємним для президента. Крім одного. Цим «одним у полі воїном», котрий наважився говорити про реальні проблеми, був Гонгадзе. Кучма не міг не запам’ятати цього епізоду, а тому, коли пізніше наполягав, що навіть не знав, хто такий цей зниклий журналіст, то, м’яко кажучи, грішив проти істини.
Гонгадзе створив перший популярний і впливовий в Україні Інтернет-ресурс – «Українську правду». Ходять різні чутки про те, на чиї саме гроші він створив це видання. Але чи має це таке вже значення? Головне – не на кошти криміналітету, бо це неодмінно з’ясувалося б у перші ж дні по зникненню журналіста. А ситуація на українському мас-медійному ринку донині така, що більшість його працівників змушені серйозно зважати на загальний імідж та політичні вподобання господарів тих чи інших ЗМІ. Адже більшість мас-медіа України залежать передусім не від споживача чи рекламодавця, а від так званих «спонсорів», які повністю чи частково перекривають фінансові потреби тих чи інших ЗМІ в обмін на певну політичну лінію, або на ледь приховану рекламу інших своїх бізнес-проектів.
Георгій Гонгадзе змушений був грати за цими правилами, але він усюди, де працював, залишав собі певний простір свободи.
Так було й у випадку з «Українською правдою», яка невдовзі після свого заснування встигла заявити про себе як про оазу вільнодумства. І не просто вільнодумства, а інтелектуального; цьому сприяла сама сутність Всесвітньої Мережі як простору вільної комунікації, яку 10 років тому ще не встигли спотворити найняті певними політичними силами та спецслужбами «бригади» штатних дописувачів Інтернет-форумів.
Так чи інакше, діяльність Гонгадзе і заснованого ним Інтернет-видання дуже боляче зачіпала когось «нагорі». З опозиційною газетою розправитися у ті часи було досить просто: неофіційно заборонити друкарням її друкувати. І все. А якщо влаштують власну друкарню, то наслати незчисленні інспекції з перевірками: якісь порушення, за які цю друкарню можна зачинити, знайдуть. А не знайдуть, так вигадають.
Із телестудією чи радіостанцією ще простіше: позбавити частот мовлення під благовидним приводом. А що робити з Інтернетом? Зацікавлені у «нейтралізації» Гонгадзе пішли, як їм здавалося, найпростішим та найефективнішим шляхом, виходячи з відомої формули: «Є людина – є проблема, немає людини – немає проблеми».
Отже, за даними Генпрокуратури, приблизно 13-14 вересня 2000 року тодішній міністр внутрішніх справ генерал Юрій Кравченко наказав своєму підлеглому генералові Олексію Пукачу, начальнику Головного управління кримінального розшуку МВС, вбити Георгія Гонгадзе, щоб таким чином припинити його журналістську діяльність. 16 вересня ввечері Гонгадзе був викрадений Пукачем із допомогою своїх співробітників, а 17 вересня, одразу після півночі, вбитий. Тіло журналіста, як відомо, було закопане у лісі в Таращанському районі Київської області, а відтята особисто Пукачем голова – у лісосмузі поблизу автотраси Київ-Золотоноша у Рокитнянському районі.
Кого вигороджував президент Ющенко?
Подальші події добре відомі, тому не варто спинятися на них детально. Варто лише відзначити, що у перші дні й тижні після зникнення Гонгадзе у журналістських колах панував неприхований скепсис: мовляв, і цього разу все буде спущене на гальмах, і цього разу замовники та організатори справи залишаться невідомими. Але сталося не так. Можливо, то була випадковість, що саме «справа Гонгадзе», як її швидко охрестили, стала символом сваволі режиму та боротьби проти нього. А, можливо, і не випадковість: Гонгадзе був яскравою постаттю, його сайт уже тоді читали десятки тисяч людей. При цьому він не займався безпосередньо політикою, отже, навколо вимоги розслідувати його викрадення та вбивство могли без особливих проблем об’єднатися прихильники різних ідеологій, які шанували права людини.
І сьогодні є чимало запитань до майора Миколи Мельниченка. Публікація його аудіозаписів «з-під дивана Кучми» Олександром Морозом зіграла чи не вирішальну роль у «справі Гонгадзе».
Вистачає запитань і до тепер уже колишнього лідера Соцпартії, і головне серед них – а чи не знав він про те, що на Гонгадзе готується напад ще до вбивства журналіста?
Теоретично всі ці та багато інших запитань могли б пролунати на близькому вже суді над Олексієм Пукачем. Якщо, звісно, суд буде відкритим.
А в цьому є сумніви. Адже, крім Кравченка, у нещодавно оприлюдненій постанові Генпрокуратури інші високопосадовці не згадуються.
Водночас, за даними «Української правди», у свідченнях Пукача згадуються Володимир Литвин (тоді – голова адміністрації Президента) та Микола Джига (тоді – перший заступник очільника МВС, сьогодні – голова Вінницької облдержадміністрації).
За твердженнями Пукача, невдовзі після вбивства Гонгадзе Литвин побував у міністерстві внутрішніх справ в кабінеті Кравченка, й останній представив його Литвину зі словами: «Володимир Михайлович, це – наш співробітник, який особисто розібрався з Гонгадзе».
При цьому Кравченко поплескав Пукача по плечу і звернувся до Литвина зі словами: «Передайте Президенту, що ми виконаємо будь-яку його вказівку».
Пукач наполягає, що про скоєння ним злочину було відомо не лише Литвину і Джизі, а й Президенту Кучмі та тодішньому главі СБУ Леоніду Деркачу. Сам же Литвин, за даними «Української правди», заперечує навіть факт знайомства з Пукачем, не те що розмову в кабінеті Кравченка. Про реакцію Джиги, Кучми та Деркача-старшого Інтернет-виданню нічого не відомо.
Тим часом Микола Мельниченко, який виступає у ролі свідка у справі Пукача, наголошує, що 17 вересня 2010 року (це, за українськими законами) – останній день, коли можна висунути обвинувачення замовникам убивства, які стояли за спиною генерала Кравченка. Якщо це не буде зроблено, вони ніколи не будуть покарані, наполягає Мельниченко.
Можливо, що саме так і буде. Можливо, у цьому й полягає головний сенс того, що слідство у «справі Гонгадзе» (хоча треба було б говорити – «справі кучмізму») так відверто затягувалося і за часів самого Кучми, і за часів Віктора Ющенка (попри гучні заяви останнього).
Будуть покарані виконавці, а реальні замовники лишаться «за кадром». Не випадково ж усе звалюють на генерала Юрія Кравченка – того самого, що незбагненним чином начебто вкоротив собі віку аж двома пострілами в голову. Але ж Гонгадзе ніколи й нічого не писав і не публікував про Кравченка. А от про інших персонажів, згаданих у свідченнях Пукача, публікував чимало...
Але, можливо, про залаштункові речі «справи Гонгадзе» ми дізнаємося на суді. І бодай моральне покарання наздожене замовників убивства. Якщо суд справді буде публічним. І якщо невідомі снайпери під час суду не застрелять Олексія Пукача, як це вони зробили з сумнозвісним рекетиром Максимом Курочкіним (Максом Бєшеним) просто у дворі Святошинського райсуду.
І ще одне, не останнє за важливістю. Одним із головних наслідків вбивства Гонгадзе стала мобілізація значної частини журналістів та суспільства у боротьбі за свободу слова. У цій царині після 2005 року були реальні (хоча й далекі від ідеалу) зрушення. Якщо нинішні тенденції до згортання в Україні свободи слова ствердяться, то це стане вбивством справи, яку обстоював загиблий журналіст, і фактично – повторним убивством Георгія Гонгадзе.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Становлення кучмізму почалося 1994 року. І тоді ж помер за таємничих обставин голова Спілки юристів України Володимир Сумін, один із чільних організаторів перемоги Леоніда Кучми на президентських виборах, який невдовзі розійшовся у поглядах зі своїм патроном і мав необережність сказати: «Команда Суміна сильніша за команду Кучми».
Далі були непрояснені донині смерті Сергія Драгомарецького, Михайла Мясковського, Євгена Щербаня, Петра Шевченка-Біливоди, Вадима Гетьмана, В’ячеслава Чорновола та інших. Знакові депутати, політики, журналісти. Хто потрапляв у загадкову автокатастрофу, кого розстрілювали кілери, хто начебто сам вкорочував собі віку.
І, нарешті, Георгій Гонгадзе – не останній, на жаль, у цьому ряді. Далі були так само загадкові смерті Ігоря Александрова, Анатолія Єрмака, Олександра Ємця, Валерія Малєва. І, нарешті, вже після номінального закінчення правління Кучми, самогубство (за офіційними даними) головного і єдиного – за версією Генеральної прокуратури України – замовника вбивства Гонгадзе генерала Юрія Кравченка. Аж двома пострілами у власну голову...
Далі була доба Ющенка. За нього таємничі смерті припинилися, і котрий ще у перші дні свого президентства заявив: убивство Гонгадзе, мовляв, розкрите. І справді: були засуджені безпосередні вбивці журналіста. Але імена замовників залишилися «за кадром». З тим, щоб уже після настання нової політичної доби цей замовник був названий: генерал Кравченко.
Але чи вірять навіть ті, хто це проголошував, у сказане ними ж?
Небезпечний журналіст
Георгій Гонгадзе не був святим великомучеником свободи слова, як його інколи дехто намагається зобразити. Він був українським журналістом уже не юного, а зрілого віку, тертим, бувалим, але водночас і дещо романтичним, налаштованим на серйозну працю в царині медіа.
Гонгадзе запам’ятовувався: на одному з нечисленних тоді телевізійних ток-шоу, що його вів В’ячеслав Піховшек, якось з’явився Леонід Кучма. Мовляв, я теж великий демократ, тому питайте, про що хочете. Всі запрошені журналісти правильно зрозуміли ситуацію: вони запитували про те, що не могло бути неприємним для президента. Крім одного. Цим «одним у полі воїном», котрий наважився говорити про реальні проблеми, був Гонгадзе. Кучма не міг не запам’ятати цього епізоду, а тому, коли пізніше наполягав, що навіть не знав, хто такий цей зниклий журналіст, то, м’яко кажучи, грішив проти істини.
Гонгадзе створив перший популярний і впливовий в Україні Інтернет-ресурс – «Українську правду». Ходять різні чутки про те, на чиї саме гроші він створив це видання. Але чи має це таке вже значення? Головне – не на кошти криміналітету, бо це неодмінно з’ясувалося б у перші ж дні по зникненню журналіста. А ситуація на українському мас-медійному ринку донині така, що більшість його працівників змушені серйозно зважати на загальний імідж та політичні вподобання господарів тих чи інших ЗМІ. Адже більшість мас-медіа України залежать передусім не від споживача чи рекламодавця, а від так званих «спонсорів», які повністю чи частково перекривають фінансові потреби тих чи інших ЗМІ в обмін на певну політичну лінію, або на ледь приховану рекламу інших своїх бізнес-проектів.
Георгій Гонгадзе змушений був грати за цими правилами, але він усюди, де працював, залишав собі певний простір свободи.
Так було й у випадку з «Українською правдою», яка невдовзі після свого заснування встигла заявити про себе як про оазу вільнодумства. І не просто вільнодумства, а інтелектуального; цьому сприяла сама сутність Всесвітньої Мережі як простору вільної комунікації, яку 10 років тому ще не встигли спотворити найняті певними політичними силами та спецслужбами «бригади» штатних дописувачів Інтернет-форумів.
Так чи інакше, діяльність Гонгадзе і заснованого ним Інтернет-видання дуже боляче зачіпала когось «нагорі». З опозиційною газетою розправитися у ті часи було досить просто: неофіційно заборонити друкарням її друкувати. І все. А якщо влаштують власну друкарню, то наслати незчисленні інспекції з перевірками: якісь порушення, за які цю друкарню можна зачинити, знайдуть. А не знайдуть, так вигадають.
Із телестудією чи радіостанцією ще простіше: позбавити частот мовлення під благовидним приводом. А що робити з Інтернетом? Зацікавлені у «нейтралізації» Гонгадзе пішли, як їм здавалося, найпростішим та найефективнішим шляхом, виходячи з відомої формули: «Є людина – є проблема, немає людини – немає проблеми».
Отже, за даними Генпрокуратури, приблизно 13-14 вересня 2000 року тодішній міністр внутрішніх справ генерал Юрій Кравченко наказав своєму підлеглому генералові Олексію Пукачу, начальнику Головного управління кримінального розшуку МВС, вбити Георгія Гонгадзе, щоб таким чином припинити його журналістську діяльність. 16 вересня ввечері Гонгадзе був викрадений Пукачем із допомогою своїх співробітників, а 17 вересня, одразу після півночі, вбитий. Тіло журналіста, як відомо, було закопане у лісі в Таращанському районі Київської області, а відтята особисто Пукачем голова – у лісосмузі поблизу автотраси Київ-Золотоноша у Рокитнянському районі.
Кого вигороджував президент Ющенко?
Подальші події добре відомі, тому не варто спинятися на них детально. Варто лише відзначити, що у перші дні й тижні після зникнення Гонгадзе у журналістських колах панував неприхований скепсис: мовляв, і цього разу все буде спущене на гальмах, і цього разу замовники та організатори справи залишаться невідомими. Але сталося не так. Можливо, то була випадковість, що саме «справа Гонгадзе», як її швидко охрестили, стала символом сваволі режиму та боротьби проти нього. А, можливо, і не випадковість: Гонгадзе був яскравою постаттю, його сайт уже тоді читали десятки тисяч людей. При цьому він не займався безпосередньо політикою, отже, навколо вимоги розслідувати його викрадення та вбивство могли без особливих проблем об’єднатися прихильники різних ідеологій, які шанували права людини.
І сьогодні є чимало запитань до майора Миколи Мельниченка. Публікація його аудіозаписів «з-під дивана Кучми» Олександром Морозом зіграла чи не вирішальну роль у «справі Гонгадзе».
Вистачає запитань і до тепер уже колишнього лідера Соцпартії, і головне серед них – а чи не знав він про те, що на Гонгадзе готується напад ще до вбивства журналіста?
Теоретично всі ці та багато інших запитань могли б пролунати на близькому вже суді над Олексієм Пукачем. Якщо, звісно, суд буде відкритим.
А в цьому є сумніви. Адже, крім Кравченка, у нещодавно оприлюдненій постанові Генпрокуратури інші високопосадовці не згадуються.
Водночас, за даними «Української правди», у свідченнях Пукача згадуються Володимир Литвин (тоді – голова адміністрації Президента) та Микола Джига (тоді – перший заступник очільника МВС, сьогодні – голова Вінницької облдержадміністрації).
За твердженнями Пукача, невдовзі після вбивства Гонгадзе Литвин побував у міністерстві внутрішніх справ в кабінеті Кравченка, й останній представив його Литвину зі словами: «Володимир Михайлович, це – наш співробітник, який особисто розібрався з Гонгадзе».
При цьому Кравченко поплескав Пукача по плечу і звернувся до Литвина зі словами: «Передайте Президенту, що ми виконаємо будь-яку його вказівку».
Пукач наполягає, що про скоєння ним злочину було відомо не лише Литвину і Джизі, а й Президенту Кучмі та тодішньому главі СБУ Леоніду Деркачу. Сам же Литвин, за даними «Української правди», заперечує навіть факт знайомства з Пукачем, не те що розмову в кабінеті Кравченка. Про реакцію Джиги, Кучми та Деркача-старшого Інтернет-виданню нічого не відомо.
Тим часом Микола Мельниченко, який виступає у ролі свідка у справі Пукача, наголошує, що 17 вересня 2010 року (це, за українськими законами) – останній день, коли можна висунути обвинувачення замовникам убивства, які стояли за спиною генерала Кравченка. Якщо це не буде зроблено, вони ніколи не будуть покарані, наполягає Мельниченко.
Можливо, що саме так і буде. Можливо, у цьому й полягає головний сенс того, що слідство у «справі Гонгадзе» (хоча треба було б говорити – «справі кучмізму») так відверто затягувалося і за часів самого Кучми, і за часів Віктора Ющенка (попри гучні заяви останнього).
Будуть покарані виконавці, а реальні замовники лишаться «за кадром». Не випадково ж усе звалюють на генерала Юрія Кравченка – того самого, що незбагненним чином начебто вкоротив собі віку аж двома пострілами в голову. Але ж Гонгадзе ніколи й нічого не писав і не публікував про Кравченка. А от про інших персонажів, згаданих у свідченнях Пукача, публікував чимало...
Але, можливо, про залаштункові речі «справи Гонгадзе» ми дізнаємося на суді. І бодай моральне покарання наздожене замовників убивства. Якщо суд справді буде публічним. І якщо невідомі снайпери під час суду не застрелять Олексія Пукача, як це вони зробили з сумнозвісним рекетиром Максимом Курочкіним (Максом Бєшеним) просто у дворі Святошинського райсуду.
І ще одне, не останнє за важливістю. Одним із головних наслідків вбивства Гонгадзе стала мобілізація значної частини журналістів та суспільства у боротьбі за свободу слова. У цій царині після 2005 року були реальні (хоча й далекі від ідеалу) зрушення. Якщо нинішні тенденції до згортання в Україні свободи слова ствердяться, то це стане вбивством справи, яку обстоював загиблий журналіст, і фактично – повторним убивством Георгія Гонгадзе.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
