Київ – Те, що російський прем’єр Володимир Путін згадав про українську газотранспортну систему у розпалі російсько-білоруського газового конфлікту, навряд чи когось здивувало. Ще за кілька тижнів до цього Президент України Віктор Янукович переконував своїх московських співрозмовників у можливостях української ГТС і важливості її модернізації. А Путін на ці слова просто ображався – бо вони заважали йому лобіювати інтереси компаній, зацікавлених у замовленнях на будівництво «Північного потоку» і «Південного потоку». Але як тільки виникла загроза припинення російського транзиту, Володимир Путін відразу згадав про необмежені українські можливості...І розповів, що через українську ГТС зараз прокачуються обмежені обсяги газу, а можуть ще більші, навіть набагато. На питання, для чого ж тоді будувати підводні маршрути, голова російського уряду не відповів. Зараз мова не про потоки, а про урок для Білорусі та її президента...
В цьому – вічна російська тактика гри на полі транзитерів. Коли починається конфлікт з Україною – газ пускають через Білорусь. Коли починається конфлікт з Білоруссю – газ пускають через Україну. При цьому переконують європейців, що обидва транзитери є ненадійними і треба якнайшвидше будувати потоки.
Як не дивно, Мінськ і Київ охоче погоджуються із таким підходом до себе. Олександр Лукашенко, який дійсно потребує української підтримки, без зайвих вагань погодився пропускати через білоруську територію російський газ у холодну зиму російсько-українського протистояння. Тепер в Києві говорять, що українська ГТС має всі можливості для того, щоб пропускати додаткові обсяги газу. Проте рішення про новий транзит – не стільки технічне, скільки політичне. Адже воно ще раз продемонструє: Росія здатна обирати транзитну країну в ситуації конфлікту – ця країна охоче піде їй назустріч. І ніякої спільної позиції транзитерів бути не може. Ми навіть уявити її не можемо.
В цьому головна проблема енергетичних взаємин на пострадянському просторі. Проблема навіть не в тому, що Москва не може домовитись із Мінськом або Києвом і виникають вже звичні газові війни. Проблема в тому, що Мінськ і Київ не можуть навіть подумати про домовленості між собою – хоча об’єднання зусиль транзитних країн виглядає цілком логічним з точки зору саме їхніх – і європейських – однак не російських інтересів.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
В цьому – вічна російська тактика гри на полі транзитерів. Коли починається конфлікт з Україною – газ пускають через Білорусь. Коли починається конфлікт з Білоруссю – газ пускають через Україну. При цьому переконують європейців, що обидва транзитери є ненадійними і треба якнайшвидше будувати потоки.
Як не дивно, Мінськ і Київ охоче погоджуються із таким підходом до себе. Олександр Лукашенко, який дійсно потребує української підтримки, без зайвих вагань погодився пропускати через білоруську територію російський газ у холодну зиму російсько-українського протистояння. Тепер в Києві говорять, що українська ГТС має всі можливості для того, щоб пропускати додаткові обсяги газу. Проте рішення про новий транзит – не стільки технічне, скільки політичне. Адже воно ще раз продемонструє: Росія здатна обирати транзитну країну в ситуації конфлікту – ця країна охоче піде їй назустріч. І ніякої спільної позиції транзитерів бути не може. Ми навіть уявити її не можемо.
В цьому головна проблема енергетичних взаємин на пострадянському просторі. Проблема навіть не в тому, що Москва не може домовитись із Мінськом або Києвом і виникають вже звичні газові війни. Проблема в тому, що Мінськ і Київ не можуть навіть подумати про домовленості між собою – хоча об’єднання зусиль транзитних країн виглядає цілком логічним з точки зору саме їхніх – і європейських – однак не російських інтересів.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
