Дмитро Табачник – це унікальний персонаж новітньої української історії.
Комусь може здатися, що йдеться про чергового, хоча й непересічного, діяча з розряду Геббельсів-Жданових-Суслових, здатних із проникливим виглядом розповідати широкій аудиторії ідеологічно вивірені нісенітниці. Причому так, наче йдеться про істини всесвітньо-історичного масштабу, здатні помітно покращити ваше життя вже сьогодні.
А коли цих осіб ловлять на, м’яко кажучи, не зовсім правдивих твердженнях, вони добре поставленими голосами запевняють: неправда! ми такого не те що не говорили і не писали, а й не могли говорити чи писати.
Хоча, звичайно, професор Табачник уміє добре виступати і в цьому жанрі.
Це зараз. А ось що писав пан Табачник за рік до цього:
Ага, ніколи: «Співіснування українців і галичан… нав’язування чужих українцям цінностей…» і так далі.
Я вже не кажу про відкриття всесвітньо-історичного характеру: етнос під назвою «жителі Великої України». Від молдованина й фіна, очевидно, до вихідців із Нігерії та Буркіна-Фасо, які мешкають зараз на Наддніпрянщині – і всі є одним етносом!
Проте такі наукоподібні вихиляси з позиченими у Сірка очима вміє утинати не лише професор Табачник, а й цілий ряд визначних регіональних учених. Чинний міністр освіти і науки відрізняється від них вельми важливою рисою: він не тільки говорить і пише, а й активно діє. Причому діє з метою втілення в життя ідейних конструктів, найхимерніших під оглядом здорового глузду і найнебезпечніших з точки зору українських національних інтересів.
До речі, всі цитати з творів й інтерв’ю політика й міністра України Дмитра Табачника тут і далі – у перекладі з російського оригіналу. Ось хто має з повним правом писати під своїм портретом: «Тому що послідовний»…
Нові та старі найнауковіші ідеї професора Табачника
Що, власне, обстоює Дмитро Табачник і про що він писав у своїх статтях 2006–2009 років? Якщо спробувати узагальнити його твердження в царині розуміння українського сьогодення, то вони зводяться до кількох головних:
Ці тези підкріплюються грандіозними науковими відкриттями, як-от (це тільки одна стаття, а скільки їх написано професором, автором 50 книг!):
Коментувати тут, власне, нічого: відкриття ці тягнуть не на проФФесора з двома «ф» (місце, втім, уже зайняте), а на цілого аКККадеміка з трьома «к».
Підгрунтя української освіти а-ля Табачник
Та справа у тому, як уже було сказано, що всі зазначені вище настанови й наукові відкриття міністр Табачник уже втілює в освітню практику.
Скажімо, він декларує, що російська література у світовій культурі посідає місце, сумірне з місцем античної філософії – і діє відповідним чином:
Простіше кажучи, учні України фактично не вивчатимуть світову літературу, а ті кавалки, що вивчатимуть, їм даватимуть російською мовою, натомість дітям ненав’язливо розповідатиметься, що Росія – це не зарубіжжя. Ось якою відтепер, як бачимо, є першочергова задача освітянського керівництва.
Викладання історії відтепер також буде підпорядковане програмним цілям Дмитра Табачника:
Оцініть-но логіку професора Табачника: оскільки нацисти нищили не тільки євреїв, а і поляків, українців, циган, сербів, білорусів, ба, нищили й німців-антифашистів, то не було окремого Голокосту, а була спільна трагедія…
Утім, якби історик Табачник й справді знав історію, то йому було б відомо, що третина населених пунктів нинішньої Саратовської області була заснована українцями, ба більше: наприкінці ХІХ століття третину населення Саратовської губернії становили українці. А оскільки переселенці-українці були в основному селянами і жителями містечок, то на час штучного голоду 1932–33 років вони перевищували половину сільського населення тієї області – і стали й там, як і в Україні, головним об’єктом нищення. Власне, й зараз приблизно 30% населення Саратовської області мають українські прізвища чи/та українське коріння. Скільки ж було їх до «спільного лиха»?
Хоча, звичайно, українським школярам слід знати, що не менше від третини казахів були виморені голодом, і це був геноцид вільнолюбного народу.
Людина, яка розбудовує дві України
Та головне все ж таки інше. Дмитро Табачник наполегливо і послідовно працює над розколом України, над створенням у її межах двох національно-культурних спільнот, використовуючи як інструмент для цього освіту:
При цьому, мовляв, ті, хто навчатиметься російською, вивчатимуть також й українську мову.
Чи треба пояснювати далекосяжні наслідки того, що третина чи половина, скажімо, молодих правників України не володітиме українською юридичною термінологією й не розумітиме змісту законів (як зараз, до речі, не розуміє його значна частина народних депутатів від Партії регіонів)?
Коли освічену молодь штучно розтягуватимуть в різні боки?
Коли буде здійснена спроба підвести соціокультурне підґрунтя під чесно висловлену Табачником мрію –
«…ми не можемо заперечувати роль Сталіна як Верховного Головнокомандувача переможної армії і лідера країни, яка винесла основний тягар війни, в досягненні Великої Перемоги. А Бандера і Шухевич залишаться в історії як націоналісти й організатори масових убивств, але при цьому вони ще і будуть навічно заплямовані колабораціонізмом. Бо не існувало в 1941–1945 роках іншої української держави, крім УРСР… Таким чином, люди, які воювали проти Радянської України, …є колабораціоністами».
А тепер повторимо це дещо по-іншому: не існувало в 1941–1945 роках іншої німецької держави, крім Третього Райху, тому всі антифашисти…
Чи бути антифашистом дозволено, а антисталіністом – ні? І Бандера та Шухевич разом із сотнями тисяч учасників антибільшовицького Опору мали скласти зброю і слухняно підставити потилиці під чекістські кулі, бо то був «свій», російсько-більшовицький, «правильний» та «ефективний» тоталітаризм?
…Насправді, звичайно, табачники не такі страшні, як їм хотілося б. Маячня щодо «галицьких ідеологем» не враховує, що майже всі провідні ідеологи українського незалежництва були з Великої України. А теза про «правильний тоталітаризм» уже викликає спротив притомної російськомовної інтелігенції.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Комусь може здатися, що йдеться про чергового, хоча й непересічного, діяча з розряду Геббельсів-Жданових-Суслових, здатних із проникливим виглядом розповідати широкій аудиторії ідеологічно вивірені нісенітниці. Причому так, наче йдеться про істини всесвітньо-історичного масштабу, здатні помітно покращити ваше життя вже сьогодні.
А коли цих осіб ловлять на, м’яко кажучи, не зовсім правдивих твердженнях, вони добре поставленими голосами запевняють: неправда! ми такого не те що не говорили і не писали, а й не могли говорити чи писати.
Хоча, звичайно, професор Табачник уміє добре виступати і в цьому жанрі.
«Я ніде і ніколи не стверджував, що галичани – не українці. Я писав про те, що в Україні живе два етноси: галичани і жителі Великої України. Ці національні групи, писав я, не мають нічого спільного в ментальному і конфесіональному сенсі».
Це зараз. А ось що писав пан Табачник за рік до цього:
«Принаймні, останні двадцять років співіснування українців і галичан показали, що держава, яка розбудовується на насильницьки нав’язуваних галіцийських ідеологемах і чужих українцям цінностей, котрі не поділяє більшість населення, стає нежиттєздатною».
Ага, ніколи: «Співіснування українців і галичан… нав’язування чужих українцям цінностей…» і так далі.
Я вже не кажу про відкриття всесвітньо-історичного характеру: етнос під назвою «жителі Великої України». Від молдованина й фіна, очевидно, до вихідців із Нігерії та Буркіна-Фасо, які мешкають зараз на Наддніпрянщині – і всі є одним етносом!
Проте такі наукоподібні вихиляси з позиченими у Сірка очима вміє утинати не лише професор Табачник, а й цілий ряд визначних регіональних учених. Чинний міністр освіти і науки відрізняється від них вельми важливою рисою: він не тільки говорить і пише, а й активно діє. Причому діє з метою втілення в життя ідейних конструктів, найхимерніших під оглядом здорового глузду і найнебезпечніших з точки зору українських національних інтересів.
До речі, всі цитати з творів й інтерв’ю політика й міністра України Дмитра Табачника тут і далі – у перекладі з російського оригіналу. Ось хто має з повним правом писати під своїм портретом: «Тому що послідовний»…
Нові та старі найнауковіші ідеї професора Табачника
Що, власне, обстоює Дмитро Табачник і про що він писав у своїх статтях 2006–2009 років? Якщо спробувати узагальнити його твердження в царині розуміння українського сьогодення, то вони зводяться до кількох головних:
1) нинішню Українську державу населяють два етноси, чиї соціокультурні, політичні та релігійні настанови практично несумісні – українці й галичани;
2) українці розвивалися як етнос у непорушній єдності з росіянами і, власне, становлять із ними єдину східнослов’янську спільноту;
3) східнослов’янська спільнота – це ядро окремішньої цивілізації, яка протистоїть цивілізації західній, агресивній, руйнівній, загарбницькій;
4) населення Галичини належить нині до західної цивілізації і відіграє роль її низькооплачуваних найманців, пахолків, обслуги;
5) галичани зараз зіпсуті не в силу свого слов’янського єства, а внаслідок антилюдяного експерименту, проведеного над ними антиправославним Заходом, передусім Австро-Угорщиною, Польщею та Третім Райхом;
6) проведена на основі галицьких ідеологем українізація – це катастрофа для українців, оскільки для більшості з них рідною мовою є російська;
7) українці (вони ж малороси) мусять мінімізувати, а то й нейтралізувати руйнівний вплив Заходу та його галицької агентури, розвиваючись у непорушній політичній, культурній та лінгвістичній єдності з Росією.
2) українці розвивалися як етнос у непорушній єдності з росіянами і, власне, становлять із ними єдину східнослов’янську спільноту;
3) східнослов’янська спільнота – це ядро окремішньої цивілізації, яка протистоїть цивілізації західній, агресивній, руйнівній, загарбницькій;
4) населення Галичини належить нині до західної цивілізації і відіграє роль її низькооплачуваних найманців, пахолків, обслуги;
5) галичани зараз зіпсуті не в силу свого слов’янського єства, а внаслідок антилюдяного експерименту, проведеного над ними антиправославним Заходом, передусім Австро-Угорщиною, Польщею та Третім Райхом;
6) проведена на основі галицьких ідеологем українізація – це катастрофа для українців, оскільки для більшості з них рідною мовою є російська;
7) українці (вони ж малороси) мусять мінімізувати, а то й нейтралізувати руйнівний вплив Заходу та його галицької агентури, розвиваючись у непорушній політичній, культурній та лінгвістичній єдності з Росією.
Ці тези підкріплюються грандіозними науковими відкриттями, як-от (це тільки одна стаття, а скільки їх написано професором, автором 50 книг!):
««Українізацію» – тобто знищення не лише російської, а й української мови з заміною їх галичанським «волапюком» – Україна переживала не раз».
«Не викликає сумніву, що за необхідності «помаранчеві» не відмовляться знову вдатися до допомоги звезених у столицю погромників. Це засвідчують і відкриті за підтримки державних органів табори з «вивчення традицій УПА», де поряд із «повстанськими піснями» про героїчне вирізання москалів вивчається і поводження зі зброєю».
«На мій погляд, цілком закономірно, що бідність регіону і корумпованість місцевої адміністрації прямо пропорційні до його «помаранчевості»».
«Роль Галичини, яка увійшла до складу Української РСР тільки в 1939 році, а до цього з кінця ХIV століття відірваної від етногенезу, історичного і культурного розвитку українського народу, в сучасній Україні цілковито абсурдна».
«Не викликає сумніву, що за необхідності «помаранчеві» не відмовляться знову вдатися до допомоги звезених у столицю погромників. Це засвідчують і відкриті за підтримки державних органів табори з «вивчення традицій УПА», де поряд із «повстанськими піснями» про героїчне вирізання москалів вивчається і поводження зі зброєю».
«На мій погляд, цілком закономірно, що бідність регіону і корумпованість місцевої адміністрації прямо пропорційні до його «помаранчевості»».
«Роль Галичини, яка увійшла до складу Української РСР тільки в 1939 році, а до цього з кінця ХIV століття відірваної від етногенезу, історичного і культурного розвитку українського народу, в сучасній Україні цілковито абсурдна».
Коментувати тут, власне, нічого: відкриття ці тягнуть не на проФФесора з двома «ф» (місце, втім, уже зайняте), а на цілого аКККадеміка з трьома «к».
Підгрунтя української освіти а-ля Табачник
Та справа у тому, як уже було сказано, що всі зазначені вище настанови й наукові відкриття міністр Табачник уже втілює в освітню практику.
Скажімо, він декларує, що російська література у світовій культурі посідає місце, сумірне з місцем античної філософії – і діє відповідним чином:
«Хочу відійти від терміну «зарубіжна література» і повернутися до терміну «світова література», де російська література буде займати найбільший обсяг – три чверті учбового процесу… Якщо говорити відверто, то перейменування російської літератури на зарубіжну ставило якийсь бар’єр. Повернення російської літератури мовою оригіналу – першочергова задача міністерства».
Простіше кажучи, учні України фактично не вивчатимуть світову літературу, а ті кавалки, що вивчатимуть, їм даватимуть російською мовою, натомість дітям ненав’язливо розповідатиметься, що Росія – це не зарубіжжя. Ось якою відтепер, як бачимо, є першочергова задача освітянського керівництва.
Викладання історії відтепер також буде підпорядковане програмним цілям Дмитра Табачника:
«...Учитель зобов’язаний виконувати навчальну програму, але в ній слід чітко прописати, що Голодомор 1933 року – це спільна трагедія народів України, Росії, Білорусі, Казахстану, і вказати, скільки людей умерло від цієї біди в кожній із республік. При цьому написавши правду, що найвищі втрати сільського населення, понад 41 процент, були в Саратовській області. Тоді вчитель не зможе промивати голови школярам відповідно до своїх суб’єктивних поглядів».
Оцініть-но логіку професора Табачника: оскільки нацисти нищили не тільки євреїв, а і поляків, українців, циган, сербів, білорусів, ба, нищили й німців-антифашистів, то не було окремого Голокосту, а була спільна трагедія…
Утім, якби історик Табачник й справді знав історію, то йому було б відомо, що третина населених пунктів нинішньої Саратовської області була заснована українцями, ба більше: наприкінці ХІХ століття третину населення Саратовської губернії становили українці. А оскільки переселенці-українці були в основному селянами і жителями містечок, то на час штучного голоду 1932–33 років вони перевищували половину сільського населення тієї області – і стали й там, як і в Україні, головним об’єктом нищення. Власне, й зараз приблизно 30% населення Саратовської області мають українські прізвища чи/та українське коріння. Скільки ж було їх до «спільного лиха»?
Хоча, звичайно, українським школярам слід знати, що не менше від третини казахів були виморені голодом, і це був геноцид вільнолюбного народу.
Людина, яка розбудовує дві України
Та головне все ж таки інше. Дмитро Табачник наполегливо і послідовно працює над розколом України, над створенням у її межах двох національно-культурних спільнот, використовуючи як інструмент для цього освіту:
«Головний принцип, який буде закладений – батьки учнів у школі і студенти у вишах повинні мати право самі обирати, якою мовою вчитися. Вони мають давати заявки, і вони повинні задовольнятися».
При цьому, мовляв, ті, хто навчатиметься російською, вивчатимуть також й українську мову.
Чи треба пояснювати далекосяжні наслідки того, що третина чи половина, скажімо, молодих правників України не володітиме українською юридичною термінологією й не розумітиме змісту законів (як зараз, до речі, не розуміє його значна частина народних депутатів від Партії регіонів)?
Коли освічену молодь штучно розтягуватимуть в різні боки?
Коли буде здійснена спроба підвести соціокультурне підґрунтя під чесно висловлену Табачником мрію –
«галичани [читай – українокультурні громадяни – С. Г.] повинні бути самі зацікавлені покинути якщо не Україну, то щонайменше її владні інститути».
Тим більше, що деукраїнізація України у Дмитра Табачника нерозривно пов’язується з її наверненням до «правильного» тоталітаризму. Мовляв, за всіх сталінських злочинів«…ми не можемо заперечувати роль Сталіна як Верховного Головнокомандувача переможної армії і лідера країни, яка винесла основний тягар війни, в досягненні Великої Перемоги. А Бандера і Шухевич залишаться в історії як націоналісти й організатори масових убивств, але при цьому вони ще і будуть навічно заплямовані колабораціонізмом. Бо не існувало в 1941–1945 роках іншої української держави, крім УРСР… Таким чином, люди, які воювали проти Радянської України, …є колабораціоністами».
А тепер повторимо це дещо по-іншому: не існувало в 1941–1945 роках іншої німецької держави, крім Третього Райху, тому всі антифашисти…
Чи бути антифашистом дозволено, а антисталіністом – ні? І Бандера та Шухевич разом із сотнями тисяч учасників антибільшовицького Опору мали скласти зброю і слухняно підставити потилиці під чекістські кулі, бо то був «свій», російсько-більшовицький, «правильний» та «ефективний» тоталітаризм?
…Насправді, звичайно, табачники не такі страшні, як їм хотілося б. Маячня щодо «галицьких ідеологем» не враховує, що майже всі провідні ідеологи українського незалежництва були з Великої України. А теза про «правильний тоталітаризм» уже викликає спротив притомної російськомовної інтелігенції.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
