Інна Кузнецова: День приносить багато нової інформації. Пані Ганно, ми з Вами щойно прийшли з Адміністрації Президента, де була традиційна зустріч з керівництвом адміністрації, де обговорювали актуальні питання сьогодення, говорили багато про інформаційну політику.
Коли вже вийшли, то побачили інформацію про те, що на столі у пана Льовочкіна є досьє на журналіста Мустафу Найєма. Звичайно, якби я побачила цю інформацію раніше, то я запитала б про це у самого пана Льовочкіна, а так мусите відповісти Ви.
Ганна Герман: По-перше, я не маю звички заглядати на чужі столи, а по-друге, я не думаю, що якісь подібні документи там можуть лежати.
Тим паче, що я вже бачила на «Українській правді» спростування від Сергія Льовочкіна. Він пише, що це неправда, що в нього на столі немає досьє на Мустафу Найєма.
Я думаю, що це якесь непорозуміння, і воно дуже швидко з’ясується.
-Я не знаю, наскільки це цікаво нашим радіослухачам, але точно цікаво колегам-журналістам, тому що до цієї зустрічі Ви розмовляли з Сергієм Лещенком, так само журналістом «Української правди»… Він про це не запитував?
-Ні, він, мабуть, не знав про це. Він запитував про інші речі. Він запитував про ті пояснювальні записки, про які чув, які начебто є у мене від тих працівників прес-служби, які могли просити журналістів не показувати той чи інший сюжет.
Ми говорили з ним досить відверто і відкрито. Він поставив свої запитання, я дала йому відповідь. Але про цю справу не йшлося. Це найновіша інформація, вона щойно з'явилася.
Я думаю, що це якесь непорозуміння, тому що зараз в Інтернеті є все про всіх і необов’язково тримати на столі якісь досьє з грифом «секретно». Тим паче, що такого секретного є в біографії журналіста, публічної загалом людини. Так, як і в житті кожного з нас немає ніяких секретів, бо все можна знайти в Інтернеті: і праведне, і грішне, і правдиве, і неправдиве.
Тому я думаю, що це, можливо, якесь непорозуміння, а може, це якісь спецоперації Блоку Юлії Тимошенко, які сьогодні роблять таку атаку взагалі на Адміністрацію Президента.
-Вони заявляють, що Ви мали б піти у відставку за втручання у роботу правоохоронних органів стосовно звільнення з-під варти сестри народного депутата Андрія Парубія.
Нагадаю, що вчора сестру Андрія Парубія, яка працює в Сихівській податковій адміністрації, було затримано за підозрою щодо отримання хабара.
-Видно, не вийшло в БЮТу. У них все це дуже гарно виглядало – медійно, пропагандистськи поєднати, що от, мовляв, переслідують народного депутата Андрія Парубія від «НУ», і того ж дня його сестру закрили під варту, то ось ця влада переслідує опозицію, мститься їхнім сім’ям. У них цей сюжет виглядав дуже гарно. У них не вийшло, розсипалося.
Зі свого боку я справді дзвонила і пробувала захистити права цієї жінки молодої, оскільки я знала (мені подзвонив Андрій, її брат) про те, що їй стало погано там, де її закрили, в неї маленька дитина дворічна сама вдома. Я сказала, що нехай правоохоронні органи з’ясовують, винна вона чи не винна, там хай суд розбирається, але якщо людині погано, людині треба надати медичну допомогу, людину треба захистити, захистити її право людське, громадянське право на медичну допомогу і на те, щоб вона заопікувалася своєю маленькою дитинкою, і справді просила, щоб викликали їй швидку допомогу, і щоб її доправили до лікарні, щоб вона мала можливість побачитися зі своїми рідними і зі своєю дитиною.
Я думаю, що якщо за такі речі БЮТ хоче, щоб я пішла у відставку, це, мабуть, була б відставка з найбільш шляхетних мотивів. Тому що ради того, щоб захистити права людини, можна і кар’єрою пожертвувати. Я готова жертвувати кар’єрою, лиш би права людини в Україні були застережені.
Я б хотіла тут повчити БЮТ і саму Юлію Тимошенко і того ж Луценка, і того ж Немирю, які дуже грубо порушували наші права всі минулі 5 років, які закривали людей безневинно, кривдили їх.
Я вчора сказала на «5 каналі», що я дуже не хотіла б, щоб наша влада, влада Президента Януковича, була схожа тут на помаранчеву владу і безневинно кривдила людей. Якщо треба захистити права людини, а я можу це зробити, і для цього я мала би втрати кар’єру, я готова втратити кар’єру, але захистити громадянські права людей.
-Наразі ми маємо слухача.
Слухачка: Дорога пані Ганно, чи Ви християнка? І коли останній раз були на сповіді? Згадується у Святому Письмі, навіть не в Євангелії, а в Старому Завіті: що користі людині, якщо вона світ завоювала?
-Конституція України (її, видно, слухачка не читала) гарантує людям свободу совісті і свободу віросповідання. Кожен з нас має право не звітувати публічно про те, до якої він церкви ходить, які молитви мовить і коли ходить до сповіді. Це глибоко приватна моя справа. Я би не хотіла її давати на суд публічний.
Але якщо вже таке питання впало, то я була останній раз на сповіді перед Великоднем. Я християнка. Я ходжу до храму тоді, коли я маю для цього хоч найменшу можливість.
Але знову ж таки повернімося до прав людини. Зараз були грубо порушені мої громадянські права. Мене змушують звітувати публічно про мою свободу сумління, про вибір мій. І люди навіть… Наскільки ментальність, наскільки культура суспільства на низькому рівні, що людина навіть не розуміє, що вона не має права когось змушувати звітувати: а в якого Бога ти віриш?
Це приватна справа кожної людини. І суспільство, і Конституція дає нам право залишати це для себе приватним, інтимним. Це наш діалог з Богом. До якого Бога хто б не молився, це його право і це є перша ознака демократії і демократичності як людини, так суспільства, де не мусиш ти звітувати про те, до якої ти йдеш церкви.
-Повертаючись до ЗМІ, тих проблем, які Вам і нам дуже близькі.
З одного боку, Адміністрація Президента стверджує про те, що ніякої цензури немає, Ви часто зустрічаєтеся з журналістами і ходили навіть на приватні телеканали, зокрема до журналістів каналу «1+1».
Власне, ще київські журналісти в змозі себе захистити, у них багато можливостей у тому сенсі, що і каналів багато, якщо не каналів, то Інтернет рясніє різноманітною інформацією, та й газет багато .
У регіонах ситуація набагато складніша. Якою Ви бачите політику Адміністрації Президента, можливо, Комітету з питань свободи слова чи правлячої коаліції в питаннях роздержавлення ЗМІ, комунальних ЗМІ маленьких і з ситуацією свободи слова в регіонах?
-Я давня противниця державних ЗМІ. Я вважаю, що це архаїзм, що вони мусять бути роздержавлені. Я вважаю, що в Україні повинне бути громадське радіо, громадське телебачення і також, за прикладом Німеччини, можна йти шляхом створення регіонального громадського телебачення, яке об’єднало б регіональні телерадіокомпанії в єдиний канал регіональний громадський. Це добрий шлях, це цікавий шлях. Ним треба йти. І ми працюємо над цим.
Але до свободи теж треба звикнути, треба засмакувати свободу. Той, хто відчув смак свободи, більше ніколи не буде рабом. Так, це тяжко, свобода – це тяжкий вибір. Свобода преси в тому числі. І журналіст кожен день має вибір: або він відстоює свободу преси, свою позицію, свою думку там, де він є в цій хвилині, там, де він працює, або він обирає таку позицію узгоджувальну, таку, що він буде завжди підспівувати владі.
Ви сьогодні згадували про нашу розмову з Сергієм Лещенком з «Української правди». Ми, зокрема, говорили і про нагородження журналістів. Я радилася з Сергієм. Кажу: Сергію, є різні думки про те, кого подати на нагородження до Дня преси... Президент, можливо, повинен би до Дня журналіста нагородити кількох журналістів. І Сергій сказав мені достатньо таку цікаву річ, і я з ним абсолютно погоджуюся, що журналіст не повинен брати у влади нагороди.
І це правильно. Журналіст повинен бути постійно опонентом влади. Але доброзичливим опонентом, не таким опонентом, який шукає різні дріб’язки, лиш би за щось зачепитися, а таким опонентом, при діалозі з яким могла б народжуватися істина, влада могла би звертати увагу на свої кроки. Можливо, ми щось робимо не так, можливо, та сторона, та сторона... Себто, мусить бути доброзичливий діалог і доброзичлива критика.
-Сама постановка питання непогана. Однак журналістам не завжди так добре.
-Журналістам взагалі мало коли добре, тому що доброму журналісту завжди тяжко жити, незалежному журналісту. Але журналісти, які є справді добрими і справді пройдуть через тяжкі випробування і виклики, роблять імена і роблять добрі кар’єри. Я знаю, принаймні, кількох з них, котрими справді можна пишатися в Україні.
-Ми маємо слухача.
Слухач: Моє прізвище Желізко Ігор Миколайович.
Пані Ганно, Ви приходили до нас на телестудію у місті Львові на проспекті Шевченка. Це було ще у 1995 році. Ви мене тоді називали «пане редакторе».
Я до вас телефоную, тому що мені трошки тяжко говорити – я отримав 15 ножових поранень і зараз лежу в не досить доброму стані.
-Що з Вами сталося, пане редакторе?
- З приводу нападу на мене зловмисників. Це було пов’язано з моєю діяльністю. Я дав ряд статей, приблизно дав порядку до 60 заяв у правоохоронні органи за особливо тяжкі злочини, тяжкі злочини.
Сталося так, що я з вересня 2009 року знав про масове викрадення майна телестудії в місті Нововолинську і в місті Ковелі. Я почав протистояти. Побачив там загальну таку корупцію, де прокурор міста діє на руку меру, де створені так звані бандформування. Я зі своєю командою всяко протистояв цьому, але постійні погрози, погрози працівникам, а закінчилося це пораненням моїм.
-Пане Ігорю, чи Ви зверталися до представників влади? Адже тоді справді це був час правління помаранчевих. Чи Ви зверталися за якоюсь допомогою, за захистом?
- Постійно. Майже через день, а то й кожен день у нас писалися заяви, оскільки злочини так і створювалися кожен день: викрадення майна телестудії, кабельних мереж викрадення.
-Я буду, ймовірно, 27 травня, якщо Бог дасть дочекати і нічого не трапиться, у Львові, то я хотіла б з Вами зустрітися. Я спробую зустрітися з журналістами газети «Експрес» і хотіла б так само з Вами зустрітися, щоб ми конкретно обговорили Вашу справу і подумали, як можна Вам допомогти. Я бажаю Вам доброго здоров’я. І до зустрічі.
-Справа пана Ігоря перегукується з тим інтерв’ю, яке ми записали. Йдеться про головного редактора газети «Коломийський вісник» Василя Дем’яніва. Він так само лежить в лікарні побитий. Це те, що є в регіонах.
-Журналістам завжди непросто жилося. Ви бачите, 2009 рік і 15 ножових поранень для журналіста зі Львова. І я вперше, до речі, про це чую. Ніде ніхто не писав. Де ж був Комітет профспілки журналістської, який не звернувся до ВРУ з цим до Президента, до тодішнього Прем’єр-міністра Тимошенко? Тимошенко сто разів бувала у Львові під час передвиборних кампаній. Це її регіон, який її підтримував. Чому про цю справу мовчало журналістське середовище? Це складні питання.
Звичайно, треба створювати систему. І насамперед і Радіо Свобода в тому числі вже виконувало і виконує колосальну функцію з підняття суспільної культури і суспільної свідомості, коли люди в таких випадках не мовчать, коли люди організовуються і пробують одне одного захистити.
Я обов’язково зв’яжуся з журналістом зі Львова і з журналістом, про якого Ви зараз сказали. Ми з’ясуємо, що там сталося. Але мені шкода, що пройшло вже більше року і тільки зараз Радіо Свобода про це сказало, а до того журналістська профспілка, журналістське середовище не донесли ні до суспільства, ні до органів влади цієї проблеми страшної.
-Ми маємо ще слухача.
Слухач: Я журналістка чернівецької газети «Час» Надія Вірна. Я також є членом Комітету захисту українських журналістів, який був створений зі страшними подіями, які відбуваються у нашому середовищі.
Це побиття 23 березня Василя Дем’яніва, коломийського редактора. Це 12 квітня побиття дніпропетровського головного редактора «Губернських новин» Бориса Брагінського. Це побиття, жорстокий напад на керівника радіоорганізації «Львівської жінки» Ігоря Желізка.
Те все, що відбувається наразі зі свободою слова, з журналістами і з представниками ЗМІ, викликає страх і викликає дуже велике занепокоєння.
-Я розумію Вас і цілком підтримую. Не розумію одного: чому тільки зараз ви почали вголос говорити? Чи за минулої влади ви не мали можливості захищати цього Желізка, адже його побили в 2009 році? Чому ніхто не подав слово…?
Давайте думати про те, як нам організувати в державі дієві механізми захисту журналістів, щоб вони могли працювати незалежно, щоб вони могли виконувати свої обов’язки, своє завдання, і щоб держава, суспільство сприяло їм, а не перешкоджало.
Я думаю, що це може бути темою дуже серйозної розмови. Давайте подумаємо, на яких рівнях? Давайте подумаємо, яку систему творити, які механізми? І будемо разом це робити. Ще раз дякую Вам за Вашу активну позицію.
-Давайте повернемося до теми про суспільне мовлення. Коли впродовж 5 років говорили про необхідність створення суспільного мовлення, говорили якось більше про телебачення. Очевидно, починати і простіше, і дешевше було б з радіо.
-Я думаю, що не починати, а продовжувати. Ви згадайте Сашка Кривенка, який створив «Громадське радіо». Ви пам’ятаєте, воно було дуже популярне. Ви пам’ятаєте, Сашка не стало, і все це якось десь, кудись поділося.
-Це було за грант, тому...
-Ми говоримо про громадське радіо і про громадське телебачення. І не тільки регіональне.
Я воліла б, щоб в Україні було два канали: один – центральний суспільний канал і один - регіональний суспільний або громадський канал. Це німецький досвід знову ж таки. І над цим варто працювати.
Я вже казала сьогодні (ми з Вами були учасниками зустрічі з журналістами в Адміністрації Президента) , якщо президент Янукович за 5 років своєї діяльності зробить реальні кроки зі створення громадського радіо і громадського телебачення, то він зробить дуже багато для розвитку справжньої свободи слова в Україні і для закріплення справжніх стандартів свободи.
-Реальні кроки зробити він зобов’язаний, тому що цього вимагає Рада Європи.
-Ну, всі були зобов’язані. 5 років Ющенко говорив про це. Ющенко і Тимошенко на цих гаслах прийшли до влади. 5 років вони про це проговорили, відійшли і нічого не зробили.
-Якою Ви бачите модель цього громадського радіо і телебачення?
-Така наша функція вже є в Україні, що ми мусимо виконувати їхні обіцянки. От вони обіцяли «закон один для всіх». Не зробили. Вони казали, що треба зняти депутатську недоторканність, а тепер, коли прийшлося знімати її, вони вже не хочуть. Тому нам треба виконувати їхні обіцянки.
Про модель суспільного мовлення. У нас є кілька можливостей і кілька проектів, які ми хотіли б подати. Ми всі їх будемо обговорювати з залученням широким громадськості журналістської. Я думаю, що ми разом у таких дебатах, у такому діалозі прийдемо до спільної думки і до спільного якогось бачення реалізації цього питання.
-Це має бути на базі «Першого національного телеканалу» і «Національної радіокомпанії»…?
-Я кажу: на цим ідуть суперечки.
Є одна думка, що це має бути на базі, є думка про те, щоб створювати це з нуля, є думка про те, щоб створювати на базі регіональних телерадіокомпаній.
Я думаю, що ми під час обговорення і під час дискусій на цю тему прийдемо до якогось спільного рішення. Визначальним у цьому рішенні буде, звичайно, думка журналістської команди.
-На коли це можна очікувати?
-Я вже сьогодні подала аналітичну довідку про це Президенту України. Я думаю, що прийде час і ми заплануємо таку розмову на засіданні Громадської гуманітарної ради при Президенті України. Саме там відбудеться перше обговорення цього питання.
-І насамкінець прощальне слово.
-Я не хотіла б прощальне слово робити, я б хотіла вітальне слово зробити до слухачів Радіо Свобода, яких я дуже люблю. І Радіо Свобода побажати багато свободи і багато незалежності.
Коли вже вийшли, то побачили інформацію про те, що на столі у пана Льовочкіна є досьє на журналіста Мустафу Найєма. Звичайно, якби я побачила цю інформацію раніше, то я запитала б про це у самого пана Льовочкіна, а так мусите відповісти Ви.
Ганна Герман: По-перше, я не маю звички заглядати на чужі столи, а по-друге, я не думаю, що якісь подібні документи там можуть лежати.
Тим паче, що я вже бачила на «Українській правді» спростування від Сергія Льовочкіна. Він пише, що це неправда, що в нього на столі немає досьє на Мустафу Найєма.
Я думаю, що це якесь непорозуміння, і воно дуже швидко з’ясується.
-Я не знаю, наскільки це цікаво нашим радіослухачам, але точно цікаво колегам-журналістам, тому що до цієї зустрічі Ви розмовляли з Сергієм Лещенком, так само журналістом «Української правди»… Він про це не запитував?
-
Зараз в Інтернеті є все про всіх і не обов’язково тримати на столі якісь досьє з грифом «секретно».
Ми говорили з ним досить відверто і відкрито. Він поставив свої запитання, я дала йому відповідь. Але про цю справу не йшлося. Це найновіша інформація, вона щойно з'явилася.
Я думаю, що це якесь непорозуміння, тому що зараз в Інтернеті є все про всіх і необов’язково тримати на столі якісь досьє з грифом «секретно». Тим паче, що такого секретного є в біографії журналіста, публічної загалом людини. Так, як і в житті кожного з нас немає ніяких секретів, бо все можна знайти в Інтернеті: і праведне, і грішне, і правдиве, і неправдиве.
Тому я думаю, що це, можливо, якесь непорозуміння, а може, це якісь спецоперації Блоку Юлії Тимошенко, які сьогодні роблять таку атаку взагалі на Адміністрацію Президента.
-Вони заявляють, що Ви мали б піти у відставку за втручання у роботу правоохоронних органів стосовно звільнення з-під варти сестри народного депутата Андрія Парубія.
Нагадаю, що вчора сестру Андрія Парубія, яка працює в Сихівській податковій адміністрації, було затримано за підозрою щодо отримання хабара.
Зі свого боку я справді дзвонила і пробувала захистити права цієї жінки молодої, оскільки я знала (мені подзвонив Андрій, її брат) про те, що їй стало погано там, де її закрили, в неї маленька дитина дворічна сама вдома. Я сказала, що нехай правоохоронні органи з’ясовують, винна вона чи не винна, там хай суд розбирається, але якщо людині погано, людині треба надати медичну допомогу, людину треба захистити, захистити її право людське, громадянське право на медичну допомогу і на те, щоб вона заопікувалася своєю маленькою дитинкою, і справді просила, щоб викликали їй швидку допомогу, і щоб її доправили до лікарні, щоб вона мала можливість побачитися зі своїми рідними і зі своєю дитиною.
Я б хотіла тут повчити БЮТ і саму Юлію Тимошенко і того ж Луценка, і того ж Немирю, які дуже грубо порушували наші права всі минулі 5 років, які закривали людей безневинно, кривдили їх.
Я вчора сказала на «5 каналі», що я дуже не хотіла б, щоб наша влада, влада Президента Януковича, була схожа тут на помаранчеву владу і безневинно кривдила людей. Якщо треба захистити права людини, а я можу це зробити, і для цього я мала би втрати кар’єру, я готова втратити кар’єру, але захистити громадянські права людей.
-Наразі ми маємо слухача.
Слухачка: Дорога пані Ганно, чи Ви християнка? І коли останній раз були на сповіді? Згадується у Святому Письмі, навіть не в Євангелії, а в Старому Завіті: що користі людині, якщо вона світ завоювала?
-Конституція України (її, видно, слухачка не читала) гарантує людям свободу совісті і свободу віросповідання. Кожен з нас має право не звітувати публічно про те, до якої він церкви ходить, які молитви мовить і коли ходить до сповіді. Це глибоко приватна моя справа. Я би не хотіла її давати на суд публічний.
Але якщо вже таке питання впало, то я була останній раз на сповіді перед Великоднем. Я християнка. Я ходжу до храму тоді, коли я маю для цього хоч найменшу можливість.
Але знову ж таки повернімося до прав людини. Зараз були грубо порушені мої громадянські права. Мене змушують звітувати публічно про мою свободу сумління, про вибір мій. І люди навіть… Наскільки ментальність, наскільки культура суспільства на низькому рівні, що людина навіть не розуміє, що вона не має права когось змушувати звітувати: а в якого Бога ти віриш?
Це приватна справа кожної людини. І суспільство, і Конституція дає нам право залишати це для себе приватним, інтимним. Це наш діалог з Богом. До якого Бога хто б не молився, це його право і це є перша ознака демократії і демократичності як людини, так суспільства, де не мусиш ти звітувати про те, до якої ти йдеш церкви.
-Повертаючись до ЗМІ, тих проблем, які Вам і нам дуже близькі.
З одного боку, Адміністрація Президента стверджує про те, що ніякої цензури немає, Ви часто зустрічаєтеся з журналістами і ходили навіть на приватні телеканали, зокрема до журналістів каналу «1+1».
Власне, ще київські журналісти в змозі себе захистити, у них багато можливостей у тому сенсі, що і каналів багато, якщо не каналів, то Інтернет рясніє різноманітною інформацією, та й газет багато .
У регіонах ситуація набагато складніша. Якою Ви бачите політику Адміністрації Президента, можливо, Комітету з питань свободи слова чи правлячої коаліції в питаннях роздержавлення ЗМІ, комунальних ЗМІ маленьких і з ситуацією свободи слова в регіонах?
-Я давня противниця державних ЗМІ. Я вважаю, що це архаїзм, що вони мусять бути роздержавлені. Я вважаю, що в Україні повинне бути громадське радіо, громадське телебачення і також, за прикладом Німеччини, можна йти шляхом створення регіонального громадського телебачення, яке об’єднало б регіональні телерадіокомпанії в єдиний канал регіональний громадський. Це добрий шлях, це цікавий шлях. Ним треба йти. І ми працюємо над цим.
Але до свободи теж треба звикнути, треба засмакувати свободу. Той, хто відчув смак свободи, більше ніколи не буде рабом. Так, це тяжко, свобода – це тяжкий вибір. Свобода преси в тому числі. І журналіст кожен день має вибір: або він відстоює свободу преси, свою позицію, свою думку там, де він є в цій хвилині, там, де він працює, або він обирає таку позицію узгоджувальну, таку, що він буде завжди підспівувати владі.
І це правильно. Журналіст повинен бути постійно опонентом влади. Але доброзичливим опонентом, не таким опонентом, який шукає різні дріб’язки, лиш би за щось зачепитися, а таким опонентом, при діалозі з яким могла б народжуватися істина, влада могла би звертати увагу на свої кроки. Можливо, ми щось робимо не так, можливо, та сторона, та сторона... Себто, мусить бути доброзичливий діалог і доброзичлива критика.
-Сама постановка питання непогана. Однак журналістам не завжди так добре.
-Журналістам взагалі мало коли добре, тому що доброму журналісту завжди тяжко жити, незалежному журналісту. Але журналісти, які є справді добрими і справді пройдуть через тяжкі випробування і виклики, роблять імена і роблять добрі кар’єри. Я знаю, принаймні, кількох з них, котрими справді можна пишатися в Україні.
-Ми маємо слухача.
Слухач: Моє прізвище Желізко Ігор Миколайович.
Пані Ганно, Ви приходили до нас на телестудію у місті Львові на проспекті Шевченка. Це було ще у 1995 році. Ви мене тоді називали «пане редакторе».
Я до вас телефоную, тому що мені трошки тяжко говорити – я отримав 15 ножових поранень і зараз лежу в не досить доброму стані.
-Що з Вами сталося, пане редакторе?
- З приводу нападу на мене зловмисників. Це було пов’язано з моєю діяльністю. Я дав ряд статей, приблизно дав порядку до 60 заяв у правоохоронні органи за особливо тяжкі злочини, тяжкі злочини.
Сталося так, що я з вересня 2009 року знав про масове викрадення майна телестудії в місті Нововолинську і в місті Ковелі. Я почав протистояти. Побачив там загальну таку корупцію, де прокурор міста діє на руку меру, де створені так звані бандформування. Я зі своєю командою всяко протистояв цьому, але постійні погрози, погрози працівникам, а закінчилося це пораненням моїм.
-Пане Ігорю, чи Ви зверталися до представників влади? Адже тоді справді це був час правління помаранчевих. Чи Ви зверталися за якоюсь допомогою, за захистом?
- Постійно. Майже через день, а то й кожен день у нас писалися заяви, оскільки злочини так і створювалися кожен день: викрадення майна телестудії, кабельних мереж викрадення.
-Я буду, ймовірно, 27 травня, якщо Бог дасть дочекати і нічого не трапиться, у Львові, то я хотіла б з Вами зустрітися. Я спробую зустрітися з журналістами газети «Експрес» і хотіла б так само з Вами зустрітися, щоб ми конкретно обговорили Вашу справу і подумали, як можна Вам допомогти. Я бажаю Вам доброго здоров’я. І до зустрічі.
-Справа пана Ігоря перегукується з тим інтерв’ю, яке ми записали. Йдеться про головного редактора газети «Коломийський вісник» Василя Дем’яніва. Він так само лежить в лікарні побитий. Це те, що є в регіонах.
Звичайно, треба створювати систему. І насамперед і Радіо Свобода в тому числі вже виконувало і виконує колосальну функцію з підняття суспільної культури і суспільної свідомості, коли люди в таких випадках не мовчать, коли люди організовуються і пробують одне одного захистити.
Я обов’язково зв’яжуся з журналістом зі Львова і з журналістом, про якого Ви зараз сказали. Ми з’ясуємо, що там сталося. Але мені шкода, що пройшло вже більше року і тільки зараз Радіо Свобода про це сказало, а до того журналістська профспілка, журналістське середовище не донесли ні до суспільства, ні до органів влади цієї проблеми страшної.
-Ми маємо ще слухача.
Слухач: Я журналістка чернівецької газети «Час» Надія Вірна. Я також є членом Комітету захисту українських журналістів, який був створений зі страшними подіями, які відбуваються у нашому середовищі.
Це побиття 23 березня Василя Дем’яніва, коломийського редактора. Це 12 квітня побиття дніпропетровського головного редактора «Губернських новин» Бориса Брагінського. Це побиття, жорстокий напад на керівника радіоорганізації «Львівської жінки» Ігоря Желізка.
Те все, що відбувається наразі зі свободою слова, з журналістами і з представниками ЗМІ, викликає страх і викликає дуже велике занепокоєння.
-Я розумію Вас і цілком підтримую. Не розумію одного: чому тільки зараз ви почали вголос говорити? Чи за минулої влади ви не мали можливості захищати цього Желізка, адже його побили в 2009 році? Чому ніхто не подав слово…?
Давайте думати про те, як нам організувати в державі дієві механізми захисту журналістів, щоб вони могли працювати незалежно, щоб вони могли виконувати свої обов’язки, своє завдання, і щоб держава, суспільство сприяло їм, а не перешкоджало.
Я думаю, що це може бути темою дуже серйозної розмови. Давайте подумаємо, на яких рівнях? Давайте подумаємо, яку систему творити, які механізми? І будемо разом це робити. Ще раз дякую Вам за Вашу активну позицію.
-Давайте повернемося до теми про суспільне мовлення. Коли впродовж 5 років говорили про необхідність створення суспільного мовлення, говорили якось більше про телебачення. Очевидно, починати і простіше, і дешевше було б з радіо.
-Я думаю, що не починати, а продовжувати. Ви згадайте Сашка Кривенка, який створив «Громадське радіо». Ви пам’ятаєте, воно було дуже популярне. Ви пам’ятаєте, Сашка не стало, і все це якось десь, кудись поділося.
-Це було за грант, тому...
Я воліла б, щоб в Україні було два канали: один – центральний суспільний канал і один - регіональний суспільний або громадський канал. Це німецький досвід знову ж таки. І над цим варто працювати.
Я вже казала сьогодні (ми з Вами були учасниками зустрічі з журналістами в Адміністрації Президента) , якщо президент Янукович за 5 років своєї діяльності зробить реальні кроки зі створення громадського радіо і громадського телебачення, то він зробить дуже багато для розвитку справжньої свободи слова в Україні і для закріплення справжніх стандартів свободи.
-Реальні кроки зробити він зобов’язаний, тому що цього вимагає Рада Європи.
-Ну, всі були зобов’язані. 5 років Ющенко говорив про це. Ющенко і Тимошенко на цих гаслах прийшли до влади. 5 років вони про це проговорили, відійшли і нічого не зробили.
-Якою Ви бачите модель цього громадського радіо і телебачення?
-Така наша функція вже є в Україні, що ми мусимо виконувати їхні обіцянки. От вони обіцяли «закон один для всіх». Не зробили. Вони казали, що треба зняти депутатську недоторканність, а тепер, коли прийшлося знімати її, вони вже не хочуть. Тому нам треба виконувати їхні обіцянки.
Про модель суспільного мовлення. У нас є кілька можливостей і кілька проектів, які ми хотіли б подати. Ми всі їх будемо обговорювати з залученням широким громадськості журналістської. Я думаю, що ми разом у таких дебатах, у такому діалозі прийдемо до спільної думки і до спільного якогось бачення реалізації цього питання.
-Це має бути на базі «Першого національного телеканалу» і «Національної радіокомпанії»…?
-Я кажу: на цим ідуть суперечки.
Є одна думка, що це має бути на базі, є думка про те, щоб створювати це з нуля, є думка про те, щоб створювати на базі регіональних телерадіокомпаній.
Я думаю, що ми під час обговорення і під час дискусій на цю тему прийдемо до якогось спільного рішення. Визначальним у цьому рішенні буде, звичайно, думка журналістської команди.
-На коли це можна очікувати?
-Я вже сьогодні подала аналітичну довідку про це Президенту України. Я думаю, що прийде час і ми заплануємо таку розмову на засіданні Громадської гуманітарної ради при Президенті України. Саме там відбудеться перше обговорення цього питання.
-Я не хотіла б прощальне слово робити, я б хотіла вітальне слово зробити до слухачів Радіо Свобода, яких я дуже люблю. І Радіо Свобода побажати багато свободи і багато незалежності.
