Україна сьогодні нагадує неофіта, який ухопив до рук пісочний годинник і вперше пізнає таємницю часу. Пісок, висипавшись в один бік, плавно перетікає в інший. Пісок – тільки символ. Можна називати його пересипання чим завгодно: зміною влад, еліт, цивілізаційних цінностей, самого життя. І неофіт, не так давно навернений у віру власної незалежності, радіє перемінам, що відбуваються з піском. Не зауважуючи, що це – той самий пісок, незмінний, запаяний у годиннику якимось невідомим Майстром. І насправді переміни – ілюзія…
Хаос, «бардак», – еволюція?
Після приходу в Україні знову нової (перепрошую за каламбур) влади перетікання піску в її годиннику стало ще більш хаотичним – ніби хтось безупину трясе тим годинником. Все, що було раніше, піддається ревізії та сумнівам – культурні й моральні цінності, ідеологічні й наукові пріоритети, набутки, економічні й соціальні досягнення, нагороди, пам’ятники, звання, а навіть – і закони. Йдеться не тільки про ревізію того, що відбулося після окрилюючого багатьох і спаплюженого «помаранчевого Майдану», а й того, що було раніше.
Виявляється, все, що було досі, це не віхи історичного поступу, а всуціль історичний непотріб, сміття, означене мітками «кравчучок», «кучмізму», «оранжизму». Незрима, але непереборна (чи так тільки здається?) сила виводить юрмища з гучними реготами на вулиці Одеси, святкувати «День сміху», в найсумніший для християн день Великоднього посту. – Що Україна не є християнською тільки країною, то й раніше було видно. Але, заради поваги до християн, нехай вони і в меншості (це припущення), можна б і толерантність виявити…
Інші юрби з палаючими очима оплачують із «балансу обласного комітету КПУ» пам’ятник Сталіну в Запоріжжі та обіцяють виставити охорону біля нього, щоб запобігти будь-якому зазіханню на це історично-мистецьке диво, «виходячи з законів України про захист власності й майна». Те, що комуністична ідеологія в Україні, як у багатьох інших, не заборонена, відомо, як і те, що майно (будь-чиє) – недоторканне. Що ж до Сталіна… Катерини Другої… виставок зі шкарпетками Леніна… його пам’ятників… Та до іже з ними: а якщо завтра спаде на думку якому магнату поставити в центрі Києва пам’ятник Гітлеру та охорону біля нього? І такого «майна» по всій країні спорудити багатенько? Бо закони тут справді недосконалі, в тому числі ті, що стосуються живих, і ті, що стосуються пам’ятників. А хаос із беззаконням – сягнув апогею.
Державна мова зникає з телевізійно-радієво-пресового простору, а передусім – зі звичайного вжитку. В Києві за намагання висловитися по-рідному вже можна почути і лайку, і погрози. Чи це тільки результат освітньо-наукових реформ нового міністра освіти? – Та ні. Це результат п’ятилітнього пустопорожнього «ратування за патріотизм» колишнього Президента і його незабутньої команди. Пригадуючи, що за руйнування пам’ятних хрестів на місцях Голодомору, пам’ятників і меморіальних знаків на честь національних героїв і подій (було безліч випадків), за зрубані сквери (імені Василя Стуса та інших) не було покарано «згідно з законами України» жодного вандала. І при жодному пам’ятнику ніхто охорону не виставляв. Чомусь… А декому, як меру Києва, ще й нагороди роздавалися, – видно, за сприяння в розвитку саме такого «патріотизму».
Триває розстановка кадрів по всіх вертикалях і горизонталях – на зміну попереднім фахівцям і нефахівцям приходять інші. Феноменальний метод попереднього очільника країни – Віктора Ющенка – «звільнити всіх і набрати своїх» дав гіркі плоди. Справедливості заради, слід зазначити, що нова влада не звільнила геть усіх і запросила на посади не лише своїх. Але сам алгоритм хаотичних перемін зберегла, хотіла того, чи ні. Тому питома вага викликів на допити в прокуратуру в різних справах, порушення нових і перегляд колишніх справ, вимоги відставок і таке подібне зростає, мов на дріжджах.
Тимчасом по всьому світу пішов поголос і про «політичні переслідування» в Україні. Про це заявила під час зустрічі з керівниками дипломатичних місій лідер опозиції Юлія Тимошенко. За її словами, по всій території України почалося масове порушення кримінальних справ проти людей, що презентують опозицію та опозиційні партії, «і це набуло такого масштабу, що вже можна говорити про початок політичних переслідувань».
Говорити, мабуть, можна. Як можна говорити й про не так «початок», як продовження – влада, за якої Юлія Тимошенко була Прем’єр-міністром, так само переслідувала невгодних «кучмістів». І навіть жорсткіше. Бо, попри безліч протестів проти Дмитра Табачника, він працює. А пригадується, як після «протесту» кількох «бабусь Парасок» під тодішнім Секретаріатом Президента на другий день роботи був звільнений з посади один із працівників попередньої Адміністрації Президента, чи не єдиний, що вернувся на роботу після Помаранчевої революції. Мовляв, «голос народу попросив…
Муляж країни замість країни
Пісочний годинник наповнюється тим самим піском заяв, запевнень, спростувань, вимог, закликів, погроз спротивом. Спротиву – конструктивного і дієвого – наразі не видно. Напевно, це добре, з погляду прагнення Європи і всього світу до стабільності в Україні. Навіть якщо невдовзі державної (поки що) мови не буде чути на жодному каналі, в жодному навчальному закладі й навіть на вулицях галицьких міст, у Криму базуватиметься не лише Чорноморський флот Російської Федерації, а й повітряний флот Росії, а Україну буде перейменовано на Малоросію. Може, й референдум на цю тему відбудеться? І проголосує більшість? А простіше – спершу перейменувати, а тоді хай Конституційний Суд, як найсправедливіший у світі, розглядає?
Така в нас демократія. Такий народ. Таке суспільство. Така нація. Аби тільки війни не було (громадянської). А все інше «якось буде». Цей ключовий національний код – «якось та буде» – замкнув у пісочному годиннику пісок, що пересипається, та не показує ні минулого, ні майбутнього. Бо не має стрілок, як ті годинники, які не показують час, а є лише імітацією часу. Імітацією перемін. Імітацією поступу. А не перемінами, і не поступом.
Та імітація – річ підступна. Як абракадабра смислів замість смислів. Як муляж країни замість країни. Одні його творять, інші мовчки спостерігають. При цьому всі разом – як писав у «Мелхіседеку» Віктор Нюхтілін, – «нічого не знаємо про те, що знаємо».
Бо втратили орієнтири – і не шукаємо. Бо «в Україні нема судової системи і гаранта Конституції», як додивився і заявив про це екс-Президент Віктор Ющенко. Бо «весь наш політикум являє собою маніакально-депресивний психоз», – як вважає політичний психолог Олег Покальчук. Бо «влада у нас депресивна, а опозиція – маніакальна», – як кажуть експерти-психологи… Бо наш годинник – без циферблата і стрілок?
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Хаос, «бардак», – еволюція?
Після приходу в Україні знову нової (перепрошую за каламбур) влади перетікання піску в її годиннику стало ще більш хаотичним – ніби хтось безупину трясе тим годинником. Все, що було раніше, піддається ревізії та сумнівам – культурні й моральні цінності, ідеологічні й наукові пріоритети, набутки, економічні й соціальні досягнення, нагороди, пам’ятники, звання, а навіть – і закони. Йдеться не тільки про ревізію того, що відбулося після окрилюючого багатьох і спаплюженого «помаранчевого Майдану», а й того, що було раніше.
Виявляється, все, що було досі, це не віхи історичного поступу, а всуціль історичний непотріб, сміття, означене мітками «кравчучок», «кучмізму», «оранжизму». Незрима, але непереборна (чи так тільки здається?) сила виводить юрмища з гучними реготами на вулиці Одеси, святкувати «День сміху», в найсумніший для християн день Великоднього посту. – Що Україна не є християнською тільки країною, то й раніше було видно. Але, заради поваги до християн, нехай вони і в меншості (це припущення), можна б і толерантність виявити…
Інші юрби з палаючими очима оплачують із «балансу обласного комітету КПУ» пам’ятник Сталіну в Запоріжжі та обіцяють виставити охорону біля нього, щоб запобігти будь-якому зазіханню на це історично-мистецьке диво, «виходячи з законів України про захист власності й майна». Те, що комуністична ідеологія в Україні, як у багатьох інших, не заборонена, відомо, як і те, що майно (будь-чиє) – недоторканне. Що ж до Сталіна… Катерини Другої… виставок зі шкарпетками Леніна… його пам’ятників… Та до іже з ними: а якщо завтра спаде на думку якому магнату поставити в центрі Києва пам’ятник Гітлеру та охорону біля нього? І такого «майна» по всій країні спорудити багатенько? Бо закони тут справді недосконалі, в тому числі ті, що стосуються живих, і ті, що стосуються пам’ятників. А хаос із беззаконням – сягнув апогею.
Державна мова зникає з телевізійно-радієво-пресового простору, а передусім – зі звичайного вжитку. В Києві за намагання висловитися по-рідному вже можна почути і лайку, і погрози. Чи це тільки результат освітньо-наукових реформ нового міністра освіти? – Та ні. Це результат п’ятилітнього пустопорожнього «ратування за патріотизм» колишнього Президента і його незабутньої команди. Пригадуючи, що за руйнування пам’ятних хрестів на місцях Голодомору, пам’ятників і меморіальних знаків на честь національних героїв і подій (було безліч випадків), за зрубані сквери (імені Василя Стуса та інших) не було покарано «згідно з законами України» жодного вандала. І при жодному пам’ятнику ніхто охорону не виставляв. Чомусь… А декому, як меру Києва, ще й нагороди роздавалися, – видно, за сприяння в розвитку саме такого «патріотизму».
Триває розстановка кадрів по всіх вертикалях і горизонталях – на зміну попереднім фахівцям і нефахівцям приходять інші. Феноменальний метод попереднього очільника країни – Віктора Ющенка – «звільнити всіх і набрати своїх» дав гіркі плоди. Справедливості заради, слід зазначити, що нова влада не звільнила геть усіх і запросила на посади не лише своїх. Але сам алгоритм хаотичних перемін зберегла, хотіла того, чи ні. Тому питома вага викликів на допити в прокуратуру в різних справах, порушення нових і перегляд колишніх справ, вимоги відставок і таке подібне зростає, мов на дріжджах.
Тимчасом по всьому світу пішов поголос і про «політичні переслідування» в Україні. Про це заявила під час зустрічі з керівниками дипломатичних місій лідер опозиції Юлія Тимошенко. За її словами, по всій території України почалося масове порушення кримінальних справ проти людей, що презентують опозицію та опозиційні партії, «і це набуло такого масштабу, що вже можна говорити про початок політичних переслідувань».
Говорити, мабуть, можна. Як можна говорити й про не так «початок», як продовження – влада, за якої Юлія Тимошенко була Прем’єр-міністром, так само переслідувала невгодних «кучмістів». І навіть жорсткіше. Бо, попри безліч протестів проти Дмитра Табачника, він працює. А пригадується, як після «протесту» кількох «бабусь Парасок» під тодішнім Секретаріатом Президента на другий день роботи був звільнений з посади один із працівників попередньої Адміністрації Президента, чи не єдиний, що вернувся на роботу після Помаранчевої революції. Мовляв, «голос народу попросив…
Муляж країни замість країни
Пісочний годинник наповнюється тим самим піском заяв, запевнень, спростувань, вимог, закликів, погроз спротивом. Спротиву – конструктивного і дієвого – наразі не видно. Напевно, це добре, з погляду прагнення Європи і всього світу до стабільності в Україні. Навіть якщо невдовзі державної (поки що) мови не буде чути на жодному каналі, в жодному навчальному закладі й навіть на вулицях галицьких міст, у Криму базуватиметься не лише Чорноморський флот Російської Федерації, а й повітряний флот Росії, а Україну буде перейменовано на Малоросію. Може, й референдум на цю тему відбудеться? І проголосує більшість? А простіше – спершу перейменувати, а тоді хай Конституційний Суд, як найсправедливіший у світі, розглядає?
Така в нас демократія. Такий народ. Таке суспільство. Така нація. Аби тільки війни не було (громадянської). А все інше «якось буде». Цей ключовий національний код – «якось та буде» – замкнув у пісочному годиннику пісок, що пересипається, та не показує ні минулого, ні майбутнього. Бо не має стрілок, як ті годинники, які не показують час, а є лише імітацією часу. Імітацією перемін. Імітацією поступу. А не перемінами, і не поступом.
Та імітація – річ підступна. Як абракадабра смислів замість смислів. Як муляж країни замість країни. Одні його творять, інші мовчки спостерігають. При цьому всі разом – як писав у «Мелхіседеку» Віктор Нюхтілін, – «нічого не знаємо про те, що знаємо».
Бо втратили орієнтири – і не шукаємо. Бо «в Україні нема судової системи і гаранта Конституції», як додивився і заявив про це екс-Президент Віктор Ющенко. Бо «весь наш політикум являє собою маніакально-депресивний психоз», – як вважає політичний психолог Олег Покальчук. Бо «влада у нас депресивна, а опозиція – маніакальна», – як кажуть експерти-психологи… Бо наш годинник – без циферблата і стрілок?
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
