П’ять років каденції Віктора Ющенка з огляду на можливе зміцнення в Севастополі позицій України було показово бездарно розтринькано. Ніякого очікуваного послаблення антиукраїнських сил не відбулося, радше навпаки. Антидержавна пропаганда в міському інформаційному просторі набуває майже легітимізованих форм, бо ніхто в місті, крім забутих офіційним Києвом українських патріотів, цьому не протистоїть, а в Києві за політичними чварами того, що відбувається в стратегічно важливому і вразливому регіоні, не видно.
Ба більш, час від часу офіційний Київ нагороджує деяких севастопольських українофобів, чим зводить нанівець багаторічну подвижницьку роботу патріотів. А бути патріотом України в Севастополі, то зовсім не те, що бути ним у Києві чи Львові. Цим людям часто доводиться ставати в кругову оборону як проти експансії Москви, так і проти ворожої байдужості Києва, добре розуміючи, що ніякого захисту, ані фізичного, ані політичного з боку рідної держави немає і не буде. А на допомогу ці люди можуть розраховувати лише з боку окремих патріотичних галичан чи представників української діаспори Заходу. Часто-густо їм доводиться мріяти про те, щоб офіційний Київ бодай не заважав і не зраджував надто вже демонстративно, як це сталося під час розгрому єдиної україномовної газети Автономної республіки Крим «Кримської світлиці», якій нав’язали російськомовний варіант, змушуючи працювати на подальше зросійщення Криму, де 99 відсотків преси і без того видається російською мовою…
Якщо в Києві найближчим часом не розпочнеться політичне та ідеологічне одужання, то Севастополь і Крим реально можуть потрапити до мартирологу втрачених із тих чи інших причин українських територій разом із Лемківщиною, Підляшшям, Холмщиною, Перемишлем, Таганрогом, Підсянням тощо...
Севастополь: сумні підсумки помаранчевої п’ятирічки
Що прихильникам України в Севастополі розраховувати на щось добре не варто, стало зрозуміло після того, як відома багатьом у місті людина, котра під час президентської виборчої кампанії 2004 року на всіх мітингах несамовито волала: «Геть помаранчеву чуму!» після перемоги помаранчевих отримала від переможця Ющенка… орден. А ті, хто витримав цю безпрецедентно важку, брудну і брутальну кампанію під прапором «Ющенко – наш Президент!», кого звільняли з роботи, погрожували, ображали, не отримали нічого. Що ж, давня українська традиція – загравати з ворогами й плювати в душу своїм. Між іншим, вона вже починає потихеньку викорінюватися самим народом, про що свідчить нинішній провал Ющенка, що такою «мудрою» політикою розігнав більшу частину свого електорату. З цим пов’язані нинішні проблеми Юлії Тимошенко, яка також схильна до цієї недоброї традиції.
Похмурі очікування проукраїнського населення Севастополя протягом п’ятирічної доби Ющенка цілком виправдалися. За цей час у місті з’явилося чимало такого, чого й за Кучми не було. По-перше, це пам’ятник російській імператриці Катерині ІІ в самісінькому центрі Севастополя, що став улюбленим місцем антидержавних збіговисьок. Буквально днями місцеві українофоби відзначили біля нього чергову річницю Переяславської ради. Якийсь суб’єкт в однострої російського козака волав на телекамери: «Ніякої України ніколи не було! Україна як держава не існує! Україна – це окраїна Росії!». А севастопольський телеканал «НТС», що деякі оглядачі вважають близьким до Партії регіонів, по кілька разів на день замилувано демонстрував ті волання. З’явився в Севастополі Будинок Москви, збудований Лужковим у центрі міста, що швидко перетворився на центр антиукраїнської пропаганди. Але дечого й не з’явилося, зокрема, жодної української школи чи вишу, незважаючи на постійні обіцянки.
Непатріот Кучма спромігся збудувати в Сімферополі елітну українську гімназію, патріот Ющенко – ні. Патріотична балаканина замість послідовної і рішучої української політики ситуацію в місті не покращила. У Києві дотепер не розуміють величезної ролі й значення цього міста в питаннях геополітичної долі Української держави. Те, що було гранично ясно Юрієві Липі, для нинішніх українських політиків є абсолютною terra incognita.
Процеси, що йдуть без впливу державної влади
Президентські вибори 2010 року (перший тур) відбувалися в місті за сценарієм 2004 року, але без колишньої істерики і політичного запаморочення. Партія регіонів, що має в міській ради абсолютну більшість мандатів, не відчувала жодних проблем зі звичайною масованою пропагандою на користь Віктора Януковича, натякаючи виборцям, що їхній кандидат, – це саме те, що потрібно Росії і Севастополю. Але діяльність севастопольських депутатів від Партії регіонів, що зводилась переважно до боротьби проти міськдержадміністрації Сергія Куніцина та до розв’язання власних проблем, до політичної демагогії і спекуляції на етнопсихологічних комплексах частини населення, розчарувала багатьох севастопольців.
Електоральні наслідки не забарилися, бо любов до Росії – це, на думку деяких жителів міста, добре, але ж треба ще й щось робити для Севастополя, для його міського господарства, для поліпшення життя людей, для економічного зростання тощо. Саме в наслідок контрпродуктивної роботи депутатів міськради від Партії регіонів суттєво підупав у місті авторитет Віктора Януковича, який у Севастополі під час першого туру президентських виборів 2004 року отримав 73,56 відсотка голосів виборців, а нині – лише 56,28 відсотка. Голова міської держадміністрації Сергій Куніцин уже порадив очільнику місцевих регіоналів, голові Севастопольської міської ради Валерію Саратову подати у відставку на знак визнання відносного електорального провалу. Друге місце в Севастополі посів Сергій Тігіпко, отримавши навіть більше, ніж на загал по Україні – 16 відсотків, і відтіснивши зі звичного другого місця Петра Симоненка. Четверте місце – за Юлією Тимошенко. Майже на 5 відсотків у порівнянні з 2004 роком знизилася виборча активність севастопольців.
Але все це відбувається без жодного втручання центральних українських політичних інституцій. А ситуація в Севастополі могла би бути для України набагато сприятливішою, якби офіційний Київ дещо робив, забезпечуючи необхідний вплив на політичні та соціокультурні процесу в цьому стратегічно ключовому на півдні країни місті. На жаль, п’ятирічна каденція Ющенка не наблизила Севастополь до материкової України і в цьому сенсі була пропащим часом із огляду на геополітичну сталість держави.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Ба більш, час від часу офіційний Київ нагороджує деяких севастопольських українофобів, чим зводить нанівець багаторічну подвижницьку роботу патріотів. А бути патріотом України в Севастополі, то зовсім не те, що бути ним у Києві чи Львові. Цим людям часто доводиться ставати в кругову оборону як проти експансії Москви, так і проти ворожої байдужості Києва, добре розуміючи, що ніякого захисту, ані фізичного, ані політичного з боку рідної держави немає і не буде. А на допомогу ці люди можуть розраховувати лише з боку окремих патріотичних галичан чи представників української діаспори Заходу. Часто-густо їм доводиться мріяти про те, щоб офіційний Київ бодай не заважав і не зраджував надто вже демонстративно, як це сталося під час розгрому єдиної україномовної газети Автономної республіки Крим «Кримської світлиці», якій нав’язали російськомовний варіант, змушуючи працювати на подальше зросійщення Криму, де 99 відсотків преси і без того видається російською мовою…
Якщо в Києві найближчим часом не розпочнеться політичне та ідеологічне одужання, то Севастополь і Крим реально можуть потрапити до мартирологу втрачених із тих чи інших причин українських територій разом із Лемківщиною, Підляшшям, Холмщиною, Перемишлем, Таганрогом, Підсянням тощо...
Севастополь: сумні підсумки помаранчевої п’ятирічки
Що прихильникам України в Севастополі розраховувати на щось добре не варто, стало зрозуміло після того, як відома багатьом у місті людина, котра під час президентської виборчої кампанії 2004 року на всіх мітингах несамовито волала: «Геть помаранчеву чуму!» після перемоги помаранчевих отримала від переможця Ющенка… орден. А ті, хто витримав цю безпрецедентно важку, брудну і брутальну кампанію під прапором «Ющенко – наш Президент!», кого звільняли з роботи, погрожували, ображали, не отримали нічого. Що ж, давня українська традиція – загравати з ворогами й плювати в душу своїм. Між іншим, вона вже починає потихеньку викорінюватися самим народом, про що свідчить нинішній провал Ющенка, що такою «мудрою» політикою розігнав більшу частину свого електорату. З цим пов’язані нинішні проблеми Юлії Тимошенко, яка також схильна до цієї недоброї традиції.
Похмурі очікування проукраїнського населення Севастополя протягом п’ятирічної доби Ющенка цілком виправдалися. За цей час у місті з’явилося чимало такого, чого й за Кучми не було. По-перше, це пам’ятник російській імператриці Катерині ІІ в самісінькому центрі Севастополя, що став улюбленим місцем антидержавних збіговисьок. Буквально днями місцеві українофоби відзначили біля нього чергову річницю Переяславської ради. Якийсь суб’єкт в однострої російського козака волав на телекамери: «Ніякої України ніколи не було! Україна як держава не існує! Україна – це окраїна Росії!». А севастопольський телеканал «НТС», що деякі оглядачі вважають близьким до Партії регіонів, по кілька разів на день замилувано демонстрував ті волання. З’явився в Севастополі Будинок Москви, збудований Лужковим у центрі міста, що швидко перетворився на центр антиукраїнської пропаганди. Але дечого й не з’явилося, зокрема, жодної української школи чи вишу, незважаючи на постійні обіцянки.
Непатріот Кучма спромігся збудувати в Сімферополі елітну українську гімназію, патріот Ющенко – ні. Патріотична балаканина замість послідовної і рішучої української політики ситуацію в місті не покращила. У Києві дотепер не розуміють величезної ролі й значення цього міста в питаннях геополітичної долі Української держави. Те, що було гранично ясно Юрієві Липі, для нинішніх українських політиків є абсолютною terra incognita.
Процеси, що йдуть без впливу державної влади
Президентські вибори 2010 року (перший тур) відбувалися в місті за сценарієм 2004 року, але без колишньої істерики і політичного запаморочення. Партія регіонів, що має в міській ради абсолютну більшість мандатів, не відчувала жодних проблем зі звичайною масованою пропагандою на користь Віктора Януковича, натякаючи виборцям, що їхній кандидат, – це саме те, що потрібно Росії і Севастополю. Але діяльність севастопольських депутатів від Партії регіонів, що зводилась переважно до боротьби проти міськдержадміністрації Сергія Куніцина та до розв’язання власних проблем, до політичної демагогії і спекуляції на етнопсихологічних комплексах частини населення, розчарувала багатьох севастопольців.
Електоральні наслідки не забарилися, бо любов до Росії – це, на думку деяких жителів міста, добре, але ж треба ще й щось робити для Севастополя, для його міського господарства, для поліпшення життя людей, для економічного зростання тощо. Саме в наслідок контрпродуктивної роботи депутатів міськради від Партії регіонів суттєво підупав у місті авторитет Віктора Януковича, який у Севастополі під час першого туру президентських виборів 2004 року отримав 73,56 відсотка голосів виборців, а нині – лише 56,28 відсотка. Голова міської держадміністрації Сергій Куніцин уже порадив очільнику місцевих регіоналів, голові Севастопольської міської ради Валерію Саратову подати у відставку на знак визнання відносного електорального провалу. Друге місце в Севастополі посів Сергій Тігіпко, отримавши навіть більше, ніж на загал по Україні – 16 відсотків, і відтіснивши зі звичного другого місця Петра Симоненка. Четверте місце – за Юлією Тимошенко. Майже на 5 відсотків у порівнянні з 2004 роком знизилася виборча активність севастопольців.
Але все це відбувається без жодного втручання центральних українських політичних інституцій. А ситуація в Севастополі могла би бути для України набагато сприятливішою, якби офіційний Київ дещо робив, забезпечуючи необхідний вплив на політичні та соціокультурні процесу в цьому стратегічно ключовому на півдні країни місті. На жаль, п’ятирічна каденція Ющенка не наблизила Севастополь до материкової України і в цьому сенсі була пропащим часом із огляду на геополітичну сталість держави.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
