Може, це навіть і добре, що вирок Апеляційного суду Києва стосовно визнання більшовицьких лідерів винними у Голодоморі-геноциді 1932-33 років не став в Україні предметом суспільного скандалу і що він був сприйнятий значною частиною ЗМІ і громадян як щось майже буденне. Адже сьогодні переважна більшість української спільноти, як засвідчили численні соціологічні опитування, вважає тодішні трагічні події масовим голодом, спричиненим владою для досягнення власних цілей.
А певні відмінності в оцінці трагедії (передусім – щодо міри провини місцевих більшовиків та їхніх московських керманичів) – це цілком нормально. І коли дехто вважає ці події не геноцидом, а соціоцидом, тобто цілеспрямованим нищенням класу селян, то він також не заперечує злочинного характеру дій влади. Ба, навіть ті, хто повторює новітню улюблену тезу російського керівництва (мовляв, голод був усюди в СРСР), теж визнають факт тяжких більшовицьких злочинів.
Щоправда, список головних організаторів Голодомору, визначений судом, надто вже скромний: Йосиф Сталін, В’ячеслав Молотов, Лазар Каганович, Павло Постишев, Станіслав Косіор, Влас Чубар, Мендель Хатаєвич. А як же керівники силових структур, що забезпечували проведення геноциду на землі радянської України – командувач військами Українського військового округу Йона Якір та голова республіканського ГПУ Всеволод Балицький? Хіба їхня провина менша? Чи, може, справи силовиків буде винесено на окремий судовий процес, відділивши їх від політиків, що було б досить логічно?
Злочин моральний і злочин юридичний
Власне, про злочин можна було вести мову й до рішення суду. Адже в українській мовленнєвій практиці це слово несе подвійне навантаження: і як юридична, і як моральна категорія. Зло-чин, зло-дій, зло-вмисник... Невипадково мова закріпила й словосполучення-уточнення: кримінальний злочинець. Отож той факт, що Сталін і Ко є злочинцями, український народ визначив уже давно:
Ні корови, ні свині,
Тільки Сталін на стіні...
Тепер ці далеко не останні персонажі історії ХХ століття стали злочинцями і в юридичному сенсі слова, злочинцями кримінально-політичними. Тепер можна (і треба) йти далі. Одразу у кількох головних напрямах.
Перший із них окреслив Президент України Віктор Ющенко, коли звернувся до лідерів держав Східної Європи, які постраждали від комуністичних режимів, із пропозицією створити Міжнародний трибунал щодо злочинів комунізму. Уточнення тут потребує лише поняття «комунізм»: адже це вчення має цілу низку відгалужень, комуністами (але не більшовиками) були і Нестор Махно, і Лев Толстой, й Ерріко Малатеста. Очевидно, має йтися про тоталітарний різновид комуністичної ідеології та практики.
Про другий напрям вів мову голова Служби безпеки України Валентин Наливайченко. Судове рішення, за його словами, відкриває можливість отримати грошові компенсації для тих, хто постраждав від Голодомору. СБУ разом із Міністерством закордонних справ планують з’ясувати, кому і куди за кордон постачалося конфісковане в Україні збіжжя. Це робитиметься для того, щоб встановити компанії, корпорації і уряди, які отримали зиск від злочинних дій керівництва СРСР. Як заявив Наливайченко, така інформація може стати підставою для позовів до цих компаній з метою отримання компенсаційних виплат постраждалим під час Голодомору 1932-33 років, оскільки злочини проти людства і людяності не мають терміну давності.
Третій напрям – це належний інформаційно-ідеологічний супровід справи про організаторів геноциду українського народу. Про це чомусь ніхто з високопосадовців не говорив, а тим часом йдеться про те, без чого довести справу до повного успіху неможливо. Такий супровід потрібен і в самій Україні, де частина громадян схильна і далі вважати Сталіна «сильною рукою», чи, по-сучасному, «ефективним менеджером», і за межами країни. Бо ж далеко не всі на Заході (у Східній Європі з цим легше) готові визнати справедливість давньої вже тези німецького філософа-антифашиста Карла Ясперса про дві найбільш злочинні держави ХХ століття – нацистську Німеччину і більшовицький Радянський Союз.
«Добре, що суд виніс це рішення, але суд звів справу до того, що є великі злочинці, які вже мертві, і ніби на тому і кінчається справа, – слушно зауважив багатолітній політв’язень радянської доби Левко Лук’яненко. – Це можна вважати тільки за початок розслідування злочинної діяльності в Україні. Після цього необхідно буде продовжити цю справу». І, можливо, врешті-решт завершити її винесенням на Гаазький міжнародний трибунал.
Та от тільки продовжувати справу за певних політичних обставин може стати дуже важко. Адже кандидат у президенти Віктор Янукович вже недвозначно заявив: ніякого геноциду українців не було, страждали всі народи СРСР. І він не дозволить переписувати історію – слід розуміти, радянського взірця.
Головні битви за істину ще попереду?
Уже сьогодні добре зрозуміло, що крім відвертого неприйняття рішення суду низкою політичних організацій і категорій громадян України, крім протестів з боку впливових російських політичних сил, крім негативного сприйняття (з різних причин) цієї події чи не більшістю громадян Російської Федерації, способами протидії втіленню в життя вердикту Апеляційного суду Києва стануть, найшвидше, його «м’які» нівеляція та забалакування. Ясна річ, будуть спроби переглянути це рішення чи скасувати його, використовуючи заплутаність та корумпованість української судової системи. Будуть, мабуть, й апеляції до тих чи інших міжнародних органів – мовляв, це не справа суду такого низького рівня. Та головними контрзаходами, очевидно, стануть масована обробка українських громадян за допомогою телесеріалів, ток-шоу, «пізнавальних» програм, радіопередач та всіляких «Комсомольських правд в Україні», з одного боку, і розгортання на міжнародному рівні кампанії за визнання факту голоду 1932-33 роках у всьому СРСР, з другого боку.
Використання мас-медіа для бодай часткового відбілювання Сталіна і його команди істотно полегшується тим, що наближається 65-ліття перемоги над нацизмом. Отже, легко використати демагогічний прийом: ви наголошуєте на тому, що Сталін був кримінальним злочинцем, – отже, ви неонацист. Те, що в цьому прийомі порушені логічні правила, сформульовані ще Аристотелем, зрозуміло не надто великій частці аудиторії. А от те, що Сталін був великим полководцем й рівним серед рівних у «великій трійці» лідерів Об’єднаних Націй, – це видаватиметься широкому загалу вельми правдоподібним. Що зможе протиставити цьому Українська держава, яка не контролює навіть власний інформаційний простір, не кажучи вже про вплив на закордон?
А от другий контрзахід, принаймні, на міжнародному рівні, знешкодити легше. Україна мала б погодитися з тезою російського уряду – так, страшний голод був тоді і в інших регіонах СРСР, тільки давайте дослідимо районування масового виморювання людей голодом. І тоді вийде, що у 1932-33 роках був геноцид казахів, був геноцид німців Поволжя, був геноцид козаків Росії (які не вважали себе росіянами), було знищення етнічних українців на Кубані, на Поволжі, на Північному Кавказі й у ряді районів Казахстану. А в інших районах теж був голод – але не було цілеспрямованого нищення критичної для повноцінного національного існування кількості населення за допомогою штучного голоду.
Та чи матиме влада Україні здатність до здійснення такого наступального сценарію – ясна річ, у разі обрання президента, який сприятиме справі? Бо ж у разі приходу глави держави, який активно візьметься заперечувати все те, до чого йшли впродовж останніх 20 років (це парадокс чинної української політики, але можлива й ситуація, коли активна неорадянська меншина нав’яже свою волю більшості), відбудеться значний відкат назад. Але не назавжди – це вже, мабуть, неможливо.
Проте чи не доведеться за якийсь час знову подавати ті самі документи до Апеляційного суду Києва?..
А певні відмінності в оцінці трагедії (передусім – щодо міри провини місцевих більшовиків та їхніх московських керманичів) – це цілком нормально. І коли дехто вважає ці події не геноцидом, а соціоцидом, тобто цілеспрямованим нищенням класу селян, то він також не заперечує злочинного характеру дій влади. Ба, навіть ті, хто повторює новітню улюблену тезу російського керівництва (мовляв, голод був усюди в СРСР), теж визнають факт тяжких більшовицьких злочинів.
Щоправда, список головних організаторів Голодомору, визначений судом, надто вже скромний: Йосиф Сталін, В’ячеслав Молотов, Лазар Каганович, Павло Постишев, Станіслав Косіор, Влас Чубар, Мендель Хатаєвич. А як же керівники силових структур, що забезпечували проведення геноциду на землі радянської України – командувач військами Українського військового округу Йона Якір та голова республіканського ГПУ Всеволод Балицький? Хіба їхня провина менша? Чи, може, справи силовиків буде винесено на окремий судовий процес, відділивши їх від політиків, що було б досить логічно?
Злочин моральний і злочин юридичний
Власне, про злочин можна було вести мову й до рішення суду. Адже в українській мовленнєвій практиці це слово несе подвійне навантаження: і як юридична, і як моральна категорія. Зло-чин, зло-дій, зло-вмисник... Невипадково мова закріпила й словосполучення-уточнення: кримінальний злочинець. Отож той факт, що Сталін і Ко є злочинцями, український народ визначив уже давно:
Ні корови, ні свині,
Тільки Сталін на стіні...
Тепер ці далеко не останні персонажі історії ХХ століття стали злочинцями і в юридичному сенсі слова, злочинцями кримінально-політичними. Тепер можна (і треба) йти далі. Одразу у кількох головних напрямах.
Перший із них окреслив Президент України Віктор Ющенко, коли звернувся до лідерів держав Східної Європи, які постраждали від комуністичних режимів, із пропозицією створити Міжнародний трибунал щодо злочинів комунізму. Уточнення тут потребує лише поняття «комунізм»: адже це вчення має цілу низку відгалужень, комуністами (але не більшовиками) були і Нестор Махно, і Лев Толстой, й Ерріко Малатеста. Очевидно, має йтися про тоталітарний різновид комуністичної ідеології та практики.
Про другий напрям вів мову голова Служби безпеки України Валентин Наливайченко. Судове рішення, за його словами, відкриває можливість отримати грошові компенсації для тих, хто постраждав від Голодомору. СБУ разом із Міністерством закордонних справ планують з’ясувати, кому і куди за кордон постачалося конфісковане в Україні збіжжя. Це робитиметься для того, щоб встановити компанії, корпорації і уряди, які отримали зиск від злочинних дій керівництва СРСР. Як заявив Наливайченко, така інформація може стати підставою для позовів до цих компаній з метою отримання компенсаційних виплат постраждалим під час Голодомору 1932-33 років, оскільки злочини проти людства і людяності не мають терміну давності.
Третій напрям – це належний інформаційно-ідеологічний супровід справи про організаторів геноциду українського народу. Про це чомусь ніхто з високопосадовців не говорив, а тим часом йдеться про те, без чого довести справу до повного успіху неможливо. Такий супровід потрібен і в самій Україні, де частина громадян схильна і далі вважати Сталіна «сильною рукою», чи, по-сучасному, «ефективним менеджером», і за межами країни. Бо ж далеко не всі на Заході (у Східній Європі з цим легше) готові визнати справедливість давньої вже тези німецького філософа-антифашиста Карла Ясперса про дві найбільш злочинні держави ХХ століття – нацистську Німеччину і більшовицький Радянський Союз.
«Добре, що суд виніс це рішення, але суд звів справу до того, що є великі злочинці, які вже мертві, і ніби на тому і кінчається справа, – слушно зауважив багатолітній політв’язень радянської доби Левко Лук’яненко. – Це можна вважати тільки за початок розслідування злочинної діяльності в Україні. Після цього необхідно буде продовжити цю справу». І, можливо, врешті-решт завершити її винесенням на Гаазький міжнародний трибунал.
Та от тільки продовжувати справу за певних політичних обставин може стати дуже важко. Адже кандидат у президенти Віктор Янукович вже недвозначно заявив: ніякого геноциду українців не було, страждали всі народи СРСР. І він не дозволить переписувати історію – слід розуміти, радянського взірця.
Головні битви за істину ще попереду?
Уже сьогодні добре зрозуміло, що крім відвертого неприйняття рішення суду низкою політичних організацій і категорій громадян України, крім протестів з боку впливових російських політичних сил, крім негативного сприйняття (з різних причин) цієї події чи не більшістю громадян Російської Федерації, способами протидії втіленню в життя вердикту Апеляційного суду Києва стануть, найшвидше, його «м’які» нівеляція та забалакування. Ясна річ, будуть спроби переглянути це рішення чи скасувати його, використовуючи заплутаність та корумпованість української судової системи. Будуть, мабуть, й апеляції до тих чи інших міжнародних органів – мовляв, це не справа суду такого низького рівня. Та головними контрзаходами, очевидно, стануть масована обробка українських громадян за допомогою телесеріалів, ток-шоу, «пізнавальних» програм, радіопередач та всіляких «Комсомольських правд в Україні», з одного боку, і розгортання на міжнародному рівні кампанії за визнання факту голоду 1932-33 роках у всьому СРСР, з другого боку.
Використання мас-медіа для бодай часткового відбілювання Сталіна і його команди істотно полегшується тим, що наближається 65-ліття перемоги над нацизмом. Отже, легко використати демагогічний прийом: ви наголошуєте на тому, що Сталін був кримінальним злочинцем, – отже, ви неонацист. Те, що в цьому прийомі порушені логічні правила, сформульовані ще Аристотелем, зрозуміло не надто великій частці аудиторії. А от те, що Сталін був великим полководцем й рівним серед рівних у «великій трійці» лідерів Об’єднаних Націй, – це видаватиметься широкому загалу вельми правдоподібним. Що зможе протиставити цьому Українська держава, яка не контролює навіть власний інформаційний простір, не кажучи вже про вплив на закордон?
А от другий контрзахід, принаймні, на міжнародному рівні, знешкодити легше. Україна мала б погодитися з тезою російського уряду – так, страшний голод був тоді і в інших регіонах СРСР, тільки давайте дослідимо районування масового виморювання людей голодом. І тоді вийде, що у 1932-33 роках був геноцид казахів, був геноцид німців Поволжя, був геноцид козаків Росії (які не вважали себе росіянами), було знищення етнічних українців на Кубані, на Поволжі, на Північному Кавказі й у ряді районів Казахстану. А в інших районах теж був голод – але не було цілеспрямованого нищення критичної для повноцінного національного існування кількості населення за допомогою штучного голоду.
Та чи матиме влада Україні здатність до здійснення такого наступального сценарію – ясна річ, у разі обрання президента, який сприятиме справі? Бо ж у разі приходу глави держави, який активно візьметься заперечувати все те, до чого йшли впродовж останніх 20 років (це парадокс чинної української політики, але можлива й ситуація, коли активна неорадянська меншина нав’яже свою волю більшості), відбудеться значний відкат назад. Але не назавжди – це вже, мабуть, неможливо.
Проте чи не доведеться за якийсь час знову подавати ті самі документи до Апеляційного суду Києва?..
