Київ – Останнім часом російські ЗМІ дедалі більше повідомляють про небезпеку російського фашизму. Для цього вони мають дуже багато підстав. Адже вбивства російськими фашистами іноземців та «інородців» уже стали в цій країні звичайною і звичною практикою. Ці люди з фашистськими переконаннями не гребують насильством щодо своїх ідейних опонентів.
Значного громадського резонансу набуло вбивство в Москві адвоката Станіслава Маркелова та журналістки, громадянки України Анастасії Бабурової. Вважають, що за чим злочином стоять російські фашисти. Буквально днями вони вбили також у Москві молодіжного активіста Івана Хуторського, відомого антифашистською діяльністю.
Але в оцінках і повідомленнях російських ЗМІ привертає увагу одна дуже характерна особливість. Розповідаючи про акції справжнісіньких нацистів, що сповідують культ Адольфа Гітлера і використовують нацистську символіку, російські ЗМІ уникають називати їх нацистами чи фашистами, вважаючи за краще вживати поняття «націоналісти».
Така короткозорість у політичних визначеннях виникає в російській пресі лише в даному випадку, адже в усіх інших випадках журналісти Росії чітко відрізняють соціал-демократів від соціалістів, а соціалістів від комуністів. А от у випадку з націоналізмом маємо таке настирне, послідовне і безпідставне ототожнення.
Тут, між іншим, російські журналісти самі женуть себе до ідеологічної пастки, адже колишній президент Росії Володимир Путін, пропонуючи на цю посаду Дмитра Медведєва, сказав публічно: «Дмитро Анатолійович Медведєв, як і я, – російський націоналіст у позитивному сенсі цього слова». Хоча тут радше йдеться про той хворобливий, патологічний варіант націоналізму, що зветься шовінізмом.
Керуючись власною логікою, російські діячі преси, радіо і телебачення мають тепер називати лідерів своєї держави відповідним чином, якщо для них націоналізм – це нацизм. Але чогось не називають…
Алогічність і невиправданість ототожнення
Не є секретом навіть для російських журналістів, якщо вони замисляться, що для багатьох народів світу, насамперед, колоніальних і пригноблених, націоналізм був ідеологією національного визволення, ідеологією руйнації колоніальної системи, ідеологією відновлення національної гідності. Саме націоналізм для багатьох народів Африки, Азії, Латинської Америки став запорукою збереження національної ідентичності, мови, культури і традицій. Це стосується і деяких народів Європи.
Фактично, якщо охарактеризувати політичні партії, що сповідували ідеологію націоналізму, з огляду на сучасні політологічні класифікації, то їх можна визнати консервативними. Але специфіка визвольного націоналізму полягає у своєрідному поєднанні консерватизму з революційністю.
Навіть Володимир Ульянов-Ленін розрізняв націоналізм пригнобленої нації і націоналізм нації-гнобительки. Треба зазначити, що приміром, націоналізм багатьох народів Центрально-Східної Європи під владою Германської, Австро-Угорської, Російської і Османської імперій був класичним націоналізмом пригноблених націй. Він залишився таким під владою Радянського Союзу та його місцевих маріонеткових адміністрацій.
Чи були, чи є нині в Росії підстави для формування російського визвольного націоналізму? Останні 500 років російської історії етнічні росіяни не зазнавали національного гноблення з боку держави, не були скільки-небудь тривалий час окуповані іноземцями, не відчували потреб боротися за національне самозбереження.
Як писав російський дослідник Олексій Міллер (не плутати з шефом «Газпрому» Міллером, також Олексієм!), «Росіяни, на відміну від усіх решти народів Східної і Центральної Європи, ніколи не почувалися жертвами етнічного гноблення. Державного – безумовно, але ту державу не сприймали як етнічно чужу. Психології тих, для кого досвід етнічного гноблення став однією з основ національної ментальності, а ця риса притаманна всім без винятку народам Східної і Центральної Європи, росіяни в переважній більшості зрозуміти не вміли й досі не навчилися розуміти».
Отже, якихось підстав для виникнення російського визвольного націоналізму в нинішній Російській Федерації немає. Зате є безліч підстав «ваймарського» штибу (за аналогією з «ваймарською» Німеччиною) для формування ідеології нацизму, расизму, ксенофобії, нетерпимості, імперського реваншизму тощо.
В основі цього – неподолані імперські комплекси й тоталітарно-комуністичні традиції. Адже мільйони росіян сьогодні з жалем сприймають крах тоталітарної комуно-шовіністичної імперії, загибель якої такий відомий речник ностальгічних настроїв, як Володимир Путін, назвав «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття».
Великодержавний шовінізм і дотепер залишається найпоширенішою національною емоцією в Росії, тим більше, що держава і влада де-факто підтримують настрій на користь відновлення імперської наддержави в тій чи іншій формі. Такі «ваймарські» психологеми реваншу є найсприятливішим ґрунтом для нацизму в його російському прояві.
З позицій неподоланого зла…
Але цікаво подивитися на тих, хто нібито бореться з нацизмом у Росії, намагаючись власною активність компенсувати пасивність державних структур. Ці люди називають себе «Антифа» – себто, антифашистами.
Проте, як і фашисти, вони сповідують насильство і силове нав’язування своїх поглядів, не гребують нападами і кривавими бійками з опонентами. «Антифа» внаслідок їхньої теоретичної слабкості намагаються ухилятися від дискусій щодо їхньої власної ідеології, хоча тим чи іншим шляхом можна з’ясувати, що «Антифа» є носіями лівих, а часто навіть ультралівих поглядів, вельми далеких від демократії, верховенства закону і прав людини.
Отже, зіткнення в російській столиці між нацистами й «Антифа» дещо нагадують зіткнення в німецькій столиці 20-х – початку 30-х років минулого століття між ротфронтівськими комуністичними бойовиками Ернста Тельмана та нацистськими штурмовиками Адольфа Гітлера. Чи мала демократія в Німеччині бодай найменший шанс виграти від їхніх бійок? І чи спрацювала б на перспективи ствердження демократичної правової держави в Німеччині перемога радикальних опонентів нацистів?
У контексті відомих ухвал ОБСЄ та Європарламенту щодо тотожності фашизму і комунізму діяльність ліваків із «Антифа» набуває цілком однозначного характеру. Російські нацисти й російські «Антифа» – дуже подібні за ментальністю, за ставленням до основних прав і вільностей людини. Власне, уявлення про ідеологічну та політичну близькість фашизму і комунізму вже давно стали загальником.
Ще на початку 80-х років минулого століття болгарський філософ і майбутній перший президент посткомуністичної Болгарії Желю Желев видав фундаментальне дослідження «Фашизм», що одразу ж викликало скандал і репресії проти автора і читачів, хоча в книзі не було жодної згадки про комуністів. Уже в передмові до посткомуністичного видання Желев написав: “…Між нацистською і комуністичною політичними системами не тільки немає суттєвої різниці, але якщо якась різниця є, то вона не на користь комунізму».
Тож із погляду демократії боротьба проти фашизму з позицій комунізму є глухим кутом, коли перемога будь-якої зі сторін стане трагедією для демократичного устрою суспільства.
Цікаво зважити на те, що в Україні нацистські угруповання є в переважній більшості випадків імпортованими з Росії та навіть часто визнають себе філіями відповідних російських структур, зокрема «Русского національного єдінства», «Двіженія протів нєзаконной імміграціі», «Русского порядку» і т. ін.
Але рух «Антифа» в Україні також є імпортованим із Росії. На українських теренах «Антифа» відрізняється чіткими антиукраїнськими настановами і схильністю все національно українське оголошувати «нацистським».
Найбільш скандально «Антифа» в Україні діє в Одесі, де не гребує побиттям українських активістів і співпрацею з екстремістсько-антиукраїнською організацією «Родіна», очолюваною Ігорем Марковим, що перебував певний час у розшуку українськими правоохоронними органами.
Навіщо їм це треба?
Справді, чому раптом майже всі російські журналісти «захворіли» на політичний дальтонізм, що змушує їх ототожнювати такі різні речі, як нацизм і націоналізм?
Між іншим, між нацизмом і комунізмом, комунізмом і фашизмом спільного набагато більше, ніж між нацизмом і націоналізмом. Італійський професор Луїджі Стурце ще в 1927 році написав: «По суті, між Росією та Італією є лише одна справжня відмінність, а саме те, що більшовизм (або комуністична диктатура) є лівим фашизмом, тоді як фашизм (або консервативна диктатура) є правим більшовизмом».
Річ у тім, що в російському суспільстві не схильні власний імперський шовінізм розглядати як гріх. Починаючи з 30-х років ХХ століття, націоналізм у негативній конотації сприймався в СРСР як «гріх» винятково неросійських народів тоталітарної імперії: існувало поняття «український буржуазний націоналізм», «естонський», «грузинський»…, але про «російський буржуазний націоналізм» ніхто ніколи не чув.
Через те і саме тому в Росії культивувалося і нині культивується однозначно негативне ставлення до націоналізму як до явища, чужого росіянам (крім імперського російського шовінізму, що владою заохочується). Ще в ХІХ столітті чеський слов’янофіл Ян Гавлічек-Боровський влучно сказав: «Росіяни все російське називають слов’янським, щоб потім усе слов’янське назвати російським».
Сьогодні в Росії власних нацистів називають націоналістами, щоб потім чужих націоналістів оголосити нацистами.
Хоча чому «потім»? Уже оголосили, тавруючи, приміром, в Україні всі спроби національно-культурного відродження українського народу як «нацизм» та називаючи «фашизмом» усі намагання українців об’єктивно розібратися у власній історії – хоча насправді національно-визвольна ідеологія УПА була значно демократичнішою за ідеологію владної «Єдиної Росії»…
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Значного громадського резонансу набуло вбивство в Москві адвоката Станіслава Маркелова та журналістки, громадянки України Анастасії Бабурової. Вважають, що за чим злочином стоять російські фашисти. Буквально днями вони вбили також у Москві молодіжного активіста Івана Хуторського, відомого антифашистською діяльністю.
Але в оцінках і повідомленнях російських ЗМІ привертає увагу одна дуже характерна особливість. Розповідаючи про акції справжнісіньких нацистів, що сповідують культ Адольфа Гітлера і використовують нацистську символіку, російські ЗМІ уникають називати їх нацистами чи фашистами, вважаючи за краще вживати поняття «націоналісти».
Така короткозорість у політичних визначеннях виникає в російській пресі лише в даному випадку, адже в усіх інших випадках журналісти Росії чітко відрізняють соціал-демократів від соціалістів, а соціалістів від комуністів. А от у випадку з націоналізмом маємо таке настирне, послідовне і безпідставне ототожнення.
Тут, між іншим, російські журналісти самі женуть себе до ідеологічної пастки, адже колишній президент Росії Володимир Путін, пропонуючи на цю посаду Дмитра Медведєва, сказав публічно: «Дмитро Анатолійович Медведєв, як і я, – російський націоналіст у позитивному сенсі цього слова». Хоча тут радше йдеться про той хворобливий, патологічний варіант націоналізму, що зветься шовінізмом.
Керуючись власною логікою, російські діячі преси, радіо і телебачення мають тепер називати лідерів своєї держави відповідним чином, якщо для них націоналізм – це нацизм. Але чогось не називають…
Алогічність і невиправданість ототожнення
Не є секретом навіть для російських журналістів, якщо вони замисляться, що для багатьох народів світу, насамперед, колоніальних і пригноблених, націоналізм був ідеологією національного визволення, ідеологією руйнації колоніальної системи, ідеологією відновлення національної гідності. Саме націоналізм для багатьох народів Африки, Азії, Латинської Америки став запорукою збереження національної ідентичності, мови, культури і традицій. Це стосується і деяких народів Європи.
Фактично, якщо охарактеризувати політичні партії, що сповідували ідеологію націоналізму, з огляду на сучасні політологічні класифікації, то їх можна визнати консервативними. Але специфіка визвольного націоналізму полягає у своєрідному поєднанні консерватизму з революційністю.
Навіть Володимир Ульянов-Ленін розрізняв націоналізм пригнобленої нації і націоналізм нації-гнобительки. Треба зазначити, що приміром, націоналізм багатьох народів Центрально-Східної Європи під владою Германської, Австро-Угорської, Російської і Османської імперій був класичним націоналізмом пригноблених націй. Він залишився таким під владою Радянського Союзу та його місцевих маріонеткових адміністрацій.
Чи були, чи є нині в Росії підстави для формування російського визвольного націоналізму? Останні 500 років російської історії етнічні росіяни не зазнавали національного гноблення з боку держави, не були скільки-небудь тривалий час окуповані іноземцями, не відчували потреб боротися за національне самозбереження.
Як писав російський дослідник Олексій Міллер (не плутати з шефом «Газпрому» Міллером, також Олексієм!), «Росіяни, на відміну від усіх решти народів Східної і Центральної Європи, ніколи не почувалися жертвами етнічного гноблення. Державного – безумовно, але ту державу не сприймали як етнічно чужу. Психології тих, для кого досвід етнічного гноблення став однією з основ національної ментальності, а ця риса притаманна всім без винятку народам Східної і Центральної Європи, росіяни в переважній більшості зрозуміти не вміли й досі не навчилися розуміти».
Отже, якихось підстав для виникнення російського визвольного націоналізму в нинішній Російській Федерації немає. Зате є безліч підстав «ваймарського» штибу (за аналогією з «ваймарською» Німеччиною) для формування ідеології нацизму, расизму, ксенофобії, нетерпимості, імперського реваншизму тощо.
В основі цього – неподолані імперські комплекси й тоталітарно-комуністичні традиції. Адже мільйони росіян сьогодні з жалем сприймають крах тоталітарної комуно-шовіністичної імперії, загибель якої такий відомий речник ностальгічних настроїв, як Володимир Путін, назвав «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття».
Великодержавний шовінізм і дотепер залишається найпоширенішою національною емоцією в Росії, тим більше, що держава і влада де-факто підтримують настрій на користь відновлення імперської наддержави в тій чи іншій формі. Такі «ваймарські» психологеми реваншу є найсприятливішим ґрунтом для нацизму в його російському прояві.
З позицій неподоланого зла…
Але цікаво подивитися на тих, хто нібито бореться з нацизмом у Росії, намагаючись власною активність компенсувати пасивність державних структур. Ці люди називають себе «Антифа» – себто, антифашистами.
Проте, як і фашисти, вони сповідують насильство і силове нав’язування своїх поглядів, не гребують нападами і кривавими бійками з опонентами. «Антифа» внаслідок їхньої теоретичної слабкості намагаються ухилятися від дискусій щодо їхньої власної ідеології, хоча тим чи іншим шляхом можна з’ясувати, що «Антифа» є носіями лівих, а часто навіть ультралівих поглядів, вельми далеких від демократії, верховенства закону і прав людини.
Отже, зіткнення в російській столиці між нацистами й «Антифа» дещо нагадують зіткнення в німецькій столиці 20-х – початку 30-х років минулого століття між ротфронтівськими комуністичними бойовиками Ернста Тельмана та нацистськими штурмовиками Адольфа Гітлера. Чи мала демократія в Німеччині бодай найменший шанс виграти від їхніх бійок? І чи спрацювала б на перспективи ствердження демократичної правової держави в Німеччині перемога радикальних опонентів нацистів?
У контексті відомих ухвал ОБСЄ та Європарламенту щодо тотожності фашизму і комунізму діяльність ліваків із «Антифа» набуває цілком однозначного характеру. Російські нацисти й російські «Антифа» – дуже подібні за ментальністю, за ставленням до основних прав і вільностей людини. Власне, уявлення про ідеологічну та політичну близькість фашизму і комунізму вже давно стали загальником.
Ще на початку 80-х років минулого століття болгарський філософ і майбутній перший президент посткомуністичної Болгарії Желю Желев видав фундаментальне дослідження «Фашизм», що одразу ж викликало скандал і репресії проти автора і читачів, хоча в книзі не було жодної згадки про комуністів. Уже в передмові до посткомуністичного видання Желев написав: “…Між нацистською і комуністичною політичними системами не тільки немає суттєвої різниці, але якщо якась різниця є, то вона не на користь комунізму».
Тож із погляду демократії боротьба проти фашизму з позицій комунізму є глухим кутом, коли перемога будь-якої зі сторін стане трагедією для демократичного устрою суспільства.
Цікаво зважити на те, що в Україні нацистські угруповання є в переважній більшості випадків імпортованими з Росії та навіть часто визнають себе філіями відповідних російських структур, зокрема «Русского національного єдінства», «Двіженія протів нєзаконной імміграціі», «Русского порядку» і т. ін.
Але рух «Антифа» в Україні також є імпортованим із Росії. На українських теренах «Антифа» відрізняється чіткими антиукраїнськими настановами і схильністю все національно українське оголошувати «нацистським».
Найбільш скандально «Антифа» в Україні діє в Одесі, де не гребує побиттям українських активістів і співпрацею з екстремістсько-антиукраїнською організацією «Родіна», очолюваною Ігорем Марковим, що перебував певний час у розшуку українськими правоохоронними органами.
Навіщо їм це треба?
Справді, чому раптом майже всі російські журналісти «захворіли» на політичний дальтонізм, що змушує їх ототожнювати такі різні речі, як нацизм і націоналізм?
Між іншим, між нацизмом і комунізмом, комунізмом і фашизмом спільного набагато більше, ніж між нацизмом і націоналізмом. Італійський професор Луїджі Стурце ще в 1927 році написав: «По суті, між Росією та Італією є лише одна справжня відмінність, а саме те, що більшовизм (або комуністична диктатура) є лівим фашизмом, тоді як фашизм (або консервативна диктатура) є правим більшовизмом».
Річ у тім, що в російському суспільстві не схильні власний імперський шовінізм розглядати як гріх. Починаючи з 30-х років ХХ століття, націоналізм у негативній конотації сприймався в СРСР як «гріх» винятково неросійських народів тоталітарної імперії: існувало поняття «український буржуазний націоналізм», «естонський», «грузинський»…, але про «російський буржуазний націоналізм» ніхто ніколи не чув.
Через те і саме тому в Росії культивувалося і нині культивується однозначно негативне ставлення до націоналізму як до явища, чужого росіянам (крім імперського російського шовінізму, що владою заохочується). Ще в ХІХ столітті чеський слов’янофіл Ян Гавлічек-Боровський влучно сказав: «Росіяни все російське називають слов’янським, щоб потім усе слов’янське назвати російським».
Сьогодні в Росії власних нацистів називають націоналістами, щоб потім чужих націоналістів оголосити нацистами.
Хоча чому «потім»? Уже оголосили, тавруючи, приміром, в Україні всі спроби національно-культурного відродження українського народу як «нацизм» та називаючи «фашизмом» усі намагання українців об’єктивно розібратися у власній історії – хоча насправді національно-визвольна ідеологія УПА була значно демократичнішою за ідеологію владної «Єдиної Росії»…
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
