Чим так допекли діючі політики суспільству взагалі та тій його частині, котру називають «електоратом», зокрема?
Чому політика в Україні стає синонімом лайливого слова?
У якому соціально-економічно-психологічному стані країна підійшла до основного виклику теперішнього свого часу – виборів Президента?
Між Венесуелою та Нігерією
Всього за рік – від минулого до теперішнього, – Україна «посунулася» у світовому рейтингу за рівнем життя із 68 місця на 77-ме. Такі дослідження щороку проводить група незалежних вчених, починаючи з 1990 року. Рівень життя з’ясовується за індексом HDI (Human Development Index). Враховуються такі показники, як середня тривалість життя, освіта, розрахований за паритетом купівельної спроможності ВВП на душу населення тощо. До першої десятки стабільно входять такі країни, як Швеція, Канада, США, Японія, Швейцарія та інші. Україна посідає своє наближене до найнижчих рейтингів місце поміж Венесуелою, Бразилією попереду та Нігерією і Сьєра-Леоне, де показники ще нижчі. Тобто, не все ще втрачене, – поганеньке загалом 77 місце насправді означає «середній стан розвитку».
Експерти, проте, не встигають моніторити рівень життя в Україні, який стрімко падає, тому наступного року показники можуть змінитися. Наявні інфляційні процеси в країні істотно знижують рівень життя населення – щомісячно. За останні півроку зарплата зменшилася на 10,1% – це вже показники Рахункової палати України. Ціни зросли відповідно від 9 до 15%. При цьому слід пам’ятати, що в українських підрахунках завжди є місце для умовних цифр, за якими губляться конкретні. Наприклад, мінімальна зарплата на початок цього року становила 605 гривень (згідно статті 55 Закону «Про Державний бюджет України на 2009 рік»). За пів року вона зросла до 625 гривень. Але, враховуючи при цьому інфляцію, «зросла» слід замінити словом «зменшилася» – на всі 4,9%.
Наводити приклади з цифрами можна донесхочу.
Реальний стан справ при цьому вкладається в кілька слів: Україна перебуває в стані перманентної, а на сьогодні – особливо глибокої економічної, фінансової та політичної кризи. І в такому стані вона підійшла до чергових президентських виборів.
Кольори суспільного тла перед виборами
До факту занурення країни у фінансово-економічну кризу слід доплюсувати стан глибокої вже навіть не апатії, а депресії, в якій перебуває суспільство. Попри запевнення охоронних служб і структур, попри бадьорі спічі політиків усіх рівнів, життя в Україні позначене зростанням злочинності, не подОланою і, як виглядає, неподолАнною сьогодні, корупцією, зубожінням населення (кожний другий – офіційно вважається бідним), безробіттям, високою смертністю, занепадом у промисловості, медицині, культурі й усіх інших галузях та сферах.
В Україні кожний 20-й пенсіонер, згідно статистики, потерпів від злочинців – тою чи іншою мірою. Дрібні крадіжки – від реманенту та свійських тварин у селах до квартирних; вбивства у містах і селах; знайдені у спортивних сумках новонароджені малюки, полишені біля смітників; з’ява феодалів типу Віктора Лозинського, якого безуспішно розшукують правоохоронні органи (успішно хапаючи при цьому невинних, як було нещодавно з «захопленням» керівника прес-служби Президента). То заступник голови СБУ розшукується Інтерполом, то інший заступник звільняється за фактом доведеного злочину – підробки документів про освіту. То працівники Дарницького районного управління міліції затримали депутата Київської міськради під час отримання хабара за незаконну приватизацію приміщення в кількадесят тисяч доларів, то – броварського чиновника в кілька десятків мільйонів за незаконну приватизацію землі…
«Віп-злочинці» – особлива прикмета України, про це свідчить і новий, тепер уже пов’язаний з педофілією, скандал, який ще тільки розгоряється і висліди котрого поки що передбачити неможливо. Тимчасом справа зі зникненням Георгія Гонгадзе так і не розкрита, хоч Олексій Пукач і знайшовся в Україні чарівним чином; загибель чи вбивство В’ячеслава Чорновола – не з’ясовано; зниклий Михайло Бойчишин досі не знайдений; численні справи вбивств і самовбивств журналістів, політиків і наближених до політики залишаються в архівах.
В Україні вже «звично» вибухають склади боєприпасів, горять склади отрутохімікатів (начебто їх ще досі тут взагалі не існувало, а ось – горять, як цими днями під Джанкоєм); зникають безвісти люди; розстрілюють одне одного кримінальні авторитети – в білий день, привселюдно. І множаться техногенні катастрофи та безпорадність чиновників перед потребою їх ліквідації… Це сумне тло, з-за якого проглядає не менш сумний образ України, її народу – змученого вкотре бездарними пошуками своїх поводирів демократії, свободи і добробуту для нього. Навіть барвисті – в емоційному плані – політ-шоу та всілякі інші шоу – від клонів «свобод слова» до «каcтингів моделей», за участю перших, других і всіх інших осіб держави, а також їхніх дітей, внуків та інших родичів, набридли вже українському суспільству. Про що свідчать теж красномовні цифри: близько половини населення сьогодні не довіряє нікому.
Вибори – єдиний шанс, останній шанс чи вибір без шансів?
За підсумками всіх своїх реальних «здобутків» Україна сьогодні опинилася коли не в цивілізаційній прірві, то, принаймні, в цивілізаційному тупику. Проблеми тут стосуються всіх, без винятку, галузей – промисловості, сільського господарства, охорони здоров’я, охорони громадського порядку, освіти, книговидавництва, житлово-комунального господарства і всього іншого. Чи допоможуть країні її обранці й ті, кого вона не обирала, але мусить миритися з їхнім невмілим і часто злочинним «керуванням процесами»? Судячи з «війни білбордів», яка розгорілася задовго до офіційного висунення кандидатів у Президенти, – це буде ще одне «шоу». Поряд з «Вона працює» проміниться «Я переможу, і Вона відпочине», а неподалік – «Тільки Він врятує країну». Від краю до краю людям вже намозолили очі і вдалі знахідки піар-технологів, і самопародійні аналоги. Головна ознака всіх цих закликів, лозунгів та запевнень – адресна їх безособовість. «Твоя думка важлива», «Запитай у…» (вже є кілька претендентів на вичерпні відповіді), «Він..», «Вона…», «Вони…» і т.п. Хтось навіть «передер» із відомого з часів виборів до Київради «Вони не брешуть, не крадуть, не бояться», але, якщо на виборах до Ради столиці цей підпис супроводжував колективне фото претендентів, то тепер надпис – безособовий. Та, попри адресну безособовість, усім уже зрозуміло – від кого всі ці запевнення й кому вони адресовані. Бо народ знає своїх «героїв».
Аналітики і політтехнологи прогнозують складні вибори: «вибір без вибору», війну компроматів, «брудну» кампанію, а потім – реальні протести і погіршення ситуації в країні загалом. Окремі оптимісти, щоправда, покладають надії на те, що, сягнувши «дна», країна мусить випірнути з тієї ковбані, в якій опинилася.
Що ж до «електорату», то жодна соціологія досі не визначила справжніх його настроїв. Вибіркове опитування двох чи десяти тисяч – не результат. Територіальна розпорошеність прихильників того чи іншого кольору в українській політиці та проведення опитування структурами, теж здебільшого приналежними, хоч і не явно, до того чи іншого кольору, сприяють появі «формуючих», в чомусь навіть пропагандистських «результатів».
Однак тенденція довіряти соціологічним опитуванням начебто все ж існує. Принаймні, так стверджувала у серпні цього року в інтернет-виданні «Сейчас» старший науковий співробітник Інституту соціології НАН України Ірина Бекешкіна: «Суспільство стало освіченішим, тому соціологам довіряють». Експерт пояснила, що після 2004 року, коли на виборах Президента довіра людей до соціології та соціологів похитнулася, «ми вибиралися довго, і, зрештою, люди повірили, що ми дійсно почали працювати чесно. Хоч 40% – це навіть не половина». Інший відомий фахівець у царині соціології – директор Інституту соціології Євген Головаха у тому ж виданні оприлюднив цікаву тезу: за великим рахунком, соцопитувань потребують не так виборці, як кандидати, – щоб орієнтуватися в електоральних симпатіях і на підставі висновків оптимізувати передвиборчу кампанію.
Самі ймовірні кандидати на найвищу посаду в Україні, згідно останніх досліджень перед офіційною реєстрацією кандидатів у Президенти, можуть сподіватися на підтримку від 60% до 1% . Апріорі повіривши у відповідність цих цифр справжнім настроям виборців, можна б, якщо не сказати вже завтра, хто переможе, то, принаймні, сказати, хто не мусить навіть реєструватися. Але інтрига триває. Попереду – безліч сюрпризів: і з реєстрацією кандидатів у Президенти, і з перебігом самої кампанії, і з її результатами. Право вибору і можливість вибору все ще дає українському суспільству змогу перемінити сумні кольори свого теперішнього часу на бодай трохи веселіші, радісніші – часу майбутнього. Інакше суспільство буде все ж змушене не тільки мріяти про «гамельнського щуролова», який би вивів із країни всіх недієздатних обіцяльників манни небесної, а й реально шукати такого «щуролова» серед політиків прийдешніх.
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Чому політика в Україні стає синонімом лайливого слова?
У якому соціально-економічно-психологічному стані країна підійшла до основного виклику теперішнього свого часу – виборів Президента?
Між Венесуелою та Нігерією
Всього за рік – від минулого до теперішнього, – Україна «посунулася» у світовому рейтингу за рівнем життя із 68 місця на 77-ме. Такі дослідження щороку проводить група незалежних вчених, починаючи з 1990 року. Рівень життя з’ясовується за індексом HDI (Human Development Index). Враховуються такі показники, як середня тривалість життя, освіта, розрахований за паритетом купівельної спроможності ВВП на душу населення тощо. До першої десятки стабільно входять такі країни, як Швеція, Канада, США, Японія, Швейцарія та інші. Україна посідає своє наближене до найнижчих рейтингів місце поміж Венесуелою, Бразилією попереду та Нігерією і Сьєра-Леоне, де показники ще нижчі. Тобто, не все ще втрачене, – поганеньке загалом 77 місце насправді означає «середній стан розвитку».
Експерти, проте, не встигають моніторити рівень життя в Україні, який стрімко падає, тому наступного року показники можуть змінитися. Наявні інфляційні процеси в країні істотно знижують рівень життя населення – щомісячно. За останні півроку зарплата зменшилася на 10,1% – це вже показники Рахункової палати України. Ціни зросли відповідно від 9 до 15%. При цьому слід пам’ятати, що в українських підрахунках завжди є місце для умовних цифр, за якими губляться конкретні. Наприклад, мінімальна зарплата на початок цього року становила 605 гривень (згідно статті 55 Закону «Про Державний бюджет України на 2009 рік»). За пів року вона зросла до 625 гривень. Але, враховуючи при цьому інфляцію, «зросла» слід замінити словом «зменшилася» – на всі 4,9%.
Наводити приклади з цифрами можна донесхочу.
Реальний стан справ при цьому вкладається в кілька слів: Україна перебуває в стані перманентної, а на сьогодні – особливо глибокої економічної, фінансової та політичної кризи. І в такому стані вона підійшла до чергових президентських виборів.
Кольори суспільного тла перед виборами
До факту занурення країни у фінансово-економічну кризу слід доплюсувати стан глибокої вже навіть не апатії, а депресії, в якій перебуває суспільство. Попри запевнення охоронних служб і структур, попри бадьорі спічі політиків усіх рівнів, життя в Україні позначене зростанням злочинності, не подОланою і, як виглядає, неподолАнною сьогодні, корупцією, зубожінням населення (кожний другий – офіційно вважається бідним), безробіттям, високою смертністю, занепадом у промисловості, медицині, культурі й усіх інших галузях та сферах.
В Україні кожний 20-й пенсіонер, згідно статистики, потерпів від злочинців – тою чи іншою мірою. Дрібні крадіжки – від реманенту та свійських тварин у селах до квартирних; вбивства у містах і селах; знайдені у спортивних сумках новонароджені малюки, полишені біля смітників; з’ява феодалів типу Віктора Лозинського, якого безуспішно розшукують правоохоронні органи (успішно хапаючи при цьому невинних, як було нещодавно з «захопленням» керівника прес-служби Президента). То заступник голови СБУ розшукується Інтерполом, то інший заступник звільняється за фактом доведеного злочину – підробки документів про освіту. То працівники Дарницького районного управління міліції затримали депутата Київської міськради під час отримання хабара за незаконну приватизацію приміщення в кількадесят тисяч доларів, то – броварського чиновника в кілька десятків мільйонів за незаконну приватизацію землі…
«Віп-злочинці» – особлива прикмета України, про це свідчить і новий, тепер уже пов’язаний з педофілією, скандал, який ще тільки розгоряється і висліди котрого поки що передбачити неможливо. Тимчасом справа зі зникненням Георгія Гонгадзе так і не розкрита, хоч Олексій Пукач і знайшовся в Україні чарівним чином; загибель чи вбивство В’ячеслава Чорновола – не з’ясовано; зниклий Михайло Бойчишин досі не знайдений; численні справи вбивств і самовбивств журналістів, політиків і наближених до політики залишаються в архівах.
В Україні вже «звично» вибухають склади боєприпасів, горять склади отрутохімікатів (начебто їх ще досі тут взагалі не існувало, а ось – горять, як цими днями під Джанкоєм); зникають безвісти люди; розстрілюють одне одного кримінальні авторитети – в білий день, привселюдно. І множаться техногенні катастрофи та безпорадність чиновників перед потребою їх ліквідації… Це сумне тло, з-за якого проглядає не менш сумний образ України, її народу – змученого вкотре бездарними пошуками своїх поводирів демократії, свободи і добробуту для нього. Навіть барвисті – в емоційному плані – політ-шоу та всілякі інші шоу – від клонів «свобод слова» до «каcтингів моделей», за участю перших, других і всіх інших осіб держави, а також їхніх дітей, внуків та інших родичів, набридли вже українському суспільству. Про що свідчать теж красномовні цифри: близько половини населення сьогодні не довіряє нікому.
Вибори – єдиний шанс, останній шанс чи вибір без шансів?
За підсумками всіх своїх реальних «здобутків» Україна сьогодні опинилася коли не в цивілізаційній прірві, то, принаймні, в цивілізаційному тупику. Проблеми тут стосуються всіх, без винятку, галузей – промисловості, сільського господарства, охорони здоров’я, охорони громадського порядку, освіти, книговидавництва, житлово-комунального господарства і всього іншого. Чи допоможуть країні її обранці й ті, кого вона не обирала, але мусить миритися з їхнім невмілим і часто злочинним «керуванням процесами»? Судячи з «війни білбордів», яка розгорілася задовго до офіційного висунення кандидатів у Президенти, – це буде ще одне «шоу». Поряд з «Вона працює» проміниться «Я переможу, і Вона відпочине», а неподалік – «Тільки Він врятує країну». Від краю до краю людям вже намозолили очі і вдалі знахідки піар-технологів, і самопародійні аналоги. Головна ознака всіх цих закликів, лозунгів та запевнень – адресна їх безособовість. «Твоя думка важлива», «Запитай у…» (вже є кілька претендентів на вичерпні відповіді), «Він..», «Вона…», «Вони…» і т.п. Хтось навіть «передер» із відомого з часів виборів до Київради «Вони не брешуть, не крадуть, не бояться», але, якщо на виборах до Ради столиці цей підпис супроводжував колективне фото претендентів, то тепер надпис – безособовий. Та, попри адресну безособовість, усім уже зрозуміло – від кого всі ці запевнення й кому вони адресовані. Бо народ знає своїх «героїв».
Аналітики і політтехнологи прогнозують складні вибори: «вибір без вибору», війну компроматів, «брудну» кампанію, а потім – реальні протести і погіршення ситуації в країні загалом. Окремі оптимісти, щоправда, покладають надії на те, що, сягнувши «дна», країна мусить випірнути з тієї ковбані, в якій опинилася.
Що ж до «електорату», то жодна соціологія досі не визначила справжніх його настроїв. Вибіркове опитування двох чи десяти тисяч – не результат. Територіальна розпорошеність прихильників того чи іншого кольору в українській політиці та проведення опитування структурами, теж здебільшого приналежними, хоч і не явно, до того чи іншого кольору, сприяють появі «формуючих», в чомусь навіть пропагандистських «результатів».
Однак тенденція довіряти соціологічним опитуванням начебто все ж існує. Принаймні, так стверджувала у серпні цього року в інтернет-виданні «Сейчас» старший науковий співробітник Інституту соціології НАН України Ірина Бекешкіна: «Суспільство стало освіченішим, тому соціологам довіряють». Експерт пояснила, що після 2004 року, коли на виборах Президента довіра людей до соціології та соціологів похитнулася, «ми вибиралися довго, і, зрештою, люди повірили, що ми дійсно почали працювати чесно. Хоч 40% – це навіть не половина». Інший відомий фахівець у царині соціології – директор Інституту соціології Євген Головаха у тому ж виданні оприлюднив цікаву тезу: за великим рахунком, соцопитувань потребують не так виборці, як кандидати, – щоб орієнтуватися в електоральних симпатіях і на підставі висновків оптимізувати передвиборчу кампанію.
Самі ймовірні кандидати на найвищу посаду в Україні, згідно останніх досліджень перед офіційною реєстрацією кандидатів у Президенти, можуть сподіватися на підтримку від 60% до 1% . Апріорі повіривши у відповідність цих цифр справжнім настроям виборців, можна б, якщо не сказати вже завтра, хто переможе, то, принаймні, сказати, хто не мусить навіть реєструватися. Але інтрига триває. Попереду – безліч сюрпризів: і з реєстрацією кандидатів у Президенти, і з перебігом самої кампанії, і з її результатами. Право вибору і можливість вибору все ще дає українському суспільству змогу перемінити сумні кольори свого теперішнього часу на бодай трохи веселіші, радісніші – часу майбутнього. Інакше суспільство буде все ж змушене не тільки мріяти про «гамельнського щуролова», який би вивів із країни всіх недієздатних обіцяльників манни небесної, а й реально шукати такого «щуролова» серед політиків прийдешніх.
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
