Київ – 6 жовтня провідні ЗМІ Росії поширили вістку про те, що кораблі морської прикордонної служби ФСБ Російської Федерації супроводжуватимуть судна, що прямують до Абхазії, у територіальних водах, на які претендує ця невизнана світовим співтовариством республіка, а кораблі Чорноморського флоту Росії – у нейтральних водах Чорного моря. Так, представник морської прикордонної служби ФСБ Росії сказав РІА «Новости», що прикордонні кораблі Чорноморо-Азовського прикордонуправління берегової охорони ФСБ Росії в рамках своєї компетенції забезпечують безпеку судноплавства в територіальних водах Абхазії. «Відповідальність морських прикордонників поширюється на територіальні води Абхазії, хоча мореплавність їхніх кораблів дозволяє діяти і в ближній морській зоні. Але це завдання Чорноморського флоту – забезпечення безпеки мореплавання в узбережних водах республіки», – сказав співрозмовник агентства. Представник морської прикордонної служби ФСБ Росії також наголосив, що прикордонні кораблі в нейтральних водах не мають права здійснювати ніяких дій із супроводу кораблів. Функції супроводу кораблів може здійснювати тільки Чорноморський флот, а завдання кораблів прикордонної служби ФСБ Росії – охорона територіального моря Абхазії.
Безпосередня причина такої активності росіян біля узбережжя Абхазії – те, що грузинські військові моряки все активніше втілює в життя ухвалений восени 2008 року парламентом держави закон «Про окуповані території», який обмежує співпрацю з Абхазією та Південною Осетією та запроваджує санкції проти тих, хто таку співпрацю здійснює. Під оглядом цього закону, судна, які без дозволу Грузії прямують до Абхазії, не тільки порушують прикордонний режим, а й співпрацюють з сепаратистським режимом. Відтак грузинські кораблі неодноразово затримували судна на шляху до портів Абхазії. Проти їхніх капітанів та екіпажів були порушені кримінальні справи. І от тепер російська влада, посилаючись на договір із Абхазією, обіцяє взяти на себе контроль за судноплавством (отже, і нейтралізацію грузинських військових кораблів) у значній частині Чорного моря, в тому числі – і у визнаних міжнародною спільнотою територіальних водах Грузії.
І при цьому будуть задіяні кораблі Чорноморського флоту, які базуються у Севастополі та інших базах на території України.
Договір, який залишився невиконаним
Чорноморський флот Росії торік уже активно використовувався проти Грузії. Його ударна група, флагманом якої був ракетний крейсер «Москва», у серпні атакувала грузинські порти і топила кораблі, обстрілювала узбережжя і висаджувала десанти. Цим самим був – хоча і не зі злої волі України – прямо порушений чинний з 1993 року Договір про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу між Україною та Республікою Грузія.
Нагадаю його статтю 4:
«Високі Договірні Сторони ніколи і ні за яких обставин не використають свої збройні Сили одна проти одної. Кожна з Високих Договірних Сторін зобов’язується не допускати використання її території для підготовки та здійснення агресії або інших насильницьких дій проти іншої Сторони.
У випадку, якщо одна зі Сторін стане об’єктом агресії, інша Сторона не видаватиме агресору будь-якої воєнної допомоги або іншого сприяння».
Те, що Україна не виконала цих вимог, зрозуміло: зі своєї бази на українській території здійснили набіг на грузинське узбережжя кораблі Чорноморського флоту Російської Федерації, на яких перебували підрозділи морської піхоти; після завершення бойових дій та окупації частини грузинської території ці кораблі повернулися до Севастополя. Ця (й інші) російські бази в Криму на повну силу функціонували під час війни і залишилися на своєму місці. При цьому згадані кораблі були підготовлені до походу ще до початку бойових дій. Охочі можуть самі знайти, скільки положень статті 4 Україною не виконані...
Проте постає запитання: а чому не виконані? Чи була тут наявна зла воля української сторони? Адже самозрозуміло, що угоди треба виконувати – тим більше ті, де йдеться про такий високий рівень міждержавних відносин (здається, це єдина угода України з іншою державою про взаємну допомогу). Невиконання засадничих міжнародних угод дискредитує в очах світової спільноти ту державу, яка так чинить.
Проте торік хоча б були спроби виконати українські зобов’язання: Президент Віктор Ющенко видавав грізні укази про контроль за переміщенням кораблів Чорноморського флоту Росії, про унеможливлення їхнього самовільного виходу з баз на українській території. Інша річ, що російська сторона ці укази не виконувала. А за допомогою чого Україна могла б домогтися їхнього виконання, чим би вона перешкодила Чорноморському флоту РФ вести бойові дії проти Грузії? Йдеться, звичайно, не про бойові дії (хоча й до них будь-яка держава, що підписує з іншою договір про взаємну допомогу, має бути готова) – а передусім про демонстрацію сили, яка в міжнародній практиці чимало разів зупиняла потенційних агресорів куди ефективніше, ніж ракетні чи авіаційні удари.
Але що може продемонструвати Україна на морі? Фрегат «"Гетьман Сагайдачний», який потребує ремонту, корвети «Тернопіль» та «Луцьк», небоєготовий підводний човен «Запоріжжя»? Це найслабші (після Грузії) військово-морські сили на Чорному морі. Крім того, Чорноморський флот Росії – це ще й 810-й окремий полк морської піхоти і 382-й окремий батальйон морської піхоти, дислоковані на українській території. Натомість українська бригада морської піхоти, яка базувалася в Криму, розформована...
Тож Віктор Ющенко міг тільки словесно демонструвати намагання України виконати Договір про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу з Грузією. Але зараз немає навіть рішучих слів застереження, тоді як наміри російської сторони змусити Україну стати порушником зазначеного Договору очевидні.
Друга серія чорноморського трилеру
Видається, мовчанка з боку українських вищих владних інституцій (глави держави, голови уряду, очільника МЗС) не випадкова. Адже за рік, що минув з часу грузинсько-російського збройного конфлікту боєздатність Збройних Сил України не тільки не зросла, а й понизилася. Чисельність ЗСУ – близько 140 тисяч військовослужбовців – недостатня для протистояння серйозному противнику, а зменшення терміну строкової служби в сухопутних військах до одного року унеможливило справді фахову підготовку з багатьох складних військових спеціальностей. Якщо ж додати до цього фінансування українського війська в розмірі лише половини від його мінімальних потреб, то матимемо «на виході» реальне підґрунтя для небажання навіть на словах прагнути виконати засадниче положення українсько-грузинського Договору.
Тим більше, що неофіційно в Україні вже на повну силу буяє президентська виборча кампанія, отож і Президент, і Прем’єр-міністр, і спікер парламенту зайняті передусім нею, а не розв’язанням проблеми з нігілістичного (так виходить) ставлення України до своїх міжнародних зобов’язань.
Ба більше: у цій ситуації впливові діячі Партії регіонів заявляють про необхідність визнання Україною незалежності Абхазії і Південної Осетії, що означатиме грубе порушення статті 1 Договору про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу між Україною та Республікою Грузія (за якою сторони «зобов’язуються послідовно керуватися принципами взаємної поваги їх державного суверенітету, територіальної цілісності і непорушності існуючих кордонів») і, зрештою, його односторонній розрив.
А, як відомо, і пропрезидентські, і проурядові політичні сили всі останні місяці роблять складні політичні маневри з метою досягнення певних угод із Партією регіонів. То хто ж так сильно дратуватиме потенційного партнера?
Отже, хоч-не-хоч, а виходить, що всі українські основні політичні гравці тим чи іншим робом долучилися до того, що держава, власне, демонструє світу неспроможність (і небажання) виконувати те, що слід робити, виходячи з її (держави) міжнародно-правових зобов’язань. Якщо називати речі своїми іменами, то Україна зраджує Грузію – торік це ще можна було якось списати на раптово виниклу кризову ситуацію і неготовність України до рішучих дій, тоді як зараз такої відмовки вже бути не може, про можливість повторення кавказької кризи аналітики заговорили ще у вересні 2008 року. Можливо, слід було звернутися до Грузії з проханням достроково денонсувати Договір у зв’язку з неможливістю його виконати? Чи, з іншого боку, треба було просити у низки стратегічних партнерів України термінової допомоги для підвищення боєготовності Збройних Сил? Утім, хто б робив останнє, коли Верховна Рада цього року зірвала всі міжнародні навчання на українській території, які б цю боєготовність реально підвищили, а уряд і Президент (за Конституцією – Верховний головнокомандувач) не дуже й пручалися...
...Цікаво, що робитиме українська влада у разі, якщо невдовзі ударна група Чорноморського флоту приведе до Севастополя незаконно захоплений нею в нейтральних водах грузинський корабель? Демонстративно промовчить чи не менш демонстративно (і безсило) махатиме руками, гучно протестуючи? Важко сказати, що б стало у цій ситуації більш аморальним.
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Безпосередня причина такої активності росіян біля узбережжя Абхазії – те, що грузинські військові моряки все активніше втілює в життя ухвалений восени 2008 року парламентом держави закон «Про окуповані території», який обмежує співпрацю з Абхазією та Південною Осетією та запроваджує санкції проти тих, хто таку співпрацю здійснює. Під оглядом цього закону, судна, які без дозволу Грузії прямують до Абхазії, не тільки порушують прикордонний режим, а й співпрацюють з сепаратистським режимом. Відтак грузинські кораблі неодноразово затримували судна на шляху до портів Абхазії. Проти їхніх капітанів та екіпажів були порушені кримінальні справи. І от тепер російська влада, посилаючись на договір із Абхазією, обіцяє взяти на себе контроль за судноплавством (отже, і нейтралізацію грузинських військових кораблів) у значній частині Чорного моря, в тому числі – і у визнаних міжнародною спільнотою територіальних водах Грузії.
І при цьому будуть задіяні кораблі Чорноморського флоту, які базуються у Севастополі та інших базах на території України.
Договір, який залишився невиконаним
Чорноморський флот Росії торік уже активно використовувався проти Грузії. Його ударна група, флагманом якої був ракетний крейсер «Москва», у серпні атакувала грузинські порти і топила кораблі, обстрілювала узбережжя і висаджувала десанти. Цим самим був – хоча і не зі злої волі України – прямо порушений чинний з 1993 року Договір про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу між Україною та Республікою Грузія.
Нагадаю його статтю 4:
«Високі Договірні Сторони ніколи і ні за яких обставин не використають свої збройні Сили одна проти одної. Кожна з Високих Договірних Сторін зобов’язується не допускати використання її території для підготовки та здійснення агресії або інших насильницьких дій проти іншої Сторони.
У випадку, якщо одна зі Сторін стане об’єктом агресії, інша Сторона не видаватиме агресору будь-якої воєнної допомоги або іншого сприяння».
Те, що Україна не виконала цих вимог, зрозуміло: зі своєї бази на українській території здійснили набіг на грузинське узбережжя кораблі Чорноморського флоту Російської Федерації, на яких перебували підрозділи морської піхоти; після завершення бойових дій та окупації частини грузинської території ці кораблі повернулися до Севастополя. Ця (й інші) російські бази в Криму на повну силу функціонували під час війни і залишилися на своєму місці. При цьому згадані кораблі були підготовлені до походу ще до початку бойових дій. Охочі можуть самі знайти, скільки положень статті 4 Україною не виконані...
Проте постає запитання: а чому не виконані? Чи була тут наявна зла воля української сторони? Адже самозрозуміло, що угоди треба виконувати – тим більше ті, де йдеться про такий високий рівень міждержавних відносин (здається, це єдина угода України з іншою державою про взаємну допомогу). Невиконання засадничих міжнародних угод дискредитує в очах світової спільноти ту державу, яка так чинить.
Проте торік хоча б були спроби виконати українські зобов’язання: Президент Віктор Ющенко видавав грізні укази про контроль за переміщенням кораблів Чорноморського флоту Росії, про унеможливлення їхнього самовільного виходу з баз на українській території. Інша річ, що російська сторона ці укази не виконувала. А за допомогою чого Україна могла б домогтися їхнього виконання, чим би вона перешкодила Чорноморському флоту РФ вести бойові дії проти Грузії? Йдеться, звичайно, не про бойові дії (хоча й до них будь-яка держава, що підписує з іншою договір про взаємну допомогу, має бути готова) – а передусім про демонстрацію сили, яка в міжнародній практиці чимало разів зупиняла потенційних агресорів куди ефективніше, ніж ракетні чи авіаційні удари.
Але що може продемонструвати Україна на морі? Фрегат «"Гетьман Сагайдачний», який потребує ремонту, корвети «Тернопіль» та «Луцьк», небоєготовий підводний човен «Запоріжжя»? Це найслабші (після Грузії) військово-морські сили на Чорному морі. Крім того, Чорноморський флот Росії – це ще й 810-й окремий полк морської піхоти і 382-й окремий батальйон морської піхоти, дислоковані на українській території. Натомість українська бригада морської піхоти, яка базувалася в Криму, розформована...
Тож Віктор Ющенко міг тільки словесно демонструвати намагання України виконати Договір про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу з Грузією. Але зараз немає навіть рішучих слів застереження, тоді як наміри російської сторони змусити Україну стати порушником зазначеного Договору очевидні.
Друга серія чорноморського трилеру
Видається, мовчанка з боку українських вищих владних інституцій (глави держави, голови уряду, очільника МЗС) не випадкова. Адже за рік, що минув з часу грузинсько-російського збройного конфлікту боєздатність Збройних Сил України не тільки не зросла, а й понизилася. Чисельність ЗСУ – близько 140 тисяч військовослужбовців – недостатня для протистояння серйозному противнику, а зменшення терміну строкової служби в сухопутних військах до одного року унеможливило справді фахову підготовку з багатьох складних військових спеціальностей. Якщо ж додати до цього фінансування українського війська в розмірі лише половини від його мінімальних потреб, то матимемо «на виході» реальне підґрунтя для небажання навіть на словах прагнути виконати засадниче положення українсько-грузинського Договору.
Тим більше, що неофіційно в Україні вже на повну силу буяє президентська виборча кампанія, отож і Президент, і Прем’єр-міністр, і спікер парламенту зайняті передусім нею, а не розв’язанням проблеми з нігілістичного (так виходить) ставлення України до своїх міжнародних зобов’язань.
Ба більше: у цій ситуації впливові діячі Партії регіонів заявляють про необхідність визнання Україною незалежності Абхазії і Південної Осетії, що означатиме грубе порушення статті 1 Договору про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу між Україною та Республікою Грузія (за якою сторони «зобов’язуються послідовно керуватися принципами взаємної поваги їх державного суверенітету, територіальної цілісності і непорушності існуючих кордонів») і, зрештою, його односторонній розрив.
А, як відомо, і пропрезидентські, і проурядові політичні сили всі останні місяці роблять складні політичні маневри з метою досягнення певних угод із Партією регіонів. То хто ж так сильно дратуватиме потенційного партнера?
Отже, хоч-не-хоч, а виходить, що всі українські основні політичні гравці тим чи іншим робом долучилися до того, що держава, власне, демонструє світу неспроможність (і небажання) виконувати те, що слід робити, виходячи з її (держави) міжнародно-правових зобов’язань. Якщо називати речі своїми іменами, то Україна зраджує Грузію – торік це ще можна було якось списати на раптово виниклу кризову ситуацію і неготовність України до рішучих дій, тоді як зараз такої відмовки вже бути не може, про можливість повторення кавказької кризи аналітики заговорили ще у вересні 2008 року. Можливо, слід було звернутися до Грузії з проханням достроково денонсувати Договір у зв’язку з неможливістю його виконати? Чи, з іншого боку, треба було просити у низки стратегічних партнерів України термінової допомоги для підвищення боєготовності Збройних Сил? Утім, хто б робив останнє, коли Верховна Рада цього року зірвала всі міжнародні навчання на українській території, які б цю боєготовність реально підвищили, а уряд і Президент (за Конституцією – Верховний головнокомандувач) не дуже й пручалися...
...Цікаво, що робитиме українська влада у разі, якщо невдовзі ударна група Чорноморського флоту приведе до Севастополя незаконно захоплений нею в нейтральних водах грузинський корабель? Демонстративно промовчить чи не менш демонстративно (і безсило) махатиме руками, гучно протестуючи? Важко сказати, що б стало у цій ситуації більш аморальним.
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
