Лев Гудков
Москва – Епістолярне спілкування президента Росії Дмитра Медведєва з Президентом Віктором Ющенком, у якому вони звинувачують один одного в погіршенні відносин між країнами, навряд чи може вважатись неочікуваним, якщо простежити за динамікою суспільних настроїв, зафіксованих в опитуваннях громадської думки «Левада-Центру» (див. прикріплений графік «Індекс ставлення росіян до України»).
Роздратування Кремля політикою зближення України із Заходом, що спричинило негативний характер інформації про Україну в офіційних російських ЗМІ, відобразилось на сприйманні росіянами сусідньої країни. Політологи та оглядачі, як в Росії, так і закордоном, кинулись шукати причини цієї зміни в «особливій ролі України» для самосвідомості росіян, які начебто не уявляють себе без неї, оскільки вона є найважливішим елементом російської національної ідентичності. Таку точку зору, наприклад нещодавно відстоював у своєму блозі на сайті «Ехо Москви» відомий політичний журналіст Леонід Радзіховський. Для багатьох його міркування здались такими, що заслуговують уваги, і навіть викликали відгуки у закордонній пресі. Однак роздуми Радзіховського про те, що Росія може бути лише «Росія + Україна», мені видаються запізнілими на кілька років.
Нема сумніву в існуванні сильного відчуття спільності росіян із Україною та з Білоруссю, досі жива міфологема «слов’янської єдності» колишньої імперії, єдності культури, крові, походження, історії і так далі (Казахстан, котрий раніше завжди подумки приєднувався до цього уявного блоку, сьогодні вже сприймається як член колись ідеального альянсу, який остаточно відпав). Згідно з опитуванням «Левада-центру», 75-78 відсотків росіян досі вважають, що «історично» це були різні «гілки одного народу».
Однак, так само без сумніву, до цих відчуттів спільності у росіян домішуються переживання ностальгії, викликані втратою імперії та роллю старшого брата, яка тішила самолюбство населення великої країни, приниженого бідністю та свавіллям своєї влади. Понад 80 відсотків росіян донині вважають, що «у Росії завжди будуть особливі інтереси в країнах колишнього СРСР (України, Білорусі, Балтії, Закавказзі, Казахстані, Середній Азії), отож у Росії завжди залишається можливість заявити про захист своїх інтересів та права в цих регіонах.
Ідеологема українсько-російської «спільноти» слабшає
Безперечно, більшість росіян хотіли б, щоб Росія та Україна об’єднались в одну державу (звісно, на чолі Росії). Але так само вони вже не вважають це реальним. Люди давно це зрозуміли, так що подібні побажання мають характер якоїсь політичної маніловщини. Вже в 1997 році всього 14% вірили в можливість відновлення спільної держави та господарства, ліквідації кордонів та митниць, 48% вважали, що обидві держави розвиватимуть дружні відносини, але це будуть відносини незалежних держав, 16% вважали, що відносини чим далі, тим більше псуватимуться, розбіжності будуть посилюватися, обидві країни віддаляться одна від іншої. В 2008 році 63% росіян вважали, що Україна «відходить від Росії» та зближується із Заходом. Заради справедливості скажемо, що під впливом антиукраїнської пропаганди Кремля в останні роки росте відчуження росіян від України, але неприязнь не переходить на самих українців, залишається ставленням саме до держави. Разом з тим посилюється усвідомлення, що Росія та Україна – це дві незалежні держави (і два народи!), і нехай воно так буде і надалі. До того ж протягом останніх 10 років розуміння цього повільно, але яскраво розповсюджується у громадській думці:
Здається, що зміни не дуже помітні, втім і вони статистично вагомі. І головне – ця тенденція є сталою у часі: зниження на 7 відсоткових пунктів за 10 років у відповідях «один народ» та збільшення на 9 вп («два народи») зі зменшенням тих, хто вагався з відповіддю – говорить про те, що ідеологема «спільноти» слабшає, і цей процес незворотній, оскільки шкільні програми в обох країнах уже є різними. Дітей навчають різних історій. Українське опитування (того ж часу) говорить про те, що поділ України відбувається не так швидко, оскільки антиросійська пропаганда не має настільки масового характеру і вона не тотальна.
Всі соціологічні дані вказують на те, що українці відносяться до Росії значно гірше, ніж росіяни до України. Етнічна близькість, спільність історії, мови і т. п. безперечно існують, але, як вважають росіяни, в економічних відносинах (встановлення ціни на газ та інші «стратегічні товари», котрі можуть бути засобом тиску на партнера) уже не може бути жодного привілею сусідам та знижок на близькість між «братськими народами». При цьому це все розповсюджується і на Білорусь.
Треба відмовитись від «пережитків» імперської політики та національних забобонів
Все більше людей в Росії вважають, що відносини між нашими країнами мають бути відкритими, але жодного злиття бути не може. В 2009 році хотіли б злиття Росії та України в єдине ціле 52%, не хотіли б – 38%. При цьому на питання, чи потрібно використовувати «засоби тиску» на керівництво України з метою спонукати його до подібного об’єднання, 53% заявили, що ні про який тиск у цих відносинах мови бути не може. Але 35% (а це дуже немало!) – допустили використання дипломатичного (18%) чи економічного примусу (17%); а 3% – навіть воєнні заходи. Привід для забезпечення масової підтримки конфронтаційної політики знайти не важко: це і питання щодо Севастополя, котрий, як вважає більшість росіян, має належати Росії, і перспектива вступу України в НАТО, що «загрожує безпеці Росії» (так вважає близько 70%), і переживання з приводу того, що Україна віддає перевагу зближенню з Євросоюзом, ніж із Росією, а також інші менш конкретні, але більш небезпечні приводи, на кшталт Чорноморського флоту чи «продажу зброї Грузії».
І все ж таки понад половина росіян не хотіла б не лише розриву відносин між країнами, але навіть посилення прикордонного режиму:
Таким чином проблема покращення відносин між нашими країнами упирається не в якісь «національні архетипи», що блокують взаєморозуміння та інтерес, а у відмову від «пережитків» імперської політики та національних забобонів, під якими ховається загроза політичного використання ресурсів прихованої ворожості та відчуження, навіть між близькими народами. Нарцистичне переживання подібних міфів може привести тільки до затримки в розвитку, навіть якщо це розвиток великої країни.
(Москва – Прага – Київ)
Лев Гудков – один із провідних російських соціологів, директор Аналітичного центру Юрія Левади (Левада-Центру) в Москві, головний редактор російського соціологічного журналу «Вісник громадської думки» («Вестник общественного мнения»).
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Москва – Епістолярне спілкування президента Росії Дмитра Медведєва з Президентом Віктором Ющенком, у якому вони звинувачують один одного в погіршенні відносин між країнами, навряд чи може вважатись неочікуваним, якщо простежити за динамікою суспільних настроїв, зафіксованих в опитуваннях громадської думки «Левада-Центру» (див. прикріплений графік «Індекс ставлення росіян до України»).
Роздратування Кремля політикою зближення України із Заходом, що спричинило негативний характер інформації про Україну в офіційних російських ЗМІ, відобразилось на сприйманні росіянами сусідньої країни. Політологи та оглядачі, як в Росії, так і закордоном, кинулись шукати причини цієї зміни в «особливій ролі України» для самосвідомості росіян, які начебто не уявляють себе без неї, оскільки вона є найважливішим елементом російської національної ідентичності. Таку точку зору, наприклад нещодавно відстоював у своєму блозі на сайті «Ехо Москви» відомий політичний журналіст Леонід Радзіховський. Для багатьох його міркування здались такими, що заслуговують уваги, і навіть викликали відгуки у закордонній пресі. Однак роздуми Радзіховського про те, що Росія може бути лише «Росія + Україна», мені видаються запізнілими на кілька років.
Нема сумніву в існуванні сильного відчуття спільності росіян із Україною та з Білоруссю, досі жива міфологема «слов’янської єдності» колишньої імперії, єдності культури, крові, походження, історії і так далі (Казахстан, котрий раніше завжди подумки приєднувався до цього уявного блоку, сьогодні вже сприймається як член колись ідеального альянсу, який остаточно відпав). Згідно з опитуванням «Левада-центру», 75-78 відсотків росіян досі вважають, що «історично» це були різні «гілки одного народу».
Однак, так само без сумніву, до цих відчуттів спільності у росіян домішуються переживання ностальгії, викликані втратою імперії та роллю старшого брата, яка тішила самолюбство населення великої країни, приниженого бідністю та свавіллям своєї влади. Понад 80 відсотків росіян донині вважають, що «у Росії завжди будуть особливі інтереси в країнах колишнього СРСР (України, Білорусі, Балтії, Закавказзі, Казахстані, Середній Азії), отож у Росії завжди залишається можливість заявити про захист своїх інтересів та права в цих регіонах.
Ідеологема українсько-російської «спільноти» слабшає
Безперечно, більшість росіян хотіли б, щоб Росія та Україна об’єднались в одну державу (звісно, на чолі Росії). Але так само вони вже не вважають це реальним. Люди давно це зрозуміли, так що подібні побажання мають характер якоїсь політичної маніловщини. Вже в 1997 році всього 14% вірили в можливість відновлення спільної держави та господарства, ліквідації кордонів та митниць, 48% вважали, що обидві держави розвиватимуть дружні відносини, але це будуть відносини незалежних держав, 16% вважали, що відносини чим далі, тим більше псуватимуться, розбіжності будуть посилюватися, обидві країни віддаляться одна від іншої. В 2008 році 63% росіян вважали, що Україна «відходить від Росії» та зближується із Заходом. Заради справедливості скажемо, що під впливом антиукраїнської пропаганди Кремля в останні роки росте відчуження росіян від України, але неприязнь не переходить на самих українців, залишається ставленням саме до держави. Разом з тим посилюється усвідомлення, що Росія та Україна – це дві незалежні держави (і два народи!), і нехай воно так буде і надалі. До того ж протягом останніх 10 років розуміння цього повільно, але яскраво розповсюджується у громадській думці:
Здається, що зміни не дуже помітні, втім і вони статистично вагомі. І головне – ця тенденція є сталою у часі: зниження на 7 відсоткових пунктів за 10 років у відповідях «один народ» та збільшення на 9 вп («два народи») зі зменшенням тих, хто вагався з відповіддю – говорить про те, що ідеологема «спільноти» слабшає, і цей процес незворотній, оскільки шкільні програми в обох країнах уже є різними. Дітей навчають різних історій. Українське опитування (того ж часу) говорить про те, що поділ України відбувається не так швидко, оскільки антиросійська пропаганда не має настільки масового характеру і вона не тотальна.
Всі соціологічні дані вказують на те, що українці відносяться до Росії значно гірше, ніж росіяни до України. Етнічна близькість, спільність історії, мови і т. п. безперечно існують, але, як вважають росіяни, в економічних відносинах (встановлення ціни на газ та інші «стратегічні товари», котрі можуть бути засобом тиску на партнера) уже не може бути жодного привілею сусідам та знижок на близькість між «братськими народами». При цьому це все розповсюджується і на Білорусь.
Треба відмовитись від «пережитків» імперської політики та національних забобонів
Все більше людей в Росії вважають, що відносини між нашими країнами мають бути відкритими, але жодного злиття бути не може. В 2009 році хотіли б злиття Росії та України в єдине ціле 52%, не хотіли б – 38%. При цьому на питання, чи потрібно використовувати «засоби тиску» на керівництво України з метою спонукати його до подібного об’єднання, 53% заявили, що ні про який тиск у цих відносинах мови бути не може. Але 35% (а це дуже немало!) – допустили використання дипломатичного (18%) чи економічного примусу (17%); а 3% – навіть воєнні заходи. Привід для забезпечення масової підтримки конфронтаційної політики знайти не важко: це і питання щодо Севастополя, котрий, як вважає більшість росіян, має належати Росії, і перспектива вступу України в НАТО, що «загрожує безпеці Росії» (так вважає близько 70%), і переживання з приводу того, що Україна віддає перевагу зближенню з Євросоюзом, ніж із Росією, а також інші менш конкретні, але більш небезпечні приводи, на кшталт Чорноморського флоту чи «продажу зброї Грузії».
І все ж таки понад половина росіян не хотіла б не лише розриву відносин між країнами, але навіть посилення прикордонного режиму:
Таким чином проблема покращення відносин між нашими країнами упирається не в якісь «національні архетипи», що блокують взаєморозуміння та інтерес, а у відмову від «пережитків» імперської політики та національних забобонів, під якими ховається загроза політичного використання ресурсів прихованої ворожості та відчуження, навіть між близькими народами. Нарцистичне переживання подібних міфів може привести тільки до затримки в розвитку, навіть якщо це розвиток великої країни.
(Москва – Прага – Київ)
Лев Гудков – один із провідних російських соціологів, директор Аналітичного центру Юрія Левади (Левада-Центру) в Москві, головний редактор російського соціологічного журналу «Вісник громадської думки» («Вестник общественного мнения»).
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.